Валентина Радзимовська на хуторі Тарнавщина, 1905 рік.–
ttps://www.istpravda.com.ua/articles/2023/02/10/162382/
Хоча жінки вже давно мають доступ до вищої освіти й активно працюють у лабораторіях і наукових інститутах, «скляна стеля» все ще обмежує їхнє кар'єрне зростання, справедливу оцінку наукових досягнень і навіть престижність робочого місця у сучасному світі. А на межі XIX і XX століть жінки почали активно боротися за власне життя, право працювати, мати голос і можливість реалізуватися. Не кожна наважувалася на цю битву із системою, і навіть тим, хто починав боротьбу, не завжди вдавалося вийти переможницею.
Валентина Радзимовська стала першою жінкою, яка отримала особистий дозвіл царя навчатися в Санкт-Петербурзькому університеті.
Народилася Валентина Василівна Радзимовська 13 (1) жовтня 1886 року на хуторі Тарнавщина біля с. Матяшівка Лубенського повіту Полтавської губернії. Вона виховувалася в інтелектуальному середовищі родини Яновських, що належала до дрібної української шляхти. Батько, Василь Яновський, ветеран російсько-турецької війни, був активним діячем Київської Громади та працював у Південно-Західному відділі Географічного товариства в Києві. Мати, Любов Яновська (Щербачова), була знаною українською письменницею, громадською діячкою та входила до складу Української Центральної Ради.
Початкову освіту Валентині та її двом братам дала саме мати. У 1902 році Валя, як її називали близькі, закінчила жіночу Олександрівську гімназію в Лубнах. Уже тоді вона була активною учасницею гуртка Революційної української партії. Того ж року вона вступила до Першої київської приватної жіночої гімназії, де навчалася ще один додатковий рік.
Під час навчання на природничих курсах Лохвицької-Скалон у Петербурзі Валентина Радзимовська активно долучалася до петербурзької Української громади, де співпрацювала з такими діячами, як Дмитро Дорошенко, Валентин Садовський, Павло Крат та інші.
Прямих доказів політичної ненадійності Валентини Яновської в межах Російської імперії не було знайдено. Втім, її навчання в Петербурзі, найімовірніше, не склалося через надмірну залученість до громадської діяльності. Ситуацію ускладнила й особиста обставина: Яновська завагітніла та була змушена терміново вийти заміж за свого київського обранця – вчителя історії Івана Радзимовського.
Таким чином Валентина спершу опинилася в Києві, а згодом переїхала до села Северинівка поблизу Таращі, де мешкав її свекор – священник Василь Радзимовський. Саме в цьому селі вона народила двійню – Євгена й Ольгу. Хрещеним батьком Ольги став Дмитро Донцов. За спогадами біолога Бориса Балінського, племінника Івана Радзимовського, шлюб між Валентиною та Іваном виявився недовговічним. Коли діти підросли, подружжя розлучилося, а Іван незабаром одружився вдруге – з колегою, вчителькою на прізвище Сайкова. Ймовірно, однією з причин розладу стало палке прагнення Валентини Василівни займатися науковою діяльністю.
Після народження дітей Радзимовська вступила до Вищих жіночих курсів у Києві. У той самий час її мати, Любов Яновська, переїхала до Києва й почала активно розбудовувати український рух. Валентина також долучилася до справи, ставши членом Київського товариства «Просвіта». Після арешту Дмитра Донцова подружжя Радзимовських підтримувало його, а згодом допомогло йому виїхати з імперії до Європи.
У 1913 році дослідниця отримала ступінь лікаря. Це відкрило їй шлях до Київського університету, де вона однією з перших жінок почала працювати асистенткою на медичному факультеті. Вона тісно співпрацювала з Олексієм Садовенем, який очолював факультет і кафедру фізіологічної хімії (сучасної біохімії).
У складні революційні часи Валентина Радзимовська не припиняла наукової діяльності, здобувши звання приват-доцента. У 1924 році вона захистила дисертацію та стала доктором фізіологічних наук. Її докторська дисертація була присвячена виживанню клітин поза організмом залежно від кислотності поживного середовища. Ці знання стали фундаментальними: сьогодні без них не обходиться жодна клініка штучного запліднення чи лабораторія, що досліджує розвиток вірусів. Крім того, у 1921 році Радзимовська розробила спеціальний електрод для вимірювання кислотності клітин, виділених з організму тварин.
Паралельно з науковою діяльністю, Валентина Василівна брала участь у Першому з'їзді представників вищих шкіл України, хоч і в статусі гості.
У ніч з 29 на 30 квітня 1918 року в Києві стався Гетьманський переворот: генерал Павло Скоропадський захопив владу, усунувши Українську Центральну Раду. Ця подія викликала у Радзимовської різко негативні емоції. Зустрівши Дмитра Донцова, Валентина накинулася на нього зі звинуваченнями: «Це ви гетьмана робили?». Проте попри її невдоволення, саме у квартирі Радзимовської відбулася таємна зустріч, яка могла змінити плин історії. «Сиділи у Радзимовських, у кабінеті господині при чорній каві», – згадував згодом Донцов.
Радянська влада ставилася до професорки з великою підозрою. Не лише через її знайомства та тісні зв'язки з такими українськими політичними діячами як Дмитро Донцов, Симон Петлюра, Микола Міхновський та Євген Коновалець, а й контакти з відомими іноземними науковцями. Через це Валентина Василівна була позбавлена можливості вільно спілкуватися з колегами, виїжджати за кордон та брати участь у наукових конференціях. Наприкінці 1920-х років її заарештували. Архіви свідчать, що Радзимовська не тільки гідно витримала сім місяців арешту, але й зуміла домогтися звільнення та поновлення на роботі. Проте керівні посади їй більше не пропонували.
Хоча у 1940 році справу Валентини Радзимовської знову дістали з архівів, їй вдалося уникнути чергових репресій. Однак це не зняло обмежень у кар'єрі: Валентину Василівну не допускали до керівних посад, зокрема до завідування кафедрами, і забороняли брати участь у міжнародних конференціях. Попри це незадовго до німецько-радянської війни вона змогла обійняти посаду професорки фізіології за сумісництвом у Мелітопольському педінституті. При цьому жодних офіційних нагород чи звань від радянської влади науковиця так і не отримала.
Наприкінці літа 1941 року Валентина Радзимовська перебувала в Харкові разом із дітьми. Після того, як 24–25 жовтня місто захопили німецькі війська, вона разом із родиною Бориса Балінського вирушила до Києва. Дістатися туди вдалося лише орієнтовно в листопаді–грудні, подолавши шлях вантажівками, потягами та пішки.
У січні-березні 1942 року Валентина Радзимовська як представниця Київського університету працювала в Комісії українських громадських і культурних діячів, що діяла при відділі громадської опіки Київської міської управи. Цікаво, що сама Валентина Василівна також зверталася по допомогу до цієї ж комісії. Щоб забезпечити родину найнеобхіднішим, вона їздила на велосипеді селами довкола Києва, надаючи медичну допомогу в обмін на продукти.
У 1943 році Радзимовська перебралася до Львова, сподіваючись знайти там «більш сприятливі умови». Деякий час вона викладала фізіологію як професорка в медичному інституті. Однак із наближенням фронту їй довелося знову тікати: спершу на Пряшівщину (тепер Словаччина), а згодом до Братислави. У серпні 1945 року Валентина опинилася в Мюнхені, де продовжила свою діяльність. Вона працювала в університеті для переміщених осіб, заснованому ООН, а згодом – в Українському технічно-господарському інституті.
На жаль, життя в повоєнній Німеччині виявилося складним, тому Радзимовська вирішила емігрувати до США. Під час очікування дозволу в неї стався інсульт, який позбавив її можливості читати. Останні роки свого життя вона провела в Сполучених Штатах, в родині сина Євгена, і померла там же у грудні 1953 року. Похована в Іллінойсі.
Радянська влада свідомо прагнула викреслити ім’я Валентини Радзимовської з історичної пам’яті, тавруючи її як емігрантку та націоналістку, а її наукову школу – засуджуючи до забуття. Близько половини відомих учнів Радзимовської були змушені покинути Україну під час Другої світової війни. Серед них – Василь Плющ, Олена Одрина, Єлизавета Балінська та Євген Діаковський. Ті ж, хто залишився, як-от Андрій Ємченко, перший завідувач кафедри фізіології відновленого Київського університету, змушені були приховувати свою причетність до її наукової школи.
Найвищою формою вшанування Валентини Радзимовської – видатної дослідниці, обдарованої педагогині, активної учасниці національного руху та пристрасної особистості – має стати повернення її імені з забуття. Її пов’язані з Києвом місця – наукові інститути на Протасовому Яру, оселі на Солдатській Слобідці та у Святославовому Яру – заслуговують бути відзначеними на карті історичної пам’яті. А сама Радзимовська повинна частіше згадуватися в контексті історії української науки, серед діячів Української революції 1917–1921 років, у Міжнародний день жінок і дівчат у науці – і не лише тоді.
Радимо прочитати:
Полонська-Василенко, Наталія Дмитрівна. Видатні жінки України.– Вінніпег; Мюнхен, 1969.– 160 с.
Шендеровський В. Славетна – і невідома Радзимовська // Урядовий кур'єр.– 2007.– №60.– (4.04).– С. 19.
Радимо переглянути:
