Степан Кожум’яка.– https://news.blog.net.ua/2023/12/mosty-stepana-kozhum-iaky/
Степан Демидович Кожум’яка (4.12.1898–31.8.1989), український інженер-мостобудівник, автошляховик, публіцист, літературознавець, мовознавець, громадський діяч, активний учасник дисидентського руху опору, борець за культурно-духовні та політичні права українського народу.
Степан Кожум’яка прожив видатне життя. Він народився в Новомиргороді тодішньої Херсонської губернії (нині місто в Новоукраїнському районі Кіровоградської області).
Батько – Демид Кожум’яка був великим землевласником, займався городництвом, розширював садибу та деякий час обирався до Златопільської земської управи. Мати – Ївга Кожум’ячиха (дівоче – Бондар), із дрібних міщан, по дідові мала купецьке звання третьої гільдії. Родина була велика: десятеро дітей, батько, мати та дві баби й дід. Брат – Василь Кожум’яка згодом брав активну участь у національно-визвольній боротьбі українського народу 1920–1930-х рр.
Змалечку батько прищеплював своїм дітям любов до книг, наголошував на тому, що треба вчитися, бо неписьменним гірко жити. Після смерті заможного новомиргородського промисловця Миколи Цвіткова Демид Кожум’яка купив з аукціону велику книгозбірню в декілька тисяч томів. Ці багатства були у розпорядженні малого Степана. Хлопець любив читати а також залишати на книгах і журналах свої міркування з приводу прочитаного, а також висловлював авторам критичні зауваження та побажання. Вже в глибокій старості, перенісши операцію на очах і не маючи можливості читати більше п’яти-восьми хвилин на день, він тяжко переживав через це. Вважав, що нормальна людина повинна прочитувати не менше 50 сторінок на день.
Початкову освіту Степан здобув у народній школі м. Новомиргород. У 1917 р. закінчив Єлисаветградські земські педагогічні курси та здобув звання народного вчителя. Вже тоді він розумів ціну більшовицької влади, написав статтю «Більшовизм», у якій піддав жорсткій критиці радянський лад і розмістив її в рукописному журналі «Лісовий струмок», який сам і видавав. У 1922 р. С. Кожум’яка організував редколегію і разом з освітянами розпочав видавати ілюстрований журнал «Перша ластівка». Та за гострий політичний конфлікт із політруком на курсах був звільнений з посади завідувача Новомиргородської школи і позбавлений членства в Спілці вчителів. У пошуках справедливості апелював до Єлисаветградського відділу освіти, який у 1923 р. скерував його на навчання до Одеси. Там у 1926 р. він закінчив факультет соцвиховання, у 1928 р. – мовно-літературний факультет Одеського інституту народної освіти, захистивши дипломну працю «Борис Грінченко».
Степан Кожум’яка демонстративно наслідував українській культурі. Він чудово грав на бандурі, вбирався у національний стрій. Він також відкрито критикував московський режим та відстоював ідею автономності України. Степан Демидович говорив, що Україна виступає в ролі московської колонії; багатства України різним чином висмоктуються, а Москва будує за рахунок України фабрики та заводи в РСФСР. У 1928 р. він був заарештований за «гостру критику існуючих порядків» і засланий на три роки до Йошкар-Оли. На засланні Степан Демидович опанував іншу професію. До Йошкар-Оли прибула експедиція Ленінградського відділу «Енергобуду», якою керував досвідчений інженер Ілля Мигачов, якому для роботи потрібні були люди з вищою освітою. Він уподобав Степан Кожум’яку. За час роботи в експедиції Степан добре вивчив геодезичні інструменти, здобув багато нових знань.
У 1928 р. Степан Кожум’яка познайомився зі своєю майбутньою дружиною Катериною Ніколаєвою, яка закінчила факультет іноземних мов Лозаннського університету у Швейцарії, знала п’ять європейських мов, викладала на мовному факультеті Одеського інституту народної освіти і суттєво вплинула на формування національного світобачення Степана Кожум’яки.
У 1931 р. С. Кожум’яка повернувся із заслання, оселився у Черкасах (повертатися в рідне містечко було заборонено), пішов працювати вже не в педагогіку, а в лісгосп. У цей час американська компанія «Форд» будувала у Нижньому Новгороді автозавод.
С. Кожум’яка вирішив будувати шляхи для цих автомобілів. Він вступив на факультет будівництва автомобільних шляхів Харківського автомобільно-шляхового інституту і закінчив його. У 1932 р. його взяли на роботу начальником тарифно-нормувального бюро автозаводу у Нижньому Новгороді, а потім призначили лінійним інженером на маршруті Черкаси–Умань–Гайсин.
29 грудня 1937 р. за участь у націоналістичній контрреволюційній організації та за націоналістичну агітацію С. Кожум’яку знову було заарештовано й заслано до Самарлагу на 10 років. Він працював у концтаборі на будівництві авіазаводів, що постачали на фронт літаки ІЛ-14 та ІЛ-15. Через обізнаність у технології торкретбетону С. Кожум’яка був переведений на секретні об’єкти «A» (величезна радіостанція з високою радіощоглою, яка мала замінити московську радіостанцію на випадок евакуації Москви) та «Б» (гігантське підземне сховище (бункер), куди повинен був переселитися уряд із Москви).
У 1946 р. закінчився термін ув’язнення Степана Демидовича. Деякий час він жив на поселенні. У 1947 р. повернувся до дружини, яка жила в страшних злиднях. Після повернення в Україну С. Кожум’яка працював начальником шляхової дільниці у Златопільському районі на Черкащині.
У 1949 р. С. Кожум’яку втретє було арештовано за політичною статтею та заслано на вічне поселення до Красноярського краю. У Велико-Улуйському районі він працював на шляховому будівництві.
Після викриття культу особи Сталіна дисидент повернувся в Україну. За плечима він мав 56 років життя, з яких двадцять провів у тюрмах, таборах, засланнях. 9 липня 1958 р. постановою Черкаського обласного суду С.Д. Кожум’яку було реабілітовано та поновлено в усіх правах. Розуміючи неможливість працювати у сфері освіти, Степан Демидович пішов працювати техніком райавтошляхвідділу, пізніше, маючи відповідну освіту і неабиякий досвід (на засланні доводилося будувати і шляхи, і мости, якийсь час був навіть куратором гідротехнічних споруд та автошляхів Красноярського краю), став спершу інженером, а потім головним інженером Новомиргородської шляхо-експлуатаційної дільниці №722.
Під безпосереднім керівництвом С. Кожум’яки у 1954–1973 рр. Новомиргородська ШЕД-722 проклала важливі автошляхи загальною довжиною 317 км: Н16 (Черкаси-Умань) М12 (Умань-Гайсин) та Т 0234 (Гайсин-Брацлав).
У 1966–1973 рр. С. Кожум’яка займався проєктуванням і будівництвом мостів через річку Велика Вись на Кіровоградщині. Зокрема, у Великій Висці за його участі споруджено сорокаметровий залізобетонний міст, у Голованівську – приблизно такий же, у Новомиргороді – 98 метровий. Будував С. Кожум’яка мости в сусідніх селах – Мартиноші, Канежі, Рубаному Мості, Коробчиному та інших, околишніх райцентрах – Малій Висці, Голованівську, Гайвороні.
У 1968 р. Степан Демидович разом із колегами Іваном Фецовичем і Михайлом Хлопецьким підготував рукопис «Автошляхового словника», де українською мовою було подані пояснення до всіх слів і термінів, які траплялися під час будівництва, ремонтів і експлуатації автошляхів, шляхопроводів, шляхобудівельних матеріалів і способів їхнього застосування.
Словник видали тільки у 1995 р. у Львові. Завершив свій трудовий шлях С.Д. Кожум’яка, коли йому виповнилося 75 років.
Степан Кожум’яка завжди брав активну участь у національно-громадському житті. Життєвим кредо його були слова Великого Тараса Шевченка: «Борітеся – поборите». Він ґрунтовно доводив об’єктивність процесу виокремлення України як незалежної держави та передбачив здобуття нею суверенітету.
Важливе значення в його публіцистиці приділено українській інтелігенції, яка мусить чітко усвідомити своє місце в житті. Твердо повсякчас пам’ятати про обов’язки перед українським народом і суспільством, вести народ уперед, бути зразком поступу, справедливості, свідомості, правди та краси. Завданням української еліти він вважав постійно і серйозно допомагати своєму народу, жертовно співпрацювати з ним. С. Кожум’яка листувався з Борисом Антоненком-Давидовичем, Михайлом Стельмахом, Іваном Романченком, професором філології Володимиром Лазурським.
Щоб зберегти яскраві сторінки спадщини нашого народу Степан Кожум’яка здійснив ряд краєзнавчих досліджень: наукову розвідку про створення лікарні Г. Дмитрян «Цегляне диво», історичне дослідження «Собор Святого Миколая», «Спомник Кобзарю». Будинок Степана Кожум’яки став своєрідним клубом, у якому знайомилися з міжнародно-правовими актами з прав людини, творчістю шістдесятників.
Він клопотав про вихід творів передової іноземної класики та журналу «Кур'єр ЮНЕСКО» українською мовою, про реформу освіти, повернення до української абетки вилученої літери «ґ», залучив до цього близьких і знайомих. Щоб зберегти та виявити зацікавленість і потяг до примноження яскравих сторінок історії України.
Степан Кожум’яка неодноразово звертався до Верховної Ради УРСР, Спілки письменників України, редакцій газет і журналів із вимогою «припинити дику дискримінацію мови багатомільйонного українського народу», створити «Тлумачний словник української мови», розширити фольклорну спадщину українського народу, організувати й видавати збірки праць Павла Чубинського як додаток до «Народної творчості та етнографії», адже українцям необхідно докладно знати свої звичаї, легенди, вірування.
Також С. Кожум’яка вимагав поширення політично важливих документів: «Загальної декларації прав людини», «Міжнародного пакту про громадянські та політичні права» ООН; праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»; позацензурних віршів Василя Симоненка тощо.
У 1969 р. С. Кожум’яка започаткував традицію покладання «березневих вінків» до пам’ятників Т. Шевченку у Шполянському районі, став ініціатором встановлення пам’ятників Кобзарю у Новомиргороді та Лип’янці (автор – Іван Гончар). Доки дозволяло здоров’я з молодшими товаришами у березневі дні їздив за 12 кілометрів до черкаської Лип’янки з віночком до пам’ятника Шевченкові, надсилав за раз по 200 листівок з вітаннями друзям і знайомим у всі куточки СРСР, купував «Кобзарі» і дарував робітникам своєї організації.
Невтомний борець відійшов у вічність 31 серпня 1989 р., маючи за плечима 93 роки, напередодні здобуття Україною її історичної долі – незалежності. Похований Степан Демидович у Новомиргороді на центральному кладовищі.
З липня 2007 р. у м. Новомиргороді зусиллями онука С.Д. Кожум’яки, професора кафедри журналістики Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Юрія Колісника почала діяти кімната-музей Степана Кожум’яки та видано книжку «Планида Степана Кожум’яки». У листопаді 2015 р. його іменем було названо одну з міських вулиць.
Письменник і кіносценарист Олександр Жовна відзняв стрічку «Мої милі українці».
Радимо прочитати:
Гончар О. Щоденники. Спогади Олеся Гончара про Степана Кожум'яку.– Київ: Веселка, 2008.– Т. 2. (1968–1983).– С. 266–267;
«Планида Степана Кожум'яки». Сер.: Життя славетних / Упоряд. та авт. передм. Ю. Колісник.– Черкаси: Брама, 2004.– 224 с.
***
Долі українських дисидентів та їх родин за радянських часів: Степан Кожум’яка – український патріот – дисидент, борець за культурно-духовні права українського народу.
URL: https://naurok.com.ua/doslidnicka-robota-po-istorichnomu-kraeznavstvu-na-temu-disident-stepan-demidovich-kozhum-yaka-392829.html (дата звернення: 16.12.25)
Мости Степана Кожум’яки. Український інтерес: Веб-сайт. URL: https://news.blog.net.ua/2023/12/mosty-stepana-kozhum-iaky/ (дата звернення: 16.12.25)
