Митрополит Іларіон (Іван Огієнко). Худ. Валерій Радецький.– https://culture.zt.ua/pro-koledzh/ivan-ohiienko/
Я взяв своє серце малими руками
Й віддано поклав Україні до ніг,
І юна любов розцвілася між нами,
І став я орати твердий переліг.
Й нікому вже більше не дав я любові,
Бо другого серця кохати не маю.
І вірним зостанусь, аж дошки соснові
Єдину любов мою спинять без краю.
Іван Огієнко
Ім’я Івана Івановича Огієнка (митрополита Іларіона), політичного, громадського і церковного діяча, мовознавця, лексикографа, історика церкви, педагога назавжди вписане в галерею славетних українців. Безумовно, це одна з особистостей, що становлять окрасу нації.
Він перекладав українською мовою Біблію, створював словники, за часів УНР керував міністерством освіти, а згодом – Українською автокефальною православною церквою. Іван Огієнко був першим серед українців, хто виділив «рідномовну політику» в окрему науку. Нарешті, саме йому ми завдячуємо тим, що він одним із перших науковців аргументував вживання прийменника «в», а не «на» Україні.
Народився Іван Іванович Огієнко 15 січня 1882 року в містечку Брусилові на Житомирщині у бідній селянській родині. У 1896 pоці, закінчивши школу першим учнем, Іван разом із матір’ю пішки йде до Києва (75 верст) з наміром вступити до військово-фельдшерської школи, оскільки навчання там було безкоштовним. Закінчивши її курс, Огієнко влаштувався на службу в Київський військовий шпиталь. Проте, розчарувавшись в обраному фахові, у 1903-му Іван складає іспити в класичній гімназії в Острі, що дало йому право вступити до університету Святого Володимира.
Ще працюючи у військовому шпиталі, Огієнко відчув у собі пробудження української свідомості, яке посилилося і зміцніло під час його навчання в університеті. З 1905 року він починає писати українською мовою. Бере активну участь у науковому та громадському житті, діяльності «Просвіти». Друкується в газетах «Громадська думка», «Рада».
В університеті І. Огієнко опановує основи джерело-, архіво-, книго- та бібліотекознавства, архео- та палеографії, формується як учений, найперше – як лінгвіст й історик. Саме тоді відбувається його становлення як бібліофіла та бібліографа, врешті, як майбутнього редактора й видавця.
У 1911-му, через два роки після закінчення історико-філологічний факультету, Іван Огієнко отримав звання приват-доцента і запрошення на кафедру російської мови та літератури Київського університету Святого Володимира. Він активно займається українознавчою проблематикою.
Від початку української революції Іван Огієнко одним із перших почав викладати українською мовою, а згодом без погодження вченої ради запровадив новий курс «Історія української мови». Одночасно мовознавець працював над підручниками для вивчення мови, зокрема, створив «Краткий курс украинского языка и правописания» та «Рідну мову в українській школі». За період з 1917 по 1918 роки у вченого вийшло близько двадцяти навчальних книг накладами від десяти до ста тисяч примірників. Зважаючи на цей досвід, міністр освіти Центральної Ради доручив Іванові Огієнку скласти правопис для школярів. Через декілька місяців мовник затвердив український правопис, коли очолив міністерство освіти уряду Директорії.
Ще у ті часи І. Огієнко наголошував: «Народ, що не розуміє сили й значення рідної мови й не працює для збільшення культури її, не скоро стане свідомою нацією й не стоїть на дорозі до державности».
Під керівництвом Івана Огієнка міністерство ухвалило закони та рішення про українізацію середніх шкіл, відкриття нових українських гімназій, обов’язкове загальне навчання та допомогу українським освітнім видавництвам. Розуміючи важливість такого кроку, насамперед, він звільнив чиновників, що чинили спротив українізації навчального процесу. Демонструючи державницький підхід до справи, урядовець організував акт злуки Західноукраїнської Народної Республіки й Української Народної Республіки та запропонував вважати 22 січня державним святом.
Українізаторську політику Іван Огієнко продовжив на посаді міністра віросповідань. Результати його діяльності були вражаючими, хоча до певної міри, через об'єктивні причини та суб'єктивні фактори, не доведені до завершення. Він закликав священиків виголошувати проповіді, проводити служби, читання та співи лише рідною мовою. Він створює комісію з перекладу українською мовою Біблії, богослужбових текстів й плідно працює в ній.
Найголовнішу справу свого життя – переклад Біблії – Іван Огієнко завершив уже в Канаді. Таким чином, від перекладів перших богослужбових книг до отримання сигнального примірника повної Біблії у Вінніпезі (Канада) минуло 42 роки. Це була колосальна праця. Кожне слово оригінального тексту перекладач виписував в окремому рядку, а поруч давав українські відповідники. Рукопис нараховував близько 775 тисяч рядків, що заповнили понад 14 тисяч сторінок. Кожна з них, окрім того, була списана численними примітками, вставками та уточненнями. Переклад Біблії Івана Огієнка дослідники вважають кращим з-поміж всіх українських варіантів. Його відрізняють близькість до оригіналу, поетичність і простота.
Українська революція у 1917–1921 роках завершилася поразкою, Іван Іванович змушений був податися в еміграцію. Спочатку жив у Польщі, де з-під його пера вийшла низка фундаментальних праць – «Український правописний словник», «Історичний словник української мови», «Словник місцевих слів» тощо.
У місті Тарнові, де перебував уряд УНР, Огієнко став одним із засновників українських установ, зокрема Української Автокефальної церкви, Українського народного університету, Української гімназії, бюро біженців і відділення Українського Червоного Хреста. Згодом видавав у Варшаві науково-популярні місячники – «Рідна мова» та «Наша культура», водночас працював викладачем в університеті.
У 1937 році Іван Огієнко втратив дружину Домініку Данилівну, з якою він прожив майже 30 років. Вона завжди допомагала чоловікові – виконувала всю «чорнову» роботу: списувала та сортувала потрібний матеріал, переписувала готові праці, вичитувала їх разом із автором. Навіть прикута тяжкою хворобою до ліжка, переглядала кореспонденцію на адресу «Рідної мови» і ввечері звітувала чоловікові.
Залишившись один, Іван Огієнко прийняв чернечий постриг під іменем Іларіон, а невдовзі був висвячений в сан архієпископа і митрополита Холмщини та Підляшшя. Через декілька років він очолив Українську Автокефальну Православну Церкву, яка діяла в Україні у часи німецької окупації.
По закінченні Другої світової війни політична ситуація у Європі змінилася, що змусило митрополита Іларіона покинути рідні землі вже назавжди. Перебравшись до Канади, владика займався організаційними моментами суспільного життя українців в еміграції та науковою діяльністю. Там він видав чимало праць, а у 1962 році побачив світ повний переклад Біблії українською мовою.
Останній період його життя, незважаючи на недуги, був позначений інтенсивною творчою працею. Митрополит Іларіон створює низку біографічних портретів подвижників Української православної церкви, вперше складає українську патрологію, збагачує богословську науку історико-канонічними працями, творами педагогічними, літературними й мовознавчими. Загальний реєстр публікацій ученого налічує 1848 назв.
Помер Іван Огієнко 29 березня 1972 року у Вінніпезі (Канада) у віці 90 років. «Він називав себе постійним богомольцем за кращу долю українського народу», – згадувала про ті часи знайома сім’ї Огієнко.
Багата спадщина видатного науковця поступово повертається на Батьківщину. Праці вченого перевидаються у Львові та Києві. У 1995 році товариство Івана Огієнка стало співзасновником премії його імені. Щороку її вручають за визначні досягнення в освіті, науці, літературі, громадсько-політичній та духовній діяльності.
Цікаво згадати, що саме Іван Огієнко у 1935 році аргументував вживання «в», а не «на» Україні: «В 1917–1920 роках існувала Україна як незалежна держава... Мусимо прийняти тільки вираз «в Україні», як кажемо: в Росії, в Італії …, викинувши остаточно і з нашого вжитку граматичну ознаку нашого колишнього поневолення – рабську форму «на Україні».
Митрополит, перекладач, науковець також писав поеми та вірші. Один із них – «Не питай» – був настільки популярним, що став народною піснею:
Не питай,
Чого в мене заплакані очі,
Чого часто тікаю я в гай
І блукаю я там до півночі,
Не питай, не питай, не питай.
Наостанок хочеться навести сповнені щирою любов’ю до України слова митрополита Іларіона: «Немає в людини нічого милішого над свою рідну землю. Де хто народився, де провів свої дитячі роки, до тієї землі прив’язується він усією душею на ціле життя. А хто, буває, відірветься від своєї рідної землі, той мріє зажди про неї, як про святість найбільшу, і багато людей, помираючи на чужині, просять накласти їм у домовину бодай грудочку рідної землі».
Усі 90 прожитих років Іван Іванович Огієнко віддав зростанню духовності українського народу, утвердженню національної самосвідомості, служінню державності й Українській православній церкві, розвитку широкого спектру гуманітарних наук. Серед його надбань головне й найдорожче – визнання, шана і пам’ять народу.
Радимо прочитати:
Огієнко, Іван (митр. Іларіон). Історія українського друкарства.– Київ: Наша культура і наука, 2007.– 535 с.– (Видавничий проєкт Фундації ім. митрополита Іларіона (Огієнка) «Запізніле вороття». Сер. 2. Зарубіжні першодруки; Т. 6).
Огієнко І. (митр. Іларіон). Рідна мова / упоряд., авт. передмови та коментарів М.С. Тимошик.– Київ: Наша культура і наука, 2010.– 436 с.– (Видавничий проєкт Фундації ім. митрополита Іларіона (Огієнка) «Запізніле вороття». Сер. 2. «Зарубіжні першодруки». Том 8).
Огієнко І. Світильники землі української / упоряд., авт. передм. М.С. Тимошик.– Київ: Наша культура і наука, 2017.– 438 с.: фот.– (Фундації ім. митрополита Іларіона (Огієнка) «Запізніле вороття». Сер. 2. Зарубіжні першодруки; Т. 14).
Огієнко, Іван (митр.). Слово про Ігорів похід / упоряд., автор передм. М. Тимошик.– Київ: Наша культура і наука, 2005.– 315 с.– (Зарубіжні першодруки; № 2 (Т. 4).
***
Огієнко В. Наш родич Іван Огієнко.– Львів: Кобзар, 2011.– 95 с.
Тимошик М. Запізніле вороття: документально-публіцистична оповідь.– Київ: Наша культура і наука, 2017.– 392 с.
Тимошик М. Іван Огієнко: «Як ти українець...».– Київ: Парламент. вид-во, 2019.– 528 с.: фот.– (Політичні портрети).– Ім. покаж.: с. 516-523.
Тимошик М.С. Його бій за державність: документально-публіцистична оповідь.– Київ: Наша культура і наука, 2017.– 376 с.: фот.
Радимо переглянути:
|
|
|
|
