Олександр Якович Шумський (2.12.1890–18.9.1946), український політичний і державний діяч, керівник і організатор національного будівництва України, організатор освіти.
Олександр (Олесько) Шумський народився у с. Борова Рудня Горошківської волості у великій родині Якова Даниловича Шумського, який працював лісовим обхідником у власника лісів і земель, поміщика М.Я. Муравйова. Матір О. Шумського звали Єва, вона мала німецьке походження. В сім’ї було восьмеро дітей: п’ятеро синів і три доньки. Сини: Олександр (2.12.1890–18.9.1946), Володимир (1895 р. н., загинув у 1920 р., був у війську Симона Петлюри), Василь (Базиль) (1897 р. н., дорослим помер від дизентерії), Яків (1900 р. н., працював у колгоспі у селі Нова Борова, у 1938 р. репресований), Михайло (1908 р. н., був репресований). Доньки: Ганна (1898 р. н.), Неоніла (1902 р. н.), Надія (1904 р. н.).
Відомо, що три покоління предків Олександра Шумського були священниками. У 1802 р. гілка роду, що походила з Волині, отримала дворянство та герб із зображенням яструба – «Ястшембєць».
Упродовж п’яти років О. Шумський здобував освіту у сільському народному училищі у с. Сали Фасівської волості. Навчання доводилося чергувати з роботою або поєднувати з нею.
Згодом Олександр почав працювати на лісопильних заводах Готесмана і Брохмана. З 1908 р. працював помічником землеміра в комісії з меліорації.
У 1911 р. О. Шумський вирішує поїхати до Москви. Не маючи достатньо коштів на навчання, Шумський відвідує вечірнє відділення першого в Росії демократичного вишу – Народного університету імені Альфонса Шанявського (1837–1905), куди не було потрібно пред’являти атестата або будь-яких документів про освіту. Це було місце для отримання знання, причому студент сам вирішував, які саме лекції він хотів би прослухати. Через деякий час він покинув цей заклад, бо усвідомив, що для навчання не має гідної початкової бази. Підвищуючи власну освіту самотужки, у 1915 р. О. Шумський склав іспит на отримання документу про середню освіту екстерном.
Шумського дедалі більше втягує у свій вир революційний рух. Із 1908 р. О. Шумський входив до складу Української соціал-демократичної спілки.
З початком Першої світової війни О. Шумський прагнув уникнути мобілізації. Із цією метою він записується до Ветеринарного інституту, але це не допомагає. Наприкінці 1916 р. у м. Молодечно його затримують з нелеґальною літературою, заарештовують, а згодом відправляють на Південно-Західний фронт, безпосередньо у район бойових дій.
З 1917 р. починається його рух вгору політичними східцями. Під час Лютневої революції
1917 р. О. Шумського обирають делеґатом корпусного, армійського, а потім і фронтового з’їздів солдатських комітетів. Працював у земельних органах Тимчасового уряду та Української Центральної Ради (УЦР). Став одним із провідних функціонерів Київського губернського земельного комітету (спочатку працював інструктором), а згодом і Українського земельного комітету. На сесії першого з них 14 серпня 1917 р. Шумського було обрано членом губернської земельної управи.
Протягом 1917–1919 рр. був членом Української партії соціалістів-революціонерів. У листопаді 1917 р. О. Шумського було кооптовано до складу Центрального Комітету УПСР як представника лівої течії. Він брав участь у змові проти Української Центральної Ради, разом із іншими заарештованими перебував не у в’язниці, а у стінах Педагогічного музею. Коли розпочався муравйовський штурм Києва, Шумський втік. До появи німецького війська в Україні разом зі своїм однопартійцем В. Елланом-Блакитним та іншими працював як представник УПСР у Київській Раді робітничих і солдатських депутатів. Після жовтневого перевороту обіймав безліч посад.
Після повернення до Києва Української Центральної Ради і приходу німецького війська в лютому 1918 р. О. Шумський переїздить до Житомира. 14 квітня 1918 р. він входить до складу Волинського губкому УПСР, обирається головою Волинського земельного комітету.
Він – один із авторів земельного закону УЦР від 18 січня 1918 р., рішуче виступав проти гетьманщини, яку сприймав як монархічну і буржуазну, організував на Житомирщині антигетьманський рух. Після низки карколомних подій, що ледь не закінчилися фатально, О. Шумський повернувся на Київщину, де разом із більшовиками брав участь у створенні Київського губревкому і увійшов до його складу.
У 1919–1920 рр. О. Шумський входив до Української партії комуністів. Після саморозпуску партії увійшов до складу КП(б)У та був обраний членом ЦК. Належав до партійної групи, яка вимагала самостійності КП(б)У від Комуністичної партії Росії.
У 1919 р. О.Я. Шумський став наркомом освіти в українському радянському уряді Християна Раковського. У 1920 р. – нарком внутрішніх справ, у 1921 р. – представник Української СРР у Польщі. 6 лютого 1923 р. була прийнята Постанова Політбюро ЦК КП(б)У про повернення Олександра Шумського з дипломатичної роботи у Польщі.
Після повернення до України О. Шумський у 1923–1924 рр. керував відділом агітації та пропаганди КП(б)У. З 1923 р. був головним редактором громадсько-політичного і літературно-наукового щомісячного журналу «Червоний шлях». Разом із ним до редакційної колегії входили С. Пилипенко, П. Тичина, М. Хвильовий, М. Яловий. З 17 травня 1924 р. до 6 грудня 1925 р. О. Шумський був секретарем ЦК КП(б)У.
У 1920–1930-х рр., із початком політики коренізації, яка передбачала підготовкукомуністичних кадрів із представників корінної національності, врахування національних факторів при формуванні партійно-державного апарату, О.Я. Шумський був скерований на роботу в освітню галузь, де активно сприяв процесу українізації. 29 вересня 1924 р.
Політбюро ЦК КП(б) призначило О. Шумського наркомом освіти УРСР. На цій посаді він перебував до лютого 1927 р. Попередником О.Я. Шумського був В.П. Затонський, котрим наприкінці 1922 р. партійне керівництво змінило Г.Ф. Гринька, звільненого за розробку і реалізацію оригінальної української концепції та моделі освіти, що суперечила програмі правлячої партії. О. Шумський підтримав саме лінію Г. Гринька. Лінія на самостійність української освітньої політики збігалася з його особистими поглядами та переконаннями, бо, як він сам зазначав, «прийшов до комунізму з українського національного руху».
Продовжуючи в освітній галузі процеси, розпочаті Г.Ф. Гриньком, новий нарком водночас приділяв увагу ліквідації недоліків української системи освіти: низький рівень загальноосвітньої підготовки у професійних школах, що призводило до відриву середньої ланки освіти від вищої; недостатня теоретична підготовка у вищих навчальних закладах.
Під керівництвом О. Шумського Наркомос України в другій половині 1920-х рр. почав більше часу відводити на загальноосвітню підготовку в професійних школах і технікумах, переглянув свою концепцію діяльності технікумів як головного ланцюга вищої школи, перетворивши найбільші з них на інститути – їм почала відводитися основна роль у підготовці фахівців з вищою освітою. Була також проведена робота з удосконалення і модифікації професійної школи. Збільшення строку навчання сприяло значному поліпшенню загальноосвітньої підготовки, що дало можливість зробити професійну школу навчальним закладом, у якому успішно поєднувалася спеціальна освіта з загальною на рівні десятирічки.
З часом О. Шумський відмовився від ідеї Г. Гринька про ліквідацію школи як форми налагодження навчального, трудового та виховного процесів і заміну її дитячим будинком.
Зважаючи на величезні матеріальні витрати, пов'язані з цим, та слабку організацію навчання в дитячих будинках, нарком вважав за потрібне поряд з їх збереженням (у повоєнний період вони відіграли свою позитивну роль у врятуванні дітей) розвивати та розширювати шкільну мережу. Він був свідомий того, що вихованці дитячого будинку перебувають у деякій ізольованості від навколишнього життя, і вважав за необхідне перебудувати метод навчання та виховання в будинках, пристосовуючи його якомога більше до методу шкільного.
Урешті-решт, безсумнівні переваги української системи освіти – прагматизм, ефективність, економічність, націленість на конкретні результати, започатковані Г. Гриньком і розвинуті О. Шумським, після тривалих дискусій та концептуальних суперечок визнали і в Наркомосі Росії.
За час перебування на посаді наркома О. Шумському неодноразово доводилося виступати організатором і учасником різного роду вчительських зібрань, де він акцентував увагу на актуальних питаннях розвитку освітньої галузі. Проявом такої кропіткої роботи став І Всеукраїнський учительський з’їзд 1925 р.
На особливій ролі учительства в розвитку українського суспільства на нових радянських засадах О. Шумський наголошував у статті «На третьому фронті» (1924), де говорив про завдання, що стоять перед освітньою галуззю: соціальний захист дітей; організація для неохоплених навчанням підлітків спеціальних курсів з ліквідації неписьменності та надання професійної кваліфікації; просвітницька робота з дорослим населенням.
Надаючи великого значення національній освіті, у статті «Політична ситуація в східній Галичині» (1924) О. Шумський звертає увагу читачів «на повне знищення українського національного життя і, в першу чергу, школи» в тій частині України, що волею історичної долі тривалий час перебувала під владою польської шляхти: «Українська школа в Галичині стоїть, без всякого перебільшення, під загрозою повного знищення».
Важливим складником діяльності О. Шумського було редагування періодичної літератури – громадсько-політичного і літературно-наукового журналу «Червоний шлях», журналу «Радянська освіта».
О. Шумський відповідав за українізацію не лише освітніх закладів, що виявлялося у запровадженні в них викладання української мови, українознавчих дисциплін, краєзнавчої роботи, а й партійного та державного апаратів, сприяв розвитку української культури, нерідко захищаючи її талановитих представників і опікуючи їх.
Щиро повіривши в декларовані засади утворення СРСР, суверенність республік в його складі, О. Шумський спрямовував роботу комісаріату освіти на послідовне здійснення українізації як найважливішої умови національного відродження України та на всебічне задоволення інтересів нацменшин. І хоча діяв він у межах політики правлячої партії, проте невдовзі його було звинувачено в буржуазному націоналізмі. У листі «Товаришу Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК ВКП(б)У» від 26 квітня 1926 р. Сталін поклав на О. Шумського відповідальність за поширення антиросійських настроїв в Україні.
Конфлікт із партійним керівництвом змусив О.Я. Шумського звільнитися з посади наркома освіти. Йому інкримінували насильницьку форсовану українізацію. У 1930 р. навіть з’явився офіційний політичний термін «шумськізм», що означав антипартійну націоналістичну діяльність. Під тиском розгорнутої проти нього політичної кампанії на червневому (1926) пленумі ЦК КП(б)У Олександр Шумський визнав «помилковість» своєї позиції. У 1927 р. звільнений з посади наркома освіти.
У лютому 1930 р. О. Шумського переводять на роботу до Москви. Спочатку він працює на посаді заступника завідувача Аґітмасового відділу ЦК ВКП(б). У лютому 1931 р. його обирають головою ЦК Спілки працівників освіти СРСР і членом Президії ВЦРПС. Тут він працюватиме до моменту арешту, тобто до травня 1933 р. Крім того, О. Шумський був членом редакційної колеґії газети «За комуністичну освіту» («За коммунистическое просвещение»).
13 травня 1933 р. О.Я. Шумського було заарештовано, а 5 вересня засуджено до 10 років позбавлення волі у виправно-трудовому таборі. Цю міру покарання у 1935 р. замінили на 10-річне заслання до м. Красноярськ. Його звинувачували у причетності до Української військової організації (УВО) та вигаданої «контрреволюційної боротьбистської організації», яка начебто мала своїм завданням повалення радянської влади і створення незалежної «буржуазної» Української республіки. Висунуті проти нього звинувачення О. Шумський рішуче відкидав. На знак протесту він вдавася до тривалого голодування, що фатальним чином погіршувало стан його здоров’я.
Усі роки позбавлення волі він жодного разу не зрікся своїх поглядів, твердо впевнений в тому, що український народ має право на вільний національний розвиток.
Упродовж шести років через параліч О. Шумський був прикутий до лікарняного ліжка. У 1943 р. закінчився термін його ув’язнення, українського діяча залишили в Красноярську на «лікуванні». Ще три роки він продовжував лікуватись у Єнісейську та Красноярську. Всі роки увязнення він не припиняв протестувати проти рішень влади. У листах із заслання до Сталіна та в написаній там монографії «Малороси», що так і не дійшла до читача, критикував систему міжнаціональних відносин у СРСР, протестував проти російської великодержавницької політики, возвеличення російського народу над іншими, в тому числі українським.
Олександр Якович Шумський вважав, що політичний союз народів не можна будувати на «старшинстві» одного і приниженні іншого, тому що такі стосунки нівелюють їх рівноправність. Але його палкі листи не доходили до адресата.
Існують різні версії смерті О. Шумського. За однією, 18 вересня 1946 р., зневірившись у своїй реабілітації, О. Шумський покінчив життя самогубством. За іншою, О. Шумського ліквідувала спецгрупа МДБ СРСР.
11 вересня 1958 р. О.Я. Шумський був реабілітований. Перша дружина О. Шумського – Людмила (про неї відомостей немає, але відомо, що вона була дочкою священника), вчителька. Подружжя мало троє дітей: дочка Катерина і двоє синів – Петро (1914 р. н.) та Олесь (1918 р. н.).
Друга дружина – Євдокія Олексіївна Гончаренко. Подружжя мало сина Ярослава (1921 р. н.). Доля другої сім’ї О. Шумського склалася трагічно. Євдокія Шумська-Гончаренко за участь у «антирадянській есерівській націоналістичній групі», поширення «контрреволюційного наклепу», підтримку зв’язків з «українськими есерівськими націоналістичними елементами», засудженими у справі «СВУ» 8 грудня 1937 р. була розстріляна. Їхній син, Ярослав Шумський, залишився сам. У 1942 р. він загинув під Москвою.
17 вересня 1966 р. справу №55475 на О.Я. Шумського та інших обвинувачених припинено.
До нинішнього часу діяльність О.Я. Шумського в галузі освіти та його педагогічні погляди не знайшли достойного відображення у спеціалізованій літературі. Вони містяться в окремих наукових розвідках дослідників історії педагогіки С.М. Філоненка та І.Л. Лікарчука.
У 2011 р. на Новому бульварі Житомира, у будинку, де жив Олександр Якович Шумський відкрито меморіальну дошку.
Радимо ознайомитися:
Ищенко Е.В. Политическая деятельность А.Я. Шумского на Украине: автореферат диссертации.– Днепропетровск: ДГУ, 1992.– 19 с.
***
Верстюк В. Дiячi Української Центральної Ради: бiблiограф. довiдник.– Київ: [б. и.], 1998.– 253 с.
***
Шаповал Ю. Олександр Шумський: Життя, доля, невідомі документи.– Київ; Львів: Україна модерна; Українські пропілеї, 2017.– 742 с. URL: https://ipiend.gov.ua/wp-content/uploads/2018/08/shumskyi.pdf
