Я радію, що можу поділитися історичними знаннями, набутими мною, з іншими людьми. Я прагну писати правдиву історію і щаслива, що можу робити і свій внесок у найважливішу справу – повернення українському народові історичної національної пам'яті, відродження національної свідомості і гідності, виховання українства.
Олена Апанович
Олену Михайлівну Апанович, кандидата історичних наук, дослідницю історії України середніх віків (9.09.1919–21.02.2000), ще за життя шанобливо називали козацькою берегинею. Це було визнання не лише її внеску у вивчення історії українського козацтва, а й тих величезних зусиль, яких доклала історикиня для збереження пам’ятних місць запорозької старовини.
Єдина жінка-історик, що є лауреатом Державної премії України ім. Тараса Шевченка. Чесна, самовіддана дослідниця, мужня, цілісна та послідовна людина, здавна одержима ідеєю незалежності України, вона є яскравим прикладом служіння справі встановлення історичної істини.
Діапазон наукової творчості Олени Михайлівни був надзвичайно широким: медієвістика та історія українського козацтва, історіографія і джерелознавство, археографія і маргіналістика, козацьке літописання та історіософія. Окрім численних наукових досліджень, невід'ємною частиною творчості О.М. Апанович була величезна популяризаторська праця, пропаганда наукових знань і славетних традицій нашої трагічної та легендарної історії.
Олена Апанович була українкою не за походженням, а за покликом серця. Народилася в Симбірській губернії в Росії, у багатодітній сім’ї білоруса та польки. Оскільки батько був залізничником, сім’я часто переїжджала: Бєлгород, Суми, Харків, Харбін (Манчжурія), знову Харків. Народжена в російській глушині, вихована переважно на російській культурі, до 16 років дівчина взагалі не знала жодного українського слова. Любов до України, до її історії та мови прийде пізніше як прозріння й одкровення, і вона присвятить цій землі і своє життя, і свою плідну працю.
«Мене патріотом зробило козацтво. Неможливо вивчати історію українського козацтва і не бути патріотом.[…] Шістдесяті роки зробили з мене мислячу і національно свідому людину. Я стала думати про Україну, про націю», – пізніше згадувала Олена Михайлівна.
Після повернення сім’ї з Харбіну до Харкова сталися страшні події. У 1937 році батька було заарештовано за абсурдним звинуваченням у шпигунстві. А невдовзі він зник безвісті. Його реабілітація була запізнілою і могла принести хіба що моральну сатисфакцію дітям репресованого залізничника. Адже мати померла ще у 1935 році.
Після блискучого закінчення середньої школи навчалася у Комуністичному інституті журналістики при ЦК ВКП(б) в Москві. Але його викладачі були репресовані, а сам інститут ліквідовано. Олену перевели до Харківського педінституту, який вона закінчила у 1941 році за фахом російська мова і література.
Коли почалася Друга світова війна, дівчині довелося виїхати в евакуацію до Казахстану, пізніше до Башкирії, де вона працювала в Держнаркомздраві, а потім в Башрадіокомітеті. Життя її було дуже непростим, напівголодним, адже допомогти було нікому.
У 1944 році Олена Апанович спробувала повернутися до Харкова, але її домівка була зруйнована, тому вони з сестрою перебралися до Києва. 
На роботу в Центральний державний історичний архів дівчина потрапила випадково – привела подруга, що тут працювала. Та в кожній випадковості є своя частка закономірності.
Очолював ЦДІА відомий історик, архівіст і етнограф Кость Гуслистий. Кость Григорович вражав просто енциклопедичними знаннями. Блискучий ерудит, він притягував до себе, наче магнітом. Саме знайомство з Гуслистим, а потім і Федором Шевченком, який читав молодим архівістам ЦДІА джерелознавство, кардинально змінили життєві плани Олени Апанович. Саме в цей період, за словами самої Олени Михайлівни, вона «просто закохалася в українське козацтво».
Дівчина вступила до аспірантури, науковим керівником її став Кость Гуслистий. Тему для дисертації обрав для неї зовсім не «дівочу» – роль Запорозького козацтва у російсько-турецькій війні 1768–1774 років. Але саме це надихало Олену на плідну працю.
У 1948 році захистила кандидатську дисертацію «Запорозьке Військо, його устрій і бойові дії в складі російської армії під час російсько-турецької війни 1768–1774 років». Появі роботи передувало опрацювання величезної кількості архівних матеріалів ХVІ–ХVІІІ століть.
З 1950 до 1972 рік Олена Апанович працювала в Інституті історії України в Києві, ставши колегою таких визначних українських істориків, як М. Петровський, І. Крип’якевич, Ф. Шевченко, В. Голобуцький.
Уже в 1951 році О.М. Апанович плідно працювала в археологічній експедиції, що провадила розкопки на місцях Запорозьких Січей напередодні будівництва Каховської ГЕС, та склала список пам’ятних місць запорозького козацтва. Вона була одним із останніх істориків, які застали Великий Луг у його первозданній красі, які дослідили місця Базавлуцької, Чортомлицької і Підпільненської Січей. Після досліджень О.М. Апанович на цей науковий напрямок радянською історіографією було накладено табу.
У 1954 році виходить її перша монографія, написана у співавторстві з К. Гуслистим, – «Запорозька Січ та її прогресивна роль в історії українського народу». Тоді ж – кілька безстрашних наукових статей про козацтво. Все – ніби в піку офіціозу. Не дивно, що жарт Ф. Шевченка скоро перефразовують: «серед усіх наших істориків залишився один справжній козак і той у спідниці». Чи просто з повагою говоритимуть: «єдиний козак нашої історіографії».
Період хрущовської «відлиги» став для молодої вченої найпродуктивнішим. Цікавість до минулого України тоді була неймовірною, але знання люди більше здобували з історичних романів і часто художні вигадки сприймали за правду. Історія Запорозького козацтва залишалася все ще неходженим материком. Олена ж на власному прикладі знала, яке грандіозне враження справляє його історія.
Тому своїм громадянським обов’язком вона вважала популяризацію знань про козацьку добу. Пише в той час багато науково-популярних статей. Читає лекції на заводі «Точелектроприлад». Разом із головою Товариства «Знання» Валентиною Сидоренко веде лекторій «Запорізька Січ», на який ходить таке море народу, що великий зал Будинку вчених, де відбуваються лекції, просто не вміщає всіх бажаючих. Пише кілька важливих наукових праць.
У 1961 році вийшла її монографія «Запорозька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії. 50–70 роки ХVІІ ст.».
Коли у 1966 році було створене Українське товариство охорони пам’яток історії та культури, науковиця увійшла до його Правління і працювала з великим ентузіазмом. Написала близько 80 статей до Української Радянської Енциклопедії (УРЕ), Українського Радянського Енциклопедичного Словника (УРЕС), Радянської енциклопедії історії України, Радянської історичної енциклопедії.
Український історик, джерелознавець і археограф Юрій Мицик так писав про натхненну працю О. Апанович: «…дякувати красно треба Олені Михайлівні, яка за тих тяжких часів, коли ще далеко було навіть до слабенької хрущовської “відлиги”, будила українську національну свідомість, несучи народові правду про його славне минуле, замовчуване і оббріхуване колонізаторами».
У 1965 році острів Хортиця оголосили Державним історико-культурним заповідником. Величезна заслуга у створенні цього комплексу належить саме Олені Михайлівні. Вона наголошувала, що він має функціонувати саме в його первісному призначенні, тобто бути музеєм запорозького козацтва.
Не зайвим буде згадати, як вона захистила Хортицю від непоправного техноудару. Наприкінці 80-х років XX століття планувалося прокласти островом трасу нового мосту через Дніпро. Олена Михайлівна почала бити на сполох, і її протест дійшов до сердець українців – проєкт варварського нищення острова був законсервований.
Завдяки невтомній дослідницькій роботі та популяризації історії українського козацтва Олену Апанович часто називають першою жінкою, яка проникла в Запорозьку Січ.
«Останній в Україні козак, та й той – жінка» – так гірко жартували в інтелігентському середовищі в глухі застійні роки про відомого історика Олену Апанович.
Олена Михайлівна надзвичайно багато робила в цей період: брала участь у наукових конференціях, великої популярності набули її блискучі публічні лекції з історії козацтва. Та чиновники від історичної науки дивилися на її діяльність з осторогою, вважаючи такі лекції та просвітницькі заходи націоналістичною пропагандою.
У кінці 1969 року сприяннями П.Ю. Шелеста, тодішнього Першого секретаря ЦК КПУ, вийшла монографія О. Апанович «Збройні сили України першої половини ХVІІІ ст.». Вона була видана малим накладом (3000 примірників), але миттєво розійшлася, її без перебільшення прочитали всі свідомі українці. Окрім того, книга дістала високу оцінку науковців і зробила ім’я авторки відомим по всій Україні.
Та після усунення П.Ю. Шелеста з посади, арештів інтеліґенції 1972 року та ідеологічного погрому, козацтво стало «ідеологічним криміналом», і книжка була вилучена з бібліотек, на неї було заборонено посилатися, а ім’я самої Апанович було вилучено з історіоґрафії.
У тому ж 1972-му її звільнили з роботи, формально за скороченням штатів, а фактично – за дисидентство в науці. І тільки через 22 роки поновили на посаді. Олена Михайлівна була позбавлена творчої роботи, можливості реалізувати свій величезний потенціал, вісім місяців не могла знайти роботи.
Нарешті влаштувалася у відділ рукописів Центральної наукової бібліотеки. Умовою роботи там був жорстокий постійний контроль, коли фіксувався кожен її вихід у коридор чи телефонний дзвінок. Опрацьовувала архівні матеріали про життя та наукову діяльність Володимира Вернадського, геніального вченого-природознавця. Вернадський походив із давнього українського козацького роду, що особливо зацікавило О. Апанович, і не випадково тема «Вернадський і Україна» стала провідною в її творчості у 1980-х роках.
Зробила науковиця описи багатьох фондів, досліджувала історію створення в 1918 році Всенародної бібліотеки України (нині ЦНБ), працювала в галузі книгознавства. Апанович написала найважчу частину історії Академії наук України – про період її створення в 1918 р., але питання про неї як співавтора вирішувалося тільки через КДБ. У 1983 році вийшла монографія Олени Апанович «Рукописная светская книга ХVІІІ в. на Украине».
Часто статті Олени Апанович виходили без її імені, підписані лише співавторами. «Це не арешт, – згадувала вона сама, – але, по суті, заборона на професію! Це був просто розбій у науці». Її не випускали на наукові конференції за межі СРСР, а коли до ЦНБ приїздили іноземці, щоб поспілкуватися з вченою, її терміново куди-небудь посилали. Один із її зарубіжних шанувальників якось із гіркотою сказав, що зміг поцілувати руку цій легендарній жінці лише через чверть століття.
Але навіть у найгірші часи вона не фальсифікувала історію, хоча не могла сказати всієї правди. Згодом, діставши можливість говорити вільно, розкривала безсоромні фальсифікації радянської історіографії.
Олена Апанович була разом із тим літературно обдарованою людиною, у 1991 році стала членом Спілки письменників України. Її науково-художні тексти відзначалися літературною майстерністю, образністю, особливим ритмом письма.
«Я ніколи не пишу індиферентно – так, у невідомий простір, а завжди, можна сказати, адресно, в уяві бачу своїх читачів. Іноді навіть виникає якийсь конкретний образ читача, і саме в цей час до моєї інтелектуальної роботи додається духовна. В мене виникає відчуття великої вдячності до моїх майбутніх читачів за те, що завдяки їм я маю можливість самовиявлення», – говорила Олена Михайлівна.
Неможливо не згадати про першу комплексну експедицію «Запорозька Січ: зруйноване й уціліле» 1989 року, ініційовану Українським товариством охорони пам'ятників історії та культури, науковим керівником якої була Олена Михайлівна.
Її учасники спускалася на теплоході по Дніпру й досліджували стан пам'яток, пов'язаних із історією козацтва. Черкаси, Мишурин Ріг, Кременчук. Дніпропетровськ з його предтечами – козацькими поселеннями Новий Кодак, Мандриківка й Лоцманська Кам'янка, Петриківка та Старі Кодаки. У кожному місці проводили зустрічі з громадськістю та читали короткі доповіді.
Крім суто наукових результатів, експедиція мала значний громадський резонанс, привернула увагу наших співвітчизників до того феноменального явища в історії, яким було козацтво: до збереження його пам’яток, дослідження його минулого. Експедиція поряд із публікаціями О.М. Апанович відіграла важливу роль у підготовці та проведенні 500-річного ювілею запорозького козацтва (1989–1992).
Відродження незалежної Української держави знаменувало початок нового періоду у житті й творчості О.М. Апанович. Вчена, незважаючи на свій вік, отримала ніби «друге дихання», нарешті вона змогла вільно викладати свої думки та позиції, доносити їх до свідомості широких читацьких мас. У 1991–1994 рр. одна за одною вийшли три її книги: «Розповіді про запорозьких козаків» (1991), «Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі» (1993), «Українсько-російський договір 1654 р. Міфи та реальність» (1994).
Виступаючи у 1992 році на конференції з доповіддю «Переяславська Рада: міфи і реальність», розкритикувала фальшиву ідею, що віковічною мрією українського народу було «возз’єднання з братнім російським народом», що вершиною української історії була «Переяславська Рада» 1654 р. «Виходило, що український народ був єдиним народом на планеті, який боровся проти своєї незалежності і мріяв тільки про те, як би влізти в імперський зашморг», – говорила О. Апанович.
Наукова діяльність вченої, яка у 1991 році стала членом Спілки письменників України, дістала нарешті й офіційне визнання. У 1994-му вона стала лауреатом Шевченківської премії – найпочеснішої нагороди діячів науки і культури України, а 1995 року її було визнано і лауреатом премії Антоновичів (США).
У 1995 році Олену Михайлівну поновили на роботі в Інституті історії України НАН України. З 1995 до 2000 року вона працювала у відділі історії України середніх віків, досліджувала історію України ХVІ–ХVIII ст., зокрема історію козацтва та Запорозької Січі.
Захоплена впровадженням правди в історичну науку, Олена Апанович так і не захистила докторської дисертації, бо вважала це витратою дорогоцінного часу.
Однією з перших в Україні та єдиною з-поміж жінок Олена Михайлівна Апанович була нагороджена Хрестом Українського козацтва.
Вона виступила науковим консультантом і співавтором у підготовці сценаріїв серії науково-популярних фільмів з історії козацтва: «Не пропала їхня слава», «Гомоніла Україна», «Козак Мамай», «Слава і біда України», «Анатема», «Рід Розумовських», «Останній гетьман», «Райські острови Сагайдачного», «Козацькі могили», тощо, а також двох повнометражних фільмів «Ще є час» і «Чорна долина». Вона написала також сценарій театралізованої вистави «Гетьмани – будівничі української культури: Петро Конашевич-Сагайдачний та Іван Мазепа».
«Лебединою піснею» Олени Михайлівни, за її власним висловом, стала фундаментальна «Козацька енциклопедія для юнацтва». Смерть не дала можливості закінчити цю чудову працю, але вона все ж вийшла посмертно у видавництві «Веселка».
Олена Михайлівна Апанович померла 20 січня 2000 року і похована на Байковому кладовищі у Києві.
Вражала невтомна діяльність цієї жінки, до останнього подиху вона не полишала працювати. Коло її інтересів було надзвичайно широким. Обожнювала поезію, знала напам'ять твори своїх улюблених авторів. І цікавилася усім, що відбувається довкола.
Розповідають таку показову історію.
Якось один вчений-історик поскаржився, що Апанович нещадно критикує його нову книгу, а він не може зрозуміти, за що.
Відповідь Олени Михайлівни була такою:
– Розумієте, для того, щоб вдало написати про історичного персонажа, спочатку його треба... полюбити. Коли я взялася писати про Сагайдачного, не сіла за робочий стіл, поки, врешті решт не закохалася в Петра Конашевича. Писала про нього з любов'ю. Потім вирішила написати про Пилипа Орлика. І знову не писала ні рядка, поки щиро не полюбила Пилипа Степановича.
Звісно, говорила Олена Михайлівна напівжартома. Та це було правдою. Вона любила усіх, про кого писала, – звідси успіх усіх її книг. А передусім вона любила читачів, усіх, хто читав її книги.
А завершити розповідь про цю надзвичайну жінку можна її ж словами, що стали девізом життя: «Вважаю своїм громадським обов’язком працювати над поверненням нашому народу вкраденої у нього національної історичної пам’яті».
Основні праці Олени Апанович:
Запорозька Січ та її прогресивна роль в історії українського народу (у співавторстві з К. Гуслистим).– Київ: Держполітвидав УРСР, 1954.– 86 с.– (300 років возз'єднання України з Росією).
Исторические места событий освободительной войны украинского народа 1648–1654 гг. / АН УССР. Институт истории.– Киев: АН УССР, 1954.– 104 с.
Переяслав-Хмельницкий и его исторические памятники.– Киев, 1954.– 128 с.
Запорозька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії: 50–70-і роки XVIII ст.– Київ, 1961.
Науковий реєстр пам'ятних місць запорозького козацтва, видрукуваний нею в «Українському історичному журналі» (1967, № 7) та часописі «Україна» (1967, № 5, 16, 42; 1968, № 9, 39, 51).
Збройні сили України першої половини XVIII ст.– Київ: Наукова думка, 1969.– 224 с.
Переяслав-Хмельницкий исторический музей.– Київ, 1972.– 24 с.
Рукописная светская книга XVIII века на Украине.– Київ, 1983.– 122 с.
Розповіді про запорозьких козаків.– Київ: Дніпро, 1991.– 335 с.
Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі.– Київ: Либідь, 1993.– 284 с.
Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність.– Київ: Варта, 1994.– 96 с.
В.И. Вернадский. Жизнь и деятельность на Украине. – Киев, 1994 (у співавторстві).
Конституція Пилипа Орлика // Хроніка-2000: український культурологічний альманах.– Київ, 1998.– Вип. 23/24: Український парламентаризм: історія і сучасність.– С. 90–102.
Чортомлицька Запорозька Січ: до 345 річниці заснування.– Київ: Українське козацтво, 1998.– 80 с.
Федір Павлович Шевченко: Історик, архівіст, історіограф, джерелознавець, археограф, організатор науки, Людина. Спогади та історіограф. аналіз / НАНУ; Ін-т історії України; Ін-т української археографії.– Київ, 2000.– 180 с.
Острозька академія // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: збірка наукових праць та спогадів / Ін-т історії України НАНУ.– Київ, 2001.– № 6, ч. 2: Пам'яті відомого вченого – історика, доктора історичних наук, професора В.О. Замлинського.– С. 378–382.
Збройні сили України першої половини 18 ст.– Дніпропетровськ: Січ, 2004.– 230 с.
Битва під Хотином: 40 діб козацької доблесті та звитяги // Військо України: центральний друкований орган М-ва оборони України / М-во оборони України.– Київ, 2011.– № 9 (135).– С. 40–43.
Гетьман України емігрант Пилип Орлик // Хроніка-2000: український культурологічний альманах / Колектив ред. «Хроніка-2000».– Київ, 2012.– Вип. 1 (91): Україна-Білорусь Книга 2.– С. 83–132.
За плугом Господь іде: агрокультура українського селянства й козацтва в контексті ідей Сергія Подолинського та Володимира Вернадського. - Б. м.: [б. в.], 1999.– 26 с.– (Бібліотека часопису «Дзвін Севастополя»).
Козацька енциклопедія для юнацтва.– Київ: Веселка, 2009.– 719 с.
Радимо прочитати:
Під знаком Кліо. На пошану Олени Апанович.– Дніпропетровськ: Промінь, 1995.
Історія українського середньовіччя: козацька доба.– Київ, 1995.– Ч. 1–2.
Радимо послухати:
Інтерв'ю Олени Михайлівни Апанович (Записав Василь Овсієнко 20 серпня 1999 року в неї вдома, в Києві) // https://museum.khpg.org/1121119522
