Олексій Алчевський – український промисловий гігант, меценат, громадянин

Олексій Кирилович Алчевський. Худ. І. Проценко.– https://shidnow.com.ua/
alchevskyj-finansyst-tytan-stoyik/

Олексій Кирилович Алчевський (1835–7.05.1901), український підприємець, банкір (засновник Харківського торговельного банку, третього за значенням у тодішній Російській імперії; Земельного та Іпотечного банків), засновник гірничих і металургійних підприємств на Луганщині (Олексіївське гірничо-промислове товариство, Донецько-Юріївське металургійне товариство та Донецько-Юріївський металургійний завод (нинішня назва – «Алчевський металургійний комбінат»), очільник Біржового комітету та власного Торгового дому, засновник міста Алчевськ, меценат, громадський діяч, ініціатор створення в Харкові товариства «Громада».

Перші представники родини Алчевських здобували своє матеріальне благополуччя вже з часу свого виникнення у 60-х рр XVII ст. у Сумському слобідському козацькому полку.

Вважається, що засновником цього роду був Опанас, однак відомостей про його походження і час його появи на території вищезазначеного військового формування немає. Син Опанаса, Федір Опанасович Алчевський (1736–1797), перший відомий підприємець із роду Алчевських, походив із посполитих черкас (переселенців з українських земель Речі Посполитої у південні повіти Московії), замолоду чумакував, продаючи сіль далеко за межами України. Згодом він оселився у Сумах, придбав садибне місце з дерев'яним будинком на Соборній вулиці та відкрив бакалійну крамницю. З 1765 р. Федір став купцем третьої гільдії, активним учасником торгівельних операцій. Він здійснював закупи різноманітних товарів на локальних ярмарках за нижчими цінами, ніж ті, які пропонували на ярмарках у Сумах. Він був парафіянином Миколаївської церкви, всіляко підтримуючи храм.

Торгові справи Алчевського зазнали невдачі, й після 1795 р. родина повернулася до стану міщан. Його син, Кирило Федорович Алчевський (9.06.1791–27.02.1876), продовжив діяльність батька. Певний період він володів готелем в Сумах. У 1851 р. зміг повернути роду купецьке звання. Згодом Кирило Алчевський став знаним у Сумах купцем (бакалійник) і титарем (староста) місцевої церкви Покрова Пресвятої Богородиці. Кирило Федорович вигідно співпрацював з єврейськими купцями, які постачали товари за нижчими цінами, що дозволяло Алчевському здійснювати оптовий продаж у прикордонних повітах Харківської губернії. Частину товарів він продавав на відомому Сумському ярмарку, до складу комітету якого входив, утримав гостьовий будинок (заїжджий двір), що значно полегшувало появу знайомств для подальшої співпраці. Основними торговими товарами Кирила Федоровича були тканини, а згодом він розширив асортимент і почав торгувати також чаєм. Від першого шлюбу він мав сина Євграфа (1819), а від другого, із Анастасією Максимівною, ще двох синів: Миколу (1833–1889) та Олексія; єдина дочка – Єлизавета, народилася у 1843 р.

Олексій Алчевський народився в Сумах. Кирило Федорович дав університетську освіту старшому синові, Миколі, який згодом став відомим просвітником. Другий його син, Олексій, був людиною, яка «створила себе сама». Олексій здобув освіту у Сумському повітовому училищі – двокласній школі й більше ніяких навчальних закладів не закінчував, але все життя займався самоосвітою. Змолоду писав вірші. Разом із братом Миколою Олексій активно брав участь у торговельних операціях, співпрацюючи з батьком у торгівлі колоніальними товарами. 23 серпня 1839 р. у Сумах спалахнула масштабна пожежа, яка призвела до знищення понад 300 дворів і повного згоряння Покровської церкви. Родина Алчевських також зазнала великих втрат: згоріли будинки, майно, крамниці та значна частина товарів. Олексій Алчевський, майже без грошей, вирішив все почати заново, переселившись до Харкова.

У 1862 р. (за іншими даними – з 1867) О. Алчевський розпочав свою підприємницьку діяльність у Харкові як власник невеликої торгової крамниці, спеціалізованої на продажі чаю. Олексій пошлюбив Христину Данилівну Журавльову (1841–1920). Із часом у родині Алчевських народилося шестеро дітей: Дмитро (1865–1920), Григорій (1866–1920), Анна (1868–1931), Микола (1872–1942), Іван (1876–1917) і Христина (1882–1931).

Порівняно із Сумами, харківська торгівля виявилася перспективнішою, і через двадцять років потому фірма Олексія Алчевського здобула монополію на чайну торгівлю у всій губернії. У 90-ті роки XIX ст. загальна сума, отримана Алчевським від комерційного продажу чаю становила 110–130 тис. руб. Алчевські також володіли численними магазинами та складами.

Відразу після його появи у Харкові довкола О.К. Алчевського почав формуватися гурток українських підприємців, службовців і викладачів. Клуб об’єднав близько 80 осіб, отримав назву харківської «Громади», опікувався одночасно соціальною благодійністю, освітою та розвитком українського національного руху. Учасниками гуртка були харків’яни Олександр Олесь, Василь Мова (Лиманський), Олександр Потебня, Гнат Хоткевич та гості – Микола Вороний, Пантелеймон Куліш, Тадей Рильський. Видатну роль у роботі гуртка відіграла дружина Олексія Кириловича, Христина Данилівна.  Всі їхні діти також проводили заняття в недільній школі. І хоча формально школа була російськомовною через закони, що панували тоді, родина Алчевських у позашкільний час формувала саме українську атмосферу для своїх учениць.

Олексій Алчевський був дуже вдалим бізнесменом. Його бізнес-імперія була побудована на трьох китах – кредитних позиках, операціях із земельним капіталом і на промисловому візіонерстві.

Недостатність оборотних коштів для розвитку власного підприємництва, високі відсоткові ставки у грошових позикодавців, відмова державних банків у фінансуванні малих купців – все це спонукало Олексія Кириловича до проведення короткотермінових фінансових операцій, що підтримували малий і середній бізнес. У 1866 р. О. Алчевський створив «Товариство взаємного кредиту», яке надавало короткострокові кредити малому і середньому бізнесу. Робота товариства базувалася на обов’язковій умові – своєчасному поверненні грошей із відсотками за їх використання. Члени товариства користувалися кредитами в межах від 5 руб. до 25 тис. руб. У середньому, на кожного учасника припадало близько 3 476 руб. Протягом 24 років підсумковий чистий прибуток складав 677 544 руб.

Кредитний бізнес Алчевського швидко зростав. Зустріч із відомим економістом І.В. Вернадським, який на той час обіймав посаду професора економіки у Московському та Київському університетах, лібералом, почесним членом Центрального статистичного комітету у Брюсселі та почесним членом Лондонського статистичного товариства, виросла у тривалу співпрацю. Верднадський розробив проєкт статуту першого банку О. Алчевського – Харківського торгового банку, статутний капітал якого сягав півмільйона рублів. Головою ради став І.В. Вернадський, а О.К. Алчевський як купець другої гільдії м. Харкова обійняв посаду директора. Банк став третьою в Російській імперії установою акціонерного комерційного кредиту. Фактично було створене «товариство з обмеженою відповідальністю»: прописана в статуті банку схема позбавляла відповідальності клієнтів-вкладників, усі ризики брав на себе акційний капітал. Це був перший недержавний банк, який надавав такі можливості. До 1894 р. накопичений загальний прибуток банку становив 3 386 544 руб.

У жовтні 1866 р. було створено Харківський біржовий комітет, головою якого став Олексій Алчевський. Щоб підтримати діяльність комітету, він особисто щорічно вносив у цю фінансову установу приблизно 500 руб. У 1869 р. він став ініціатором створення Харківської біржі.

Після скасування кріпацтва у 1861 р. стара система землеволодіння і землекористування зазнала докорінних змін. Поміщики не змогли адаптуватися до нових умов і почали втрачати гроші. А втрачаючи їх, підійшли до межі, коли ладні були закласти останню цінність – земельні ділянки. У 1871 р. Олексій Кирилович разом із Іваном Вернадським і місцевими латифундистами заснував перший в імперії акціонерний іпотечний банк – Харківський земельний банк із капіталом в 1 млн рублів. Банк видавав землевласникам кредити під низькі відсотки (7,5% річних) і під заставу землі. Для порівняння: приватні лихварі часом просили до 20% річних. Харківський земельний банк мав доволі широку мережу агентів в інших містах у 18 губерніях, і в цьому була запорука його успіху. Вартість акцій банку за кілька років успішної праці зросла з 500 до 2000 руб. за штуку, тобто на 400%. Кредитування під заставу землі, сільської та міської нерухомості стало проривом. У найближчі роки в імперії відкрилися 11 установ, які наслідували схему нової установи Алчевського, а сам Харківський земельний банк отримав тисячі нових клієнтів.

До середини 1870-х рр. капітал купця 1-ої гільдії О.К. Алчевського вже становив 4 мільйони рублів. Олексій Алчевський не зупинявся і продовжував розширювати свій фінансовий синдикат, відкривши два нові банки – «Товариство взаємного кредиту прикажчиків» і «Товариство взаємного кредиту гірничопромисловців Півдня Росії».

У 1873 р. О. Алчевський, О. Едельберм, В. Пономарьов та інші купці й механіками заснували Харківське акціонерне механічне товариство. У 1875 О. Алчевський був серед засновників Товариства Харківського цукрово-рафінадного заводу.

Усвідомивши важливість економічної освіти, Олексій Кирилович протягом декількох років відвідував лекції в Німеччині. Після повернення на батьківщину він зосередився на гірничо-промислових справах. Харківський Торгівельний банк і Земельний банк у 1895 р. стали основою для початку індустріалізації Донбасу. Саме О.К. Алчевський відкрив тут вугільні багатства. Для початку він організовував геологічні пошуки вугілля в Словʼяносербському та Бахмутському повітах (сучасні Донецька та Луганська області). Згодом видобуток вугілля привів його у металургію, яка стала вершиною бізнес-кар’єри підприємця.

Віхи розвитку гірничо-вугільної промисловості півдня України: Олексіївське гірничопромислове товариств (видобуток кам’яного вугілля в Слов’яносербському районі), Донецько-Юр’ївське металургійне товариство (випуск доменного чавуну і мартенівської сталі), Південне гірничопромислове товариство (оренда рудників у районі Кривого Рогу та на Керченському півострові), участь в створенні «Російського Провідансу» (Маріупольський металургійний завод).

У 1879 р. О.К. Алчевський спільно з підприємцем і меценатом Іваном Григоровичем Іловайським (1831–1883) у Харкові на вулиці Сумська, 11 заснували Олексіївське гірничопромислове товариство, якому належала власність у вигляді 8 гірничих шахт: 5 шахт на території Катеринославської, 1 шахта – в Харківській губернії, 2 шахти у Таганрозькому окрузі Області війська Донського. У районі Кривого Рогу Херсонської губернії товариство також володіло рудниками для видобутку залізної руди на території, яка охоплювала Олексіївку Слов’яносербського повіту Катеринославської губернії, а також слободу Олексіїво-Леоново в Області Війська Донського. Загалом товариству припадало до 40 тис. десятин землі в Донецькому вугільному басейні, при цьому певна частина земель була здана в оренду. Саме завдяки інвестиціям товариства Донецький басейн почав інтенсивну розбудову інфраструктури – продуманої та розгалуженої залізничної мережі, нових підприємств і поселень. За 1899–1900 рр., після врахування всіх витрат, загальний прибуток товариства становив 1 225 385 руб. і 16 коп. У 1890 р. товариство спорудило коксові батареї поруч зі станцією Юр'ївка Катерининської залізниці (згодом перейменованої на Алчевську станцію), які були з’єднані гілками з Селезньовською, Павлівською, Жиловською та іншими шахтами.

У 1894 р. О. Алчевський отримав звання Комерції-радника за продуктивну діяльністю в межах торгівлі та промисловості імперії. А «за взірцево-старанну службу» – орден Святого Станіслава.

У 1898 р. до групи компаній, заснованих Алчевським, увійшло Південне гірничопромислове товариство, яке орендувало копальні поблизу Кривого Рогу та Керчі.

Вершиною підприємницької діяльності О. Алчевського стало створення у 1895 р. Донецько-Юр’ївського металургійного товариства (ДЮМТ). Це був результат прагнень німецьких бізнесменів (головна металургійна компанія Сілезії «Friedenhütte») увійти в партнерство з О. Алчевським на умовах молодших партнерів поряд із французьким гірничим інженером, членом правління Товариства російсько-французьких заводів «Провідник» (1888, Рига) Балтазаром Гербертцем (1853–1932) і банкірським домом із Санкт-Петербурга «Е. М. Мейер і Ко». Основним завданням цього товариства було створення і функціонування промислових підприємств у Донецькому кам'яновугільному басейні, які займалися виробництвом чавуну, виробами із заліза, сталі та механічними виробами. Сприятливими були і умови створення: присутність державної залізниці, родовищ руди з високоякісним коксовим вугіллям і вапняком відкривали широкі можливості для отримання значних прибутків при невеликих витратах. Для організації виробництва використовувалися застарілі прокатні стани, що були придбані в Бельгії які вже прослужили свій термін. Продукцію давали чотири домни, працювало стільки ж побудованих мартенівських печей, а ще – три конвертори і дев'ять прокатних станів. У 1914 р. завод ДЮМТ, який на той момент мав основний капітал у розмірі 22,1 млн. рублів, став одним із найбільших підприємств у Російській імперії. Саме ДЮМТ створив той образ Донбасу, який зробив його відомим на всю Європу. У пам’ять про засновника заводу станція Юр’ївка і селище біля неї у 1903 р. були перейменовані на місто Алчевськ.

У 1896–1897 рр. О. Алчевський у спілці з іноземними фінансово-промисловими групами ініціював створення Бельгійського товариства «Російський Провіданс» (Societe Anonyme «Providence Russe») у Маріуполі. Саме на основі придбаних земель у Алчевського (151 десятини землі) був заснований металургійний завод «Русскій Провидансъ» разом із усіма своїми підрозділами. Статутний капітал товариства складав майже 39 млн. франків (14 600 000 руб.).

У 1897 р. О. Алчевський заснував трубний цех «Нікополь-Маріупольського гірничо-металургійного товариства», згодом відомий як завод «Нікополь». До складу акціонерного товариства увійшов майбутній металургійний завод, що у Маріуполі мав давати чавун, листове залізо, прокат (рейки, балки, швелери), а також вугільні копальні на станції Мушкетове (нині – Донецьк) і залізні рудники у Кривому Розі, Керчі та біля станції Оленівка.

У 1898 р. до групи увійшло засноване О. Алчевським та Б. Герберцем Південне гірничопромислове товариство. У складі його було п’ять залізних рудників, два розташовувалися біля с. Рахманівка, три – навколо Кривого Рогу. У тому ж 1898 р. О. Алчевський здійснив економічну інтервенцію на Урал, де відкрив власне «Південно-Уральське гірничопромислове товариство». 

Олексій Алчевський запропонував встановити загальногалузевий фонд для надання соціальної допомоги постраждалим та інвалідним шахтарям. Цей фонд мав бути фінансований через спеціальний податок на видобуток вугілля, замість внесків із заробітної платні працівників. Ініціатива була покликана поліпшити соціальний захист у небезпечній шахтарській сфері, не обтяжуючи водночас прямо працюючий персонал. В подальшому ця ідея еволюціонувала, й у 1884 р. з’явився Фонд підтримки для непрацездатних робітників, який у 1888 р. надавав допомогу 18 сім’ям.

Донеччина, Приазов’я, Кривбас – не підкорюючи, а створюючи промислове осердя України, Олексій Алчевський досяг піку своєї могутності та статків. Наприкінці XІX ст. його власність оцінювалася в 30 млн. рублів. На свої кошти він будував бібліотеки, лікарні,церкви, школи. Окрім недільної в Сумах, за його матеріальної підтримки виникли й перша жіноча недільна школа в Харкові, гірниче училище у Катеринославі (тепер м. Дніпро), харківське комерційне училище та сільськогосподарський інститут. У 1901 р. О. Алчевський отримав дворянство.

Олексій Кирилович не відставав від дружини на ниві освіти. У селі Олексіївці Олексіївської волості Зміївського повіту Харківської губернії (нині – Первомайський район Харківської області) він побудував українську двокласну школу, де у 1887–1894 рр. працював відомий укладач «Словника української мови», український письменник і вчений Борис Грінченко.Коштом Олексія Алчевського було відкрито ще кілька навчальних закладів: Харківське комерційне училище імператора Олександра III (1893), Катеринославське вище гірниче училище (1899) та Катеринославський сільськогосподарський інститут (1901). На їхнє будівництво меценат виділив загальною сумою кілька мільйонів рублів. Його коштом зводилися церкви не тільки в Сумах та Харкові, а й у дрібних містечках Харківської та Катеринославської губерній. До всього ж, підприємець-українофіл матеріально підтримував Харківське товариство поширення грамотності серед народу.

У Сумах було відкрито недільну школу та першу в місті публічну бібліотеку з читальним залом. На просвіту і будівництво О. Алчевський виділив загалом кілька мільйонів рублів. За проєктом його зятя, архітектора Олексія Бекетова (1862–1941), у 1896 р. було навіть збудоване окреме приміщення у Мироносицькому провулку (нині – вул. Жон Мироносиць, 9). На утримання закладу Олексій Кирилович виділив 5 000 рублів, і харківська педагогиня,здається, була єдиною в Російській імперії викладачкою, яка регулярно у друкарні публікувала щорічний звіт про виконану роботу.

Олексій Кирилович дуже любив творчість Т.Г. Шевченка, знав напам’ять багато його творів. Погруддя з дорогого білого мармуру виконав професор Петербурзької АН Володимир Беклемішев. У ті часи неможливо було офіційно відкрити пам’ятник славетному українському поетові, тому його встановили на території садиби Алчевських у Харкові. Коли на початку ХХ ст. родину Алчевських розорили, садибу вони мусили продати. Новий господар наказав прибрати пам’ятник Шевченкові. Нині він зберігається у київському Національному музеї Тараса Шевченка.

Серед десятків робіт Бекетова, які досі існують у Харкові, є замовлені та профінансовані Алчевським: родинна садиба, будинок нинішнього Харківського художнього музею, будівлі Харківського комерційного училища, Харківського земельного банку та Публічної бібліотеки міста Харкова (нині там міститься Харківська державна бібліотека імені В. Короленка, друга в країні за об’сягами фондів).

Олексій Алчевський став постійним учасником урядових нарад, де вирішувалася доля гірничодобувної та металургійної промисловості. Тим часом, 1899-й рік, виявився економічно складним, а ситуація вимагала крайніх заходів.

Вважається, що кінцем фінансово-промислового синдикату Олексія Алчевського стала криза, яка накрила Російську імперію на зламі ХІХ та ХХ ст. 22 вересня 1899 р. на Санкт-Петербурзькій біржі почалося різке зниження курсів акцій, що наступного дня стало буквально катастрофічним. Двадцять місяців задля пом'якшення руйнівної сили рецесії українські підприємства Олексія Кириловича використовували виключно власні ресурси.

Але криза завдала удару по фінансових установах імперії Алчевського і заморозила будівництво заводів і копалень на Донбасі. У 1901 р. на межі банкрутства опинилося «Донецько-Юр’ївське металургійне товариство». Борг якого становив 19 млн рублів. Олексій Алчевський запросив державну допомогу. Однак, міністр фінансів С.Ю. Вітте відмовив йому к у державному замовленні, так і у дозволі на випуск облігацій. Акції заводів Алчевського впали.

Але не лише безжальний економічний закон привів до краху. Водночас партнер і конкурент – російська компанія братів Рябушинських, Московське купецьке товариство взаємного кредиту мала претензії до О. Алчевського. У нього з’явився борг перед Рябушинськими, для покриття якого терміново були потрібні кошти.

Обставини самогубства Алчевського − досі загадка. 7 травня 1901 р. на Царськосельському залізничному вокзалі під колесами потягу було знайдено тіло українського бізнесмена.

Пропозицію бельгійських партнерів продати частку у спільних підприємствах Донбасу Алчевський відкинув – він хотів продовжити життя своєї імперії та перетворити її на родинний бізнес, передавши в управління своїм синам. 4 травня Міністерство фінансів повністю і безапеляційно відмовило підприємцеві та його компанії у будь-якій підтримці та допомозі. Усю фінансово-промислову групу Алчевського отримали держава і згадані вже московські банкіри Рябушинські, які рейдерські захопили банки покійного О. Алчевського та за підтримки уряду й особисто міністра фінансів Вітте вивели з нього мільйони рублів. Усі промислові потужності було націоналізовано державою, процес відбувався під керівництвом згаданого Вітте та під особистим контролем імператора.

Тож О.К. Алчевський заснував нову українську промисловість Заснований ним металургійний комбінат працював аж до 2015 р. З 2015 р. частина виробничих потужностей цього підприємства працює на території тимчасово окупованих окремих районів Донецької та Луганської областей.

У 1903 р. поселення біля заводу, що заснував Олексій Алчевський, назвали на його честь. Але в 1931 р. Алчевськ перейменували на Ворошиловськ до 50-річного ювілею радянського діяча Климента Ворошилова. Лише у 1991 р. мешканці міста повернули місту історичну назву на честь засновника й українського патріота. О.К. Алчевському встановлено пам’ятники на головній площі міста та в м. Харкові. Одна із центральних вулиць Харкова має ім’я родини Алчевських.

Нащадки родини О.К. Алчевського після жовтневого перевороту 1917 р. не залишили країну. Вони і сьогодні мешкають у Харкові. Праправнучка Олексій Кирилович − Олена Рофе-Бекетова, директорка благодійного фонду «Харків з тобою», волонтерка групи «Help Army», координаторка #SaveKharkiv захищає історичний центр міста від знищення.

Могилу Олексія Алчевського у 1970-ті рр., коли міський некрополь рівняли зі землею, щоб на його місці влаштувати Молодіжний парк, не перенесли на інший цвинтар разом із могилами дружини, дітей і Бекетова. І сьогодні місце його поховання втрачене.

2005 р. Національний банк України увів в обіг ювілейну монету (12,8 г) номіналом дві гривні «Олексій Алчевський» із серії «Видатні особистості України», присвячену 170-річчю від дня народження Алчевського.

Радимо прочитати:

Гринчак М. Нова епоха, нові люди: [суспільно-економічний розвиток Катеринослава кінця ХІХ – початку ХХ ст.] / М. Гринчак, Т. Портнова // На зламі епох: альманах.– Дніпро: Арт-прес, 2020.– № VІ: Нова епоха. Нові люди.– С. 24: фот.
Постаті. Нариси про видатних людей Донбасу.– Донецьк: Східний видавничий дім, 2011.–216 с.
***
Гайко Г. Український фуггер [Электронный ресурс].– Электрон. журн. // Бористен /Борисфен.– 2015.– № 7.– С. 32–35.
Массовер Г. Родина Алчевських на бібліотечній та видавничій ниві // Вісник книжкової палати.– 2012.– № 6.– С. 31–33.
Слабошпицький М. Алчевські // Дивослово.– 2003.– № 3.– С. 7–11.

Радимо переглянути: