Максим Антонович.– https://vue.gov.ua/
Максим Олексійович Антонович, – український філософ, публіцист, літературний критик і природознавець, – це постать, яка органічно поєднала в собі риси вченого-раціоналіста, громадського діяча та глибокого знавця слов’янської інтелектуальної традиції. Народжений на українських землях, він увійшов у культурне життя Російської імперії як один із найяскравіших представників «громадянської» критики, що прагнула оновлення думки, науки й суспільства.
Народився М.О. Антонович 30 квітня 1835 року в селі Білопілля Харківської губернії, нині Сумської області у сім'ї дяка. Закінчив Охтирське духовне училище, Харківську духовну семінарію (1855) та Петербурзьку духовну академію зі ступенем кандидата богослов'я (1859).
Під час навчання також відвідував лекції в Харківському університеті. Освіта, отримана в Києві та Петербурзі, зблизила його з тогочасними колами різночинної інтелігенції, яка прагнула критично переосмислити соціальний порядок і ролі інтелектуалів у суспільстві. Це була доба інтенсивних інтелектуальних пошуків: розвиток природничих наук, філософії позитивізму та демократичних ідей, що глибоко вплинула на світогляд Максима Антоновича. У Петербурзі він захопився філософією, літературою і журналістикою. Під впливом філософії Л. Фейєрбаха, праць В. Бєлінського, М. Чернишевського, М. Добролюбова та природничих наук у 1862 році вийшов із духовного сану.
Від 1859 року Максим Антонович – активний співробітник журналу «Современник», головного рупора революційно-демократичної думки. Саме зближення зі спільнотою журналу, де формувалася на той час нова хвиля прогресивної думки, сприяло його становленню як літературного критика, а згодом і як філософа-публіциста. Після смерті М. Добролюбова у 1861 році саме Антонович був фактичним продовжувачем лінії «громадянської критики», яка вимагала, щоб література, соціальна філософія та наука служили інтересам суспільного прогресу. У цей період він написав низку програмних статей і рецензій, відомих своєю полемічністю й аналітичною глибиною. Його критика часто була гострою, інколи різкою – саме тому Антоновича вважали одним із найнебезпечніших опонентів консервативних літераторів. Після арешту М. Чернишевського у 1862 році М. Антонович стає одним з керівників журналу, продовжуючи обстоювати ідеї реалізму.
Після остаточної заборони журналу у 1865-му присвятив себе природничо-науковим дослідженням і перекладам праць з англійської, французької та німецької мов. Одночасно друкував критичні статті у виданнях «Тифлисский вестник» (1875–1876), «Горный журнал» (1878), обіймав посаду критика в журналах «Слово» (1878) та «Новое обозрение» (1881). У 1862–1865 роках формально числився чиновником військового міністерства. У 1881–1882 роках працював у правлінні Лібаво-Роменської залізниці, у 1883 вступив на службу до Державного банку.
Творча та наукова діяльність М.О. Антоновича була надзвичайно глибокою та різноплановою. Він розробляв філософську концепцію, близьку до класичного французького Просвітництва XVIII століття, на основі матеріалістично сприйнятого антропологічного принципу, ідеї всемогутності розуму, заперечення теології, метафізики, містицизму і спіритуалізму. У гносеології виступав за сенсуалізм у дусі І. Сєченова, був поборником емпіричної філософії природи. Виступав проти ідеалізму, апріоризму й агностицизму І. Канта, гегельянства М. Страхова та Б. Чичеріна, шеллінгіанства А. Григор'єва, релігійно-містичної філософії С. Гогоцького та П. Юркевича, слов'янофільства, еклектизму П. Лаврова та М. Михайловського. Критикував релігійно-філософські ідеї збірки «Вехи» (1909).
Філософія Антоновича базувалася на переконанні, що страждання людства зумовлене невіглаством, а прогрес – розвитком знання. Вчений заперечував владу забобонів, виступав за демократію і соціалізм, покращення матеріальних умов життя, освіти та політичних свобод, обґрунтовував необхідність радикальних змін соціальних порядків і європеїзацію Росії. Марксизму М. Антонович симпатизував, але не визнавав його.
У літературній критиці М. Антонович відстоював принципи революційно-демократичної естетики, критикував теорію «чистого мистецтва», підтримував реалізм М. Чернишевського і М. Добролюбова, різко оцінював твори І. Тургенєва та Ф. Достоєвського. Він засуджував реакційні течії в літературі та культурі, виступав за утвердження соціальної відповідальності письменника й інтелігента, і саме цим завоював як прихильників, так і запеклих опонентів. У полеміці Антонович був гострим і безкомпромісним – його публіцистика інколи спричиняла справжні інтелектуальні баталії. Як літературний критик, Антонович працював із широким колом авторів. Він прагнув аналізувати художній твір з позицій соціальної значущості та реалістичності, відстоюючи напрямок «громадянської літератури». У його статтях відчувалася віра в те, що література повинна бути не лише мистецтвом, а й інструментом морального та суспільного розвитку. Такий підхід був типовим для демократичної інтелігенції ХІХ століття, але Антонович надав йому послідовної, логічно вибудованої форми.
Менш відомий широкому загалу, але надзвичайно важливий пласт його діяльності – природознавство. Антонович цікавився різними галузями науки, від фізики й хімії до біології. Він вважав, що сучасній людині необхідне цілісне уявлення про природу, а наукове мислення має формуватися з ранніх років. Його науково- популярні тексти допомагали читачам зрозуміти складні процеси в природі, що робило Антоновича важливою фігурою в освіті та популяризації науки. Зокрема, природознавець займався дослідженнями геологічної будови Балтійського регіону і Фінляндії, написав праці «Льодовикова гіпотеза та льодовикові явища у Фінляндії та Повенецькому повіті», «Чарльз Дарвін та його теорія» та інші.
Наприкінці життя Антонович відійшов від активної полеміки, але продовжував публікуватися. Після революційних подій 1917 року він, хоч і не поділяв екстремальних методів, бачив у них закономірність соціального розвитку.
Помер 14 листопада 1918 року у Санкт-Петербурзі, залишивши спадщину, яка вплинула як на російську, так і на українську інтелектуальну традицію.
Основні праці: «Сучасна філософія» («Современная философия»; 1861), «Два типи сучасних філософів» («Два типа современных философов»; 1861), «Про гегелівську філософію» («О гегелевской философии»; 1861), «Сучасні фізіологія та філософія» («Современная физиология и философия»; 1862), «Сучасна естетична теорія» («Современная эстетическая теория»; 1865), «Єдність фізичного і моральнісного Космосу» («Единство физического и нравственного Космоса»; 1864), «Льодовикова гіпотеза та льодовикові явища у Фінляндії та Повенецькому повіті» («Ледниковая гипотеза и ледниковые явления в Финляндии и Повенецком уезде»; 1878), «Чарльз Дарвін та його теорія» («Чарлз Дарвин и его теория», 1896) та інші.
Стаття «Асмодей нашого часу» (1862) з гостро-критичною оцінкою роману І. Тургенєва «Отцы и дети» стала поштовхом до розколу в редакції та полеміки між журналами «Сучасник» і «Русское слово» («Современник»). У статті «Мистико-аскетический роман» (1881) Антонович гостро критикував релігійні ідеали Ф. Достоєвського та полемізував з журналом братів Достоєвських «Время», який пропагував християнську смиренність і довготерпіння.
Його діяльність стала важливим етапом формування критичного реалізму, соціальної філософії та наукової популяризації в ХІХ столітті. М.О. Антонович лишився в історії як філософ-позитивіст, який пропагував науковий спосіб мислення; популяризатор природничих наук; один із найяскравіших критиків-демократів ХІХ століття, спадкоємець Белінського та Добролюбова; і нарешті, людина, що українською культурою вплинула на розвиток російської, бо працюючи в імперському інтелектуальному полі, ніколи не забувала свого українського походження.
Радимо прочитати:
Буцевицький В. Антонович Максим Олексійович // Українська журналістика в іменах.– Львів, 1999.– Вип. 6.
Пустарнаков В.Ф. Антонович Максим Олексійович // Енциклопедія історії України: у 10 т. /
редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України.– Київ: Наукова думка, 2003.– Т. 1: А-В.– С. 688.
Антонович Максим Олексійович.– https://uk.wikipedia.org/wiki/Антонович_Максим_Олексійович
