Фото: https://ukrpohliad.org/blogs/ivan-svitlychnyj-movoznavets-literaturoznavets-poet-perekladach-diyach-
protykomunistychnogo-ruhu-oporu-ideolog-natsionalno-demokratychnogo-ruhu-1960-1970-h-30-rokiv-tomu.html
Іван Олексійович Світличний (20.09.1929–25.10.1992), український критик, літературознавець, поет, перекладач, духовний лідер та ідеолог національно-демократичного руху 1960–1970-х рр., один із найактивніших розповсюджувачів самвидаву.
Іван Світличний народився в с. Половинкине Старобільського району на Луганщині у родині колгоспників, яка пережила голодомор. Окрім Івана, у батьків було ще двоє доньок – Марія та Надія. Через хворобу тата родину забезпечувала мати Меланія Іллівна, щоб врятувати дітей від голодної смерті, вимушена була податися на заробітки до промислових районів Донбасу. Під час німецької окупації, у жовтні 1943 р. Іван разом із друзями майстрував вибуховий пристрій, щоб підірвати німецьку машину. Внаслідок вибуху Світличний втратив пальці на руках, мав осколкові поранення в ногах. Та, не зважаючи на цей страшний випадок, за свідченням молодшої сестри Надії Світличної, усе життя Іван був дуже майстровитий.
Юнак закінчив Старобільську школу із золотою медаллю, вступив до Харківського університету на факультет української філології. Був аспірантом відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Шевченка АН України. Але вже тут виявив незалежність поглядів: його дисертація «Рухома естетика» не була допущена до захисту як така, що «не базувалася на марксистсько-ленінських постулатах».
Після закінчення аспірантури Світличний був завідувачем відділу критики журналу «Дніпро», працював на наукових посадах в Інституті літератури АН УРСР та в Інституті філософії АН, у видавництві «Наукова думка», редактором Українського Товариства охорони природи. Але звідусіль його звільняли за проукраїнські погляди, яких Іван Олексійович ніколи не приховував. У 1965 р. він остаточно позбувся роботи і друкувався хіба що під чужими іменами і псевдонімами. Працював під псевдонімами «Іван Сірко», «Володимир Твердохліб», «Читач-нематиматик» та іншими.
У травні 1956 р. Іван Світличний одружився з Леонідою Терещенко, інженеркою-будівельницею за освітою, яка на все нелегке життя митця стала йому надійною опорою і підтримкою. З тих пір і до кінця життя Іван Олексійович незмінно перебував у центрі опозиційного руху в УРСР. У 1960–1980-х рр. він один із лідерів опозиції, у1960–1970-х рр. – духовний лідер національно-демократичного руху.
У 1962–1963 рр. Світличний став одним із засновників Клубу творчої молоді в Києві. Він одним із перших установив контакт із українською діаспорою на Заході та поширював самвидав. Налагодивши зв’язки зі львів’янами – братами М. і Б. Горинями, переконав їх, що доба поразки національно-визвольних змагань – не час для підпільних організацій, перевагу треба віддати «боротьбі словом». І. Світличний був незаперечним моральним авторитетом у русі. Його особистість стояла в центрі культурних інтеґрацій Заходу і Сходу України та України зі світом: як дисидента, публіциста і поета.
У 1966–1971 рр. І. Світличний не міг улаштуватися на роботу, не міг публікуватися. У цей період він активно займався самвидавчою діяльністю, відредаґував багато статей, зокрема, пустив в обіг «Щоденник» Василя Симоненка з добіркою його нецензурованих віршів, оприлюднив справу «Української Робітничо-Селянської Спілки» Левка Лук’яненка. Разом із Григорієм Кочуром і Емілем Крюбá готував антологію новітньої французької поезії, укладав словник синонімів.
Світличний був послідовником харківської філологічної школи. Його аналітичні статті стосувалися творів літераторів 1960-х рр. і були присвячені критиці тогочасної заідеологізованої літератури як то «Про внутрішню суперечність художнього образу», «Художні скарби «Великого льоху»», «Коментар критичний до коментаря наукового» тощо. Однією зі знакових робіт І.О. Світличного є рецензія «На калині клином світ зійшовся» на збірку Івана Калинця «Відчинення вертепу».
Вагомим напрямом діяльності І. Світличного була праця над словниками. У 1970 р. вийшла його рецензія на тритомний «Російсько-український словник», в якій І.О. Світличний підкреслив його русифікаторську спрямованість. Головною справою свого життя Іван Світличний вважав роботу над словником українських синонімів. Він розпочав пошуки українських синонімів ще до другого ув'язнення у 1972 р. і працював до фатального інсульту у 1981 р. Це була дерев’яна скринька з картками в комірках – саме так Світличний укладав словник. Він не реалізував те, що запланував. Але напрацювання Світличного стало справжнім скарбом для сучасних лінгвістів.
З поетичного доробку Івана Світличного найбільш знаковими є «Моя свобода», «Жалісний сонет», «Відчай», «Голова на палі». Також слід відзначити написану у таборі поему «Курбас». Поезія Світличного виходить за межі творчості шістдесятників, за межі «національної літератури».
Світличний був першокласним перекладачем. Він здійснював поетичні переклади зі французької (Ш. Бодлер, П.-Ж. Беранже, Ж. Лафонтен), чеської (В. Незвал, Й. Ганзлік), сербо-хорватської (Д. Максимович), польської (Ю. Словацький, Ц. Норвід), турецької (О. Велі) та інших мов. Його поетичну інтерпретацію П.-Ж Беранже зараховують до вершин перекладацької майстерності. У 1978–1981 рр. І. Світлтчний переклав «Слово про Ігореву Січ», писав поетичні твори, частина яких була опублікована на Заході.
У 1978 р. Івана Світличного прийняли у члени Міжнародного ПЕНклубу. Вперше письменника заарештували у 1965 р. за статтею 62.1 «Антирадянська агітація і пропаганда» та звільнили через 8 місяців. У 1965 р. у зв’язку з переслідуванням він публікувався під псевдонімом або чужим прізвищем.
Після другого арешту у 1972 р. І.О. Світличний був засуджений за тією ж статтею на 7 років таборів і 5 років заслання. Ув’язнення у таборі відбував у Пермській області, а заслання – в Алтайському краї (Усть-Кан, Майма). У таборах він брав участь у всіх колективних акціях протесту, тримав голодовки – одна з них тривала 56 діб. За цей час схуд із 70 до 44 кг.
Світличний І.О. мав незаперечний моральний авторитет серед політв’язнів, став душею табірного руху Опору – його називали «табірною совістю». Був натхненником ідеї літопису в’язнів, до роботи над яким залучив також Семена Глузмана. Цей літопис став одним із найважливіших свідчень долі радянських в’язнів.
У 1981 р. І. Світличний пережив тяжкий інсульт і отримав інвалідність І-ї групи. Відбувши покарання, повернувся до Києва у 1983 р. Продовжувати колишню творчу і громадську діяльність він уже не зміг – не дозволив стан здоров’я. У 1989 р. у нього стався ще один напад, після чого він уже не міг ні говорити, ні рухатися.
Похований Іван Світличний у вишиванці, подарованій йому Василем Стусом. На його могилі в Києві на Байковому кладовищі, згідно з його останньою волею, неподалік від могили Василя Стуса, стоїть козацький хрест зі словами Святого Письма «Він був світильником, що горів і світився», які вибив художник Микола Малишко.
Іван Світличний був завзятим бібліофілом. Після смерті Івана Олексійовича сестра поета – відома правозахисниця Надія Світлична, передала братову бібліотеку числом 10 тис. томів Харківському національному університету імені В. Каразіна.
У 1989 р. І.О. Світличного нагороджено Премією імені Василя Стуса, у 1990 р. премією українського ПЕН-клубу, та посмертно Державною премією України імені Т.Г. Шевченка у 1994 р. за збірку «Серце для куль і для рим».
У мережі Фейсбук існує сторінка: Іван Світличний Ivan Svitlichny https://www.facebook.com/IvanSvitlichny/
Радимо прочитати:
Зінкевич О. З генерації новаторів. Світличний і Дзюба: У джерел модерної української критики.– Балтимор; Торонто: Смолоскип, 1967.– 243 с.
Тарнашинська Л. Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління (Історико-літературний та поетикальний аспекти): монографія; Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка.– Київ: Смолоскип, 2010.– 632 с.
***
Салига Т. У мільйонних митях жити як в одній. Іван Світличний без часових кордонів // Українська мова і література в школах України, 2020.– № 3.– С. 10–19.
