Микола Маркевич // https://familytimes.com.ua/istoriya/malorosiyska-istoriya-mikoli-markevicha
Микола Андрійович Маркевич (07.02.1804–21.06.1860), український поет і перекладач, історик, етнограф, фольклорист, лексикограф, архівіст, музикант, композитор, перший український енциклопедист.
Микола Маркевич народився у с. Дунаєць Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер Глухівського району Сумської області) в родині давнього козацько-старшинського роду Марковичів-Маркевичів, представників вищої гетьманської адміністрації XVII–XVIII століть.
Засновник роду, Марк Авраамович Маркович був «землевласником і знатним барином, благочестивим прихожанином, титарем Пречистенської церкви в Прилуках». Значністю і впливовістю родина Марковичів-Маркевичів завдячувала насамперед дочці М.А. Марковича – Анастасії Маркович, яка в другому шлюбі була дружиною гетьмана Івана Скоропадського й активно долучалася до державних справ. Герб Марковичів-Маркевичів внесено до загального гербовника дворянських родів Російської імперії.
Батько М. Маркевича – поміщик Андрій Іванович Маркович, колишній імперський дипломат у Дрездені та Константинополі. Мати – графиня Анастасія Василівна Гудович гербу Одровонж, племінниця генерал-фельдмаршала Івана Васильовича Гудовича.
У 1804–1809-х рр. Микола мешкав у свого діда в с. Полошках (нині Глухівського району), потім у прабаби й у тітки П.І. Скоропадської в с. Дунаєць, з 1809 р. – в Сокиринцях (нині Срібнянський район Чернігівської області), у с. Васьківці, згодом (до 1814) в с. Рудівці (нині Прилуцький район Чернігівської області).
У 4 роки він уже вмів читати й писати українською, російською, німецькою та французькою мовами. Ґрунтовну освіту М. Маркевич здобув в Приватному пансіоні П. Білецького-Носенка (1814–1817) у с. Лапинці Прилуцького повіту та Шляхетному пансіоні при Головному педагогічному інституті для дворянських дітей (1817–1820). Крім того, Маркевич навчався гри на фортепіано у визначного ірландського композитора та піаніста Дж. Філда.
Протягом 1820–1824 рр. М. Маркевич служив у Курляндському драгунському полку. У віці 20 років вийшов у відставку в чині поручника.
Микола Андрійович отримав у спадок від батька Івана Андрійовича маєток у с. Турівці Прилуцького полку із 700 кріпаками і будинок у Москві. Від 1830 р. Маркевич оселився в родовому маєтку в с. Турівка Яготинського району Київської області (тепер – Згурівського району Київської області), який перетворив на один із відомих культурних осередків українського дворянства.
Микола Маркевич одружився з донькою прилуцького поміщика Уляною Олександрівною Ракович (1809–1893), родичкою В.В. Тарновського-старшого. Мав п'ятеро синів: Андрій (1830–1907, видатний правник, голова Петербурзької судової палати, дійсний статський радник, статс-секретар імператора, кавалер ряду імператорських орденів, прославився як філантроп і музикант), Олександр, Володимир, Михайло, Микола.
Микола Андрійович перебудував центральний будинок садиби, що в 1830–1850-х рр. стала одним із відомих культурних осередків Лівобережної України. Він сполучав управління маєтком та господарські справи із музичними вправами, літературними й етнографічними студіями, підтримував взаємини з багатьма відомими українськими діячами, зокрема з О. Бодянським, М. Гоголем, Є. Гребінкою, І. Котляревським, М. Максимовичем, Т. Шевченком та іншими.
Перші поетичні збірки Миколи Андрійовича Маркевича побачили світ у Москві у 1829 р.
Творчий доробок М. Маркевича – близько 200 різноманітних творів, переважно українознавчої та краєзнавчої тематики.
У родині Марковичів-Маркевичів була традиція збирання архівних документів, матеріалів з історії України та написання мемуарної прози, яка з часом стала своєрідним посібником із вивчення внутрішнього життя Гетьманщини в часи поступового обмеження її автономії. М.А. Маркевич професійно продовжив започатковану його предками справу. У Турівці він зберігав і поповнював колекцію документів та рукописів кінця XVI–XVIII ст. З часом вона налічувала понад 12 тис. одиниць і стала підґрунтям для його головної праці – 5-томної студії «История Малороссии», яка створювалася протягом 1838 – початку 1840 рр.
Перші два томи праці містять авторський виклад матеріалу; три інші – документи, матеріали, примітки, покажчик імен тощо. Зокрема, у додатках до 5-го тому вміщені відомості про кількість військ і населення за різними джерелами, список полків, устрій і управління, розпис правителів України, таблиця гетьманів, списки генеральної старшини, церковних ієрархів, хронологія битв та пригод тощо. Сам М. Маркевич називав цю працю «літописом Гетьманським». Сучасники розглядають працю як першу історичну студію серед представників романтичного народництва в українському історіописанні XIX ст.
Від кінця 1840-х рр. Маркевич досліджував історико-статистичну та історико-географічну царину, іноді в контексті практичних господарських інтересів клімат та його вплив на господарство, вівчарство, виробництво тютюну, історичну демографію, побут, торгівлю тощо.
У 1848 р. Маркевич підготував і опублікував розвідку «О козаках», де відділив питання про походження назви козацтва, яке виводив з кінноти київських князів, що складалася з прийшлих кочівників – клобуків чорних, від питання про ґенезу самого козацтва українського, котре пов'язував з місцевими мешканцями.
У 1831 р. М. Маркевич опублікував поетичну збірку «Украинские мелодии» за мотивами українського фольклору, в яку ввійшло 36 віршів поета, і до кожного твору він написав ноти. Маркевич одним із перших в українській романтичній поезії витворив образ народного співця («Бандурист»), став першим, хто пов'язав мотив героїзму козацтва з політичною сучасністю України, її національно-визвольними потребами та прагненнями. У передмові до видання Маркевич публічно висловив намір написати студію з історії України.
Усе життя М. Маркевич збирав історичні документи козацької доби з метою створення українського енциклопедичного словника, аби в ньому всі охочі могли знайти історичну, географічну, статистичну інформацію про Україну, біографії видатних особистостей. Упродовж 10 років він написав понад 100 тисяч статей для енциклопедії, систематизував їх за алфавітом у 30 товстезних зошитах. Як автор він загалом підготував для публікації 11 томів по 600 сторінок кожен. Наприкінці 1840-х рр. Маркевич підготував до друку літери «А-В» українсько-російського словника, який не був опублікований. За життя історик також встиг долучитись до укладання українського словника на 45 000 слів із прислів’ями, приказками, казками, піснями, старовинними універсалами, листами.
Микола Маркевич був близько знайомий із Т.Г. Шевченком. У 1839 р. відбулося їхнє знайомство. У 1843 р. Т. Шевченко відвідав Турівку і бував тут ще неодноразово.
Етнографічне дослідження М. Маркевича «Українські мелодії» мало величезний вплив на раннього Т.Г. Шевченка. Тарас Григорович присвятив Миколі Маркевичу вірш «Бандуристе, орле сизий». Звертався Шевченко до Маркевича і по фахову пораду, працюючи над поемою «Гайдамаки» і над офортами на історичну тематику «Дари Богданові в Чигирині» та «Смерть Богдана». У 1847 р. Маркевич став автором одного з перших вокалів на вірші Т. Шевченка «Сирота», поклавши на музику вірш Т. Шевченка «Нащо мені чорні брови» (1847) зі збірки обробок українських народних пісень для фортепіано «Народные южнорусские напевы».
Микола Маркевич також є автором ряду етнографічних творів: «О климате Полтавской губернии» (Москва, 1850), «О народонаселении Полтавской губернии» (Київ, 1855), «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян» (Київ, 1860), «Сборник малороссийских песен», історичного і статистичного опису Чернігова та інших.
Найбільш відома з праць цього циклу – «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян» (Київ, 1860) – знайомить нас зі щедрівками, колядками, класичними посівальними піснями, описами обрядів і звичаїв, українською демонологією, вперше згадується український вертеп. Своєрідністю відзначається останній розділ «Простонародна кухня, десерт і напої», де описано дев’яносто найтиповіших, простих у виконанні страв народної кухні, багато з яких незаслужено забуті: баба-шарпанина, кендюх, пундик, таратута та інші.
Маркевич також написав чимало розвідок з історії українського гетьманства та козаччини: «Первая любовь, подвиги и кончина Тимофея Хмельницкого», «Мазепа», «Гетьманство Барабаша».
Після публікації історичної праці «Історія Малоросії» упродовж майже 15 років не з’явилося жодної друкованої праці М. Маркевича. Друкувати його знову почали тільки після смерті імператора Миколи І.
По собі М. Маркевич залишив особистий щоденники Микола Андрійович похований у родинному склепі при церкві Всіх Святих у с. Турівка. У 2018 р. у с. Дунаєць урочисто відкрили пам’ятник Миколі Андрійовичу Маркевичу.
Радимо прочитати:
Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян / сост. М.А. Маркевич.– Київ: Час, 1991.– 192 с.
***
Людмила АРТЕМОВА Микола Андрійович Маркевич: погляд на життя та спадок першого професійного історика України: [Електронний ресурс] // Соборний майдан. – 2024.– №1.– С. 1–2. – Режим доступу: https://nz-hlukhiv.com.ua/wp-content/uploads/files/sobormaidan01_2024.pdf
«Малоросійська історія Миколи Маркевича»: [Електронний ресурс] // https://familytimes.com.ua/istoriya/malorosiyska-istoriya-mikoli-markevicha
Скринченко, В. Богиня Кліо та інші музи родини Маркевичів / В. Скринченко // Вітчизна.– 2009.– № 7/8.– С. 108–114.
Ясь, О. Раціоналізм Versus романтизм: М. Маркевич як перехідний тип історика / О. Ясь // Історичний журнал.– 2007.– № 5.– С. 62–73.
