Коли весна розквітне злоточаром
і сонце радість розіллє довкруг,
тоді розспіваних бджілок пожаром
вітає нас Твій добрий, ясний Дух.
Споминаємо Тебе, наш тату,
що для природи все життя горів –
та шлемо в серцях Тобі в заплату
це наш сердечний тихий гомін-спів.
Б.Т. Садовський
Фото. Прокопович Петро Іванович.– https://www.google.com/
search?=фото+Петро+Іванович+Прокопович
Незаперечною залишається істина, що лише той народ має майбутнє, який пам’ятає свою історію, своє минуле, свої витоки. Ставлення до свого минулого завжди було мірилом духовного здоров’я будь-якої нації. Серед славетних імен чільне місце займає ім’я Петра Івановича Прокоповича.
Петро Іванович Прокопович – основоположник раціонального бджільництва, видатний український бджоляр, винахідник рамкового вулика, фундатор першої в Європі школи пасічників, який створив науку бджільництва. Його досягнення мають ключове значення для розвитку бджільництва в Україні.
Народився Петро Прокопович 10 липня 1775 року у селі Митченки на Чернігівщині поблизу Батурина. Батько Петра був священник, представник старшинського козацького роду, з якого був знаменитий Феофан Прокопович, колишній ректор Києво-Могилянської академії. Петро теж 8 років провчився в «могилянці», закінчив богословський клас. Випускник досконало знав грецьку, латину, німецьку, польську, угорську, французьку мови.
Юнака приваблювала освіта чи наука, він мріяв після академії продовжити навчання в Московському університеті, але для молодих шляхтичів більш престижною була військова кар`єра. За наполяганням батька, Петро закінчив військову школу Переяславського полку.
Після її закінчення юний корнет на посаді кресляра розбудовував Одесу. Чотири роки прослужив у війську, брав участь у персидській і кавказькій війнах, був призначений ад’ютантом генерала Боура. Але військова кар’єра в російській імператорській армії гнітила юнака. У 23 роки, вже в чині поручника, він виходить у відставку. Обурений рішенням сина, Прокопович-старший позбавляє його спадку і виганяє з дому.
У 24 роки Петро Іванович зробив перші кроки в пізнанні бджіл на пасіці брата Степана. І з цього часу все своє подальше життя присвячує цій справі. Захопившись бджолами, Петро на останні гроші, отримані при звільненні, купує три десятини землі та 37 вуликів, зводить хату і примітивну винокурню. І почав відставник шукати бджолярів, розпитувати їх, робити записи. Петро навчився сам довбати вулики-дуплянки. Доглядав власні рої бджіл, спостерігав, узагальнював, виписував закордонні журнали: по краплинах збирав досвід кращих пасічників.
У вересні 1801 року страшна пожежа знищила будиночок «поміщика» та винокурню. Петро Іванович не впав у розпач. Він викопав землянку й оселився в ній. Всю зиму майстрував вулики-дуплянки, на що витратив останні 10 рублів, вихоплених із вогню. Перші труднощі та невдачі не злякали відставного офіцера. Він не полишив улюбленого заняття – і бджоли віддячили йому. У 1808 році його пасіка налічувала уже 580 вуликів. На той час це була найбільша пасіка у світ.
Але викачування меду в ті часи було непростою справою. Щоб добратися до меду, вулики обкурювали сіркою, внаслідок чого багато бджіл гинуло. Петро Іванович довго ламав голову, як зробити так, щоб запобігти втратам. Природна спостережливість, розум, начитаність і рідкісне працелюбство вирізняли його. Великий творчий досвід, творче, нестандартне мислення і ставлення до справи допомогли пасічнику сконструювати в 1814 році перший у світі розбірний рамковий вулик, втулковий, як назвав його винахідник.
Ця знаменна подія відбулась в той час, коли на пасіках не було інших вуликів, окрім нерозбірних дуплянок, колод і сапеток, коли серед бджолярів домінували всілякі забобони, а на кожній пасіці можна було бачити кінський череп, що висів на видному місці і, начебто, охороняв бджіл від усякої напасті.
На пасіці Петро побачив свою суджену, одружився, пішли діти. Син Степан хвостиком ходив за батьком, з пуп’янку вчився бджолярству, але боявся дивитися, коли для вибирання меду обкурювали сіркою бджолині сім’ї в колодах. Степанко плакав, коли гинули бджоли, відмовлявся їсти мед. От і ламав голову Петро Іванович, як зробити, щоб комахи не гинули…
Під новорічну ніч 1814 року Прокоповичу прийшло осяяння. «В кінці 1813 року раптово появився мені план дощаного втулкового вулика», – писав він у своїх спогадах. Це перший у світі розбірний рамковий вулик, завдяки якому можна вилучати мед, не винищуючи димом бджіл, як це практикувалося в ті часи. Нині цією рамкою оперують мільйони пасічників у всьому світі. Цей винахід став революцією в бджільництві, адже він дозволяв забирати мед без шкоди для бджолиної сім`ї. Також така конструкція відкривала широкі можливості для дослідження бджолиних сімей і допомоги їм за необхідності. Він першим застосував біління воску сонцем, Це – одна з перших науково обґрунтованих пасічницьких технологій, яку застосував український бджоляр. Ще один визначний винахід Прокоповича – дерев'яна перегородка з отворами, через які проходять тільки робочі бджоли, що дає можливість отримувати в рамках чистий мед.
Ідеї Прокоповича набагато випередили свій час. Розбірний вулик у США та Західній Європі з’явився лише в 1851–1852 роках. Відкриття Дзержона, Лангстрота, Берлепша – це, по суті, продовження вдосконалення ідей і праць Петра Прокоповича.
Заслуга Петра Івановича перед вітчизняним бджільництвом полягала не лише у винаході першого рамкового вулика. Бджоли допомогли йому здійснити і свою давню мрію про педагогіку. У 1828 році він заснував у селі Митченки на Чернігівщині першу в історії світу школу пасічників із 2-х річним терміном навчання. Викладання велося українською мовою.
Прокопович створив спеціальну азбуку для неписьменних бджолярів, розробив методику ліквідації неписьменності за два тижні. При школі було кілька власних пасік. Він мав великі поля нектародайних квітів, найчастіше сіяв медонос синяк, який дуже любив. Його бджільницьке господарство було найбільшим у світі, налічувало близько десяти тисяч сімей.
За роки свого існування школа випустила понад 700 бджолярів, пасічників-інструкторів. У 1830 році школа була перенесена в село Пальчики.
Прокопович став знаменитістю. Познайомитися з пасічником приїжджало багато відомих людей, зокрема Микола Костомаров, Михайло Максимóвич. У 1843 році Тарас Шевченко перебував у гетьманській столиці Батурині та заїхав у Пальчики, побував у домівці вченого, в школі. Про цю зустріч Кобзар писав: «Там, коло Батурина, живе наш великий пасічник Прокопович» і зробив малюнок «На пасіці», зобразивши чоловіка, який довбає вулик-дуплянку, а пізніше змалював Прокоповича в повісті «Близнюки». Пасіку Прокоповича відвідав імператор Микола I, після чого наказав укласти угоду про постійне постачання меду до царського двору. Якось Прокопович надіслав на ім’я імператора прохання «задля збереження чистоти меду» змінити проєкт залізниці Москва-Київ, щоб замість Глухова і Батурина вона пролягла через Конотоп і Бахмач. Цар дозволив, і Прокопович із власної кишені оплатив перенесення залізниці.
Петро Прокопович писав свої праці українською мовою і бажав купити власну друкарню для їх видання, звернувся до імператора «височайше дозволити», але дозволу не одержав. Довелося друкуватися у російських фахових журналах. Після смерті пасічника його учні видали лекції вченого російською мовою, які одразу ж були перекладені німецькою, французькою, польською.
Петро Прокопович написав 60 праць, серед яких «Грамота бджоляра» (1836), «Школа бджолярства». Друкуючи наукові розвідки про види бджолиних маток, типи характерів бджіл, лікування комах, умови зимування, пасовища для бджіл, Петро Іванович часто фахові терміни подавав українською мовою без російських відповідників. Саме Прокопович розробив бджолину термінологію для Східної Європи.
Навіть наприкінці життя Прокопович дбав про молоду зміну бджолярів. У одному з листів він писав: «Обійшовши школу, набиваю ноги і вони ниють. Щоб зменшити біль, занурюю їх на годину-дві у холодну воду і ремствую, що не можу вже відвідати щовечора 200-річних лип».
Помер 75-річний Прокопович 3 квітня 1850 року й похований у склепі під 200-річними липами у Пальчиках.
У роки Другої світової війни склеп у Пальчиках був пограбований і зруйнований. У 1954 році був збудований простий пам’ятник із вилитим із чавуну барельєфом славного пасічника. Його син Степан (відомий під прізвищем Великдан) продовжив справу батька, упродовж 29 років утримував школу. Онук Петра Прокоповича В’ячеслав був головою уряду УНР, згодом редактором тижневика «Тризуб». У 1879 році Степан несподівано помер. Уряд одразу ж наклав арешт на шкільне майно, не описавши його. Через це школу фактично було пограбовано – разом зі зрубаними липами та зниклими пасіками загинув рукопис невиданої книги Петра Прокоповича і навіть його портрети. Отак загинуло найбільше в світі на той час пасічницько-промислове господарство, вперше створене і поставлене на наукову основу Петром Івановичем Прокоповичем.
Але пам’ять про нього живе – у вуликах, за які йому вдячні пасічники всього світу, в чистому меді, в назві Українського інституту бджільництва в Гадячі, і в пам’ятникові у Франківську. В 1960 р. видано його «Избранные статьи по пчеловодству». Його ім’я було присвоєно Українській дослідній станції бджільництва, яка з 1990 р. стала Полтавським філіалом Інституту бджільництва ім. П.І. Прокоповича УААН. Художник Олександр Кошель відтворив образ великого пасічника на поштовій марці. Поет Віктор Коломієць написав поему «Пастух бджіл», присвячену йому. Колекційна монета присвячена 240-річчю від дня народження Петра Прокоповича.
Петро Іванович Прокопович надовго закріпив за Україною статус «медоносної землі» та фактично дав початок сучасному виробництву меду. В українській міфології бджіл називають «Божими мухами», а бджолярів – їхніми пастухами. Те, що і сьогодні Україна – один з найбільших експортерів меду у світі, величезна заслуга Петра Прокоповича!
Радимо прочитати:
Соломка В.А. Ульевая рамка. История. Новации. (Тайны улья Прокоповича. Новые рамки – новые возможности).– Изд.– 2-е, изм. и доп.– Київ: Медицина Украины, 2016.– 86с.: фот., рис.– Библиограф.: с.79.
Шендеровський В. Нехай не гасне світ науки.– Київ: Рада, 2003.– 410 с.
***
Капралюк О. Діяльність видатного пасічника-науковця П.І. Прокоповича // Тваринництво України.– 2012.– №9.– С. 36–38.
Луців О. Петро Прокопович – засновник першої української національної школи бджолярів // Український пасічник.–1995.– №6.– С. 14–15.
Радимо переглянути:
