Василь Федорович Симиренко //https://www.google.com/search?q=фото+василь+федорович+симиренко
Найвидатніший, найщиріший українець з-поміж так званих буржуїв, який захоплювався українською справою не тільки до глибини своєї щирої душі, а й до глибини своєї кишені.
Євген Чикаленко
Обличчя історії України формують особистості. Це ті видатні історичні постаті, які залишили свій важливий внесок в історії та стали гордістю України. Серед українських благодійників одним із підприємців-меценатів був український цукрозаводчик Василь Федорович Симиренко.
Василь Симиренко народився в родині співзасновника знаменитої фірми «Брати Яхненки і Симиренко» 7 березня 1835 року в селі Мліїв на теперішній Черкащині у родиніФедора Степановича й Анастасії Михайлівни Симиренків. Може тому йому судилося стояти біля витоків, розквіту багатьох важливих культурних процесів в нашій історії. Батьки Василя мали козацьке коріння. Дід його Степан за участь у козацьких повстаннях та відмову присягатися на вірність Катерині II був позбавлений козацьких привілеїв, і Симиренки потрапили у кріпацьку неволю. Та син Степана Федір Симиренко працьовитий, енергійний і кмітливий спромігся викупитись і став одним із засновників знаменитої фірми «Брати Яхненки і Симиренко», яка досить швидко розвивалась і стала відома у всій країні та навіть за її межами. Федір Степанович був першим із «цукрових королів» – уже за ним були Харитоненки та Терещенки.
Торговий дім «Брати Яхненко і Симиренко» мав головну контору в Одесі, магазини та склади у Млієві, Городищі, Миколаєві й Севастополі. З 1840-х років підприємці розгорнули справу цукроваріння. За значний внесок у розвиток Одеси царським указом від 10 квітня 1832 року власники фірми отримали статус купців першої гільдії та звання спадкових почесних громадян міста; протягом багатьох років обиралися гласними Одеської міської думи й управи, а також міськими головами. Думаючи про майбутнє родинної справи, подружжя Симиренків бажало та мало можливість дати пристойну освіту своїм нащадкам.
Відомо, що Василь Симиренко навчався у вищому комерційному пансіоні в Москві, Петербурзькому технологічному інституті, стажувався в лабораторії Жана Бусенго, французького вченого, засновника агрономічної хімії, продовжив навчання в Паризькому політехнічному інституті.
Отримавши 1861 року диплом інженера-технолога з цукроваріння у Франції, Василь Федорович з 1863 року долучився до керівництва справами, а з 1868 року очолив правління Торгового дому «Брати Яхненко і Симиренко». Попри фінансову скруту підприємства, його продукція не втратила якості, засвідченої Золотою медаллю Лондонської всесвітньої виставки 1873 року, присудженою Яхненкам і Симиренку. Вивести фірму з фінансової кризи все ж не вдалося. Ситуацію ускладнювали непорозуміння між спадкоємцями засновників. Тому 1873 року В. Симиренко відмовився від своєї частини спадку. У 1880 році фірма «Брати Яхненко і Симиренко» припинила своє існування, майно розпродали, сплативши до копійки всі борги.
Наслідуючи родинні традиції активного підприємництва, Василь Федорович спорудив у селі Сидорівка Київської губернії цукроварню, обладнав її новітнім устаткуванням власної конструкції. Лише завдяки ґрунтовному розумінню справи, невсипущій працьовитості та блискучому організаційному хисту підприємця напівзруйнований завод у Сидорівці став високоприбутковим, а цукроварня – своєрідною лабораторією, де господар виявив себе геніальним теоретиком практиком, винахідником-новатором і раціоналізатором.
Відновивши завод і впровадивши власні запатентовані технологічні розробки, розширивши асортимент виробництва (крім цукру, там виробляли ще й мармелад і пастилу), Симиренко зробив підприємство надприбутковим і перетворився на мільйонера.
Ще в 1840-ві роки на Ташлицькому паровому цукрово-рафінадному заводі з ініціативи старшого з братів, Платона Федоровича, наділеного конструкторським талантом, було вдосконалено придбане за кордоном устаткування, що згодом дозволило розпочати випуск апаратів власної конструкції не тільки для потреб власного виробництва, а й на продаж. У часи керівництва Василя Федоровича новації почали патентувати. Так, 15 грудня 1873 року Торговий дім «Брати Яхненко та Симиренко» отримав привілей на винахід «Пристрій для змащування вертикальних валів».
Щоб підняти сидорівське підприємство, зробити його рентабельним, Василь Федорович доклав чимало зусиль: аби поставити фірму на високий технічний рівень, він багато працював над удосконаленням старої та розробкою нової техніки, облаштовував власну хімічну лабораторію, де розробляв нові методи цукроваріння, створював нові технічні пристрої.
Переконаний у необхідності обміну думками та спостереженнями між спеціалістами для взаємного вдосконалення та підвищення рівня вітчизняної промисловості, свої напрацювання висвітлював у багатьох публікаціях, вів активне листування з колегами з Франції та Німеччини, щиро ділячись власними досягненнями. В 1875 році Василь Симиренко представив випарний апарат власної конструкції, опублікувавши опис і креслення винаходу в «Записках Киевского отделения Русского технического общества по свеклосахарной промышленности» та німецькому журналі «Leitschrift des vereins für die Rübenzucker-Industrie». Особливістю апарата була наявність чотирьох парових камер, з яких конденсована вода відділялася негайно, що й було визнано важливою перевагою винаходу.
Того самого року винахідник провів випробування на Ташлицькому цукровому заводі.
Досягши позитивних результатів, Василь Федорович подав клопотання про видачу привілею на винахід, який отримав у 1876 році. Також Василь Симиренко вдосконалив прилад Годека для вловлювання соку та сиропу, розмістивши перед конденсатором «ловушки», які набагато скоротили втрати цукру.
Під час роботи в адміністрації в 1860-ті рр. він познайомився і одружився з Софією Іванівною з родини французьких аристократів Альбрандт, які іммігрували до України після Великої французької революції. Французьку дворянку українець полонив своїм коханням і пані Софія всупереч волі татуся пішла під вінець. Сім років її батько не визнавав цього шлюбу, а потім здався. Василь Федорович і Софія Іванівна були цілком щасливими у подружжі. За свідченнями сучасників, це була винятково чарівна і приваблива пара з незвичними на той час європейським мисленням і поведінкою. Обоє були людьми широкої освіти, з виробленим літературним смаком та володіли іноземними мовами. Василь Федорович виписував дуже багато технічної й художньої літератури.
Молода швидко перейняла козацькі звичаї родини, навчилася прясти, шити, вишивати, готувати українські страви, вивчила мову і чудово співала під власний акомпанемент улюблені чоловіком пісні. З часом пані Софія винайшла рецепт виготовлення пастили. Багато лікарів-практиків Європи рекомендували пастилу Симиренка як смачний і дієвий лікувальний засіб. Дітей у Василя й Софії Симиренків не було. Вони після смерті брата взяли на виховання його синів: восьмилітнього Левка та п'ятилітнього Миколку.
У Сидорівці Василь Симиренко збудував дві школи – ремісничу та сільськогосподарську. Навчання в них велося виключно українською мовою. Також Василь почав фінансувати книгодрукування, за його кошти видано немало україномовних книг, в тому числі й два «Кобзаря» Шевченка.
Найвидатніші його сучасники називали Василя Федоровича «Великим Хорсом», ім'ям видатного язичницького бога. Своїм першим і найважливішим обов'язком він вважав матеріально підтримувати український національний рух. «Ще замолоду склавши обіцянку давати одну десяту частину своїх прибутків на українську справу, виконував її до кінця свого життя». Василь Симиренко говорив про українських письменників і громадських діячів: «Вони тямляться на громадських справах, хай їх і роблять, а я тямлю заробляти гроші, то й мушу заробляти їх для України… А нащо б я силувався так заробляти, якби для України не були б потрібні гроші, я б стільки не працював».
За життя Василь Федорович забороняв афішувати його меценатство. Як тоді часто говорили: «…Все це робилося так, що його ім'я залишалося десь у тумані…» Ім'я жертводавця лишалось нерозкритим, і знали його під іменем Хорса, а вислів «Хорс засіяв» означав, що передано нові кошти на чергову українську справу.
Ось як характеризує Василя Федоровича А. Ніковський: «З портрета дивиться на вас чепурна, по-європейському вдягнена людина, може бути, і молодого, може бути, і старого віку. Це – тип англійського міністра чи видатного техніка з Америки, це виплод європейської чи якоїсь іншої новітньої, тільки не нашої, не російської культури».
Симиренко був поборником національної ідеї. Маючи практичну вдачу, він реалістично підходив і до національних питань. Ще замолоду поставив перед собою завдання власними засобами здобути матеріальні кошти і спрямовувати їх на добрі справи, що й робив протягом 40 років.
Василь Федорович ще з молодих років був членом Старої Громади. Він зацікавлено стежив за її діяльністю, але організаційних посад не займав. Даруючи великі кошти на українську справу, ніколи не зобов'язував громадівців якимись вказівками чи умовами.
Отож, коли хотів зробити щось, чого громада не вважала за потрібне, робив це сам за додаткові кошти. А робив він дуже багато. У часи тяжкого тиску на українську мову і культуру – Валуєвський та Емський укази, мало яке українське видання на Наддніпрянщині виходило без допомоги Василя Симиренка. Він протягом довгих років підтримував газети «Рада», «Громадська Думка», «Літературно-науковий вісник».
Коли настав бурхливий 1905 рік, Василь Федорович здав сидорівський завод в оренду, оселився в Києві. З того часу їхнім із Софією Іванівною «гніздом» став будинок на вулиці Трьохсвятительській, 23, нині Десятинна, 9. Тут Василь Федорович прожив ще десять років і помер в тривогах і душевному неспокої у грудні 1915 року, під час війни. Усе своє добро, а маєтності Симиренка оцінювалися приблизно в 10 млн руб, він заповів на українські культурні цілі, зокрема й будинок на Трьохсвятительській, де після смерті дружини Симиренка мало розміститися Українське наукове товариство.
Після смерті Василь Симиренко залишив «Товариству для підмоги українській літературі, науці і штуці» 300 000 карбованців. За домовленістю з дружиною Симиренка Софією Іванівною вони купили власну друкарню, колишню друкарню П. Барського на Хрещатику й наново організували видання щоденної газети, якій дали нову назву «Нова Рада».
Василь Федорович Симиренко допомагав також окремим письменникам, зокрема М. Коцюбинському, Б. Грінченку, І. Шрагові. Із листування М. Коцюбинського з дружиною дізнаємося, що «Товариство допомоги українській науці і штуці» призначило письменникові літературну стипендію, яку спонсорував Василь Симиренко. Є. Чикаленко зазначав: «…Якби не В.Ф. Симиренко, то й Коцюбинському ми не могли б давати більше 500 рублів на рік». До того ж, коли письменник перебував у лікарні, Василь Федорович неодноразово навідував його і допомагав матеріально.
Він фінансував досліди і видання праць О. Кістяківського, П. Чубинського. Василь Федорович сповіщає Кістяківського, що посилає йому 200 рублів на бібліотеку. Кандидат юридичних наук, автор гімну України П.П. Чубинський після заслання долучився до справ цукровиробництва в Симиренків і навчався у Василя Федоровича заводської технології переробки буряків. Вірогідно, що за гроші Симиренка і з ініціативи Чубинського починають видавати «Ежегодник светлосахарной промышленности». Симиренко допомагав матеріально хворому Чубинському, доручивши 15 серпня 1884 р. своєму повіреному догляд за хворим: «Скільки потрібно грошей для Чубинського, можете взяти з мого рахунку, а якби чогось не вистачило, тоді я доповню за вашою вимогою».
За його щорічної допомоги – 600 руб. П. Ніщинський здійснив переклад «Іліади», виданий у Львові Науковим товариством імені Шевченка. До речі, саме він і тітка гетьмана Павла Скоропадського графиня Єлизавета Милорадович заснували у Львові Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Симиренко придбав для нього добротний дім у місті та фінансував товариство. Багато вчених називали наукове товариство українською академією. Василь Федорович першим у царській Росії заснував фонд підтримки української літератури, культури і науки, який надавав допомогу багатьом українським діячам. Товариство на чолі з М.С. Грушевським розгорнуло широку діяльність, треба було утримувати власну друкарню, бібліотеку, музей і складські приміщення. М. Грушевський звернувся до наддніпрянців, і відразу ж відгукнувся Василь Симиренко, подарувавши у 1912 р. 100 000 рублів золотом на придбання будинку для цього товариства.
Ще замолоду Василь Федорович вступив до Київської Старої Громади. На зборах товариства він бував дуже рідко, бо не жив у Києві, а коли приїжджав до міста, то було чимало інших клопотів. У 1880 р. він та його дружина підписали доручення про право В.Б. Антоновича користуватися їхніми заощадженнями. Так, коли Громада перестала матеріально підтримувати М. Драгоманова, що розгорнув українське книговидання в еміграції, Василь Федорович під час швейцарської подорожі передав гроші на його видання, а попередньо передавав кошти на відкриття М. Драгомановим друкарні у Женеві.
Василь Симиренко багато років допомагав Київській семінарії, громадському виданню «Родина», «Товариству допомоги українській культурі, науці і мистецтву», підтримував у Сидорівці українську театральну трупу, що відіграла помітну роль в історії українського театру, а також діяльність хору М.В. Лисенка.
Не маючи дітей, Василь Симиренко, за порадою свого приятеля В.Б. Антоновича, склав заповіт, у якому все його майно, що оцінювалося до 10 000 000 рублів, залишалося в користуванні його дружини Софії Іванівни. Після її смерті воно мало піти на українські справи за розпорядженням комітету, власністю якого і стало те майно. Як згадує Є. Чикаленко: «Василь Федорович після своєї смерті залишив 300 000 рублів Товариству для підмоги українській літературі, науці й штуці». За кошти Симиренка київська «Просвіта» викупила у Нальчику будинок Марко Вовчок під музей.
Софія Іванівна завжди підтримувала чоловіка в його сприянні українській справі, продовжуючи цю діяльність після його смерті. Її коштом для українських видавництв куплена друкарня П. Барського на Хрещатику, де планувалося друкувати нову щоденну українську газету. Маєток у селі Сидорівка дружина заповіла на заснування сільськогосподарської садівничої школи імені Василя Симиренка. Решту коштів – на народний університет його ж імені у Києві з викладанням українською, а свій особняк – українському науковому товариству.
За спогадами сучасників і місцевими переказами, у Василя Федоровича була багата бібліотека. «Та так меж селянами і пропала. Меж цікавими книжками були такі: «Рукописна Біблія» на українській мові, «Гайдамаки» Шевченка».
Ми ніколи не дізнаємося про повний перелік добродіянь Василя Федоровича, бо він був надто скромною людиною і не сприймав подяк і слави. Давати так, щоб ліва рука не знала, що робить права, – взагалі було родинною традицією Симиренків. Свій палац у Києві на вул. Десятинній, 9, побудований В. Ніколаєвим, Василь Федорович відписав Українському науковому товариству. До війни там містився Кабінет Українського Мистецтва УВАН, з осені 1941 – Спілка українських письменників, очолювана Оленою Телігою. Нині – посольство Великої Британії.
Василь Федорович Симиренко помер 1 грудня 1915 року і був похований на Аскольдовій могилі в Києві. У некролозі А. Ніковський писав: «…майже нікому не відомий, але видатний і глибоко культурний український меценат і патріот». Місце поховання не збереглося. За радянських часів добрі справи «Великого Хорса» надовго перейшли у забуття.
3 листопада 1934 р., за розпорядженням наркома освіти УРСР Володимира Затонського, кладовище на Аскольдовій могилі, де покоївся прах Симиренка, було знищено. Цвинтарну церкву закрили, а понад дві тисячі надгробних пам’ятників використали як будівельний матеріал. Мармур віддали народному комісаріатові освіти.
Уперше пам'ять про Василя Симиренка урочисто вшановано у 1995 році, коли 26 вересня в присутності його внучатої небоги, канадійки Тетяни Володимирівни Симиренко-Торп та інших родичів на фасаді садиби по вулиці Десятинній, 9 встановили бронзову меморіальну дошку з портретом видатного українця роботи скульптора В. Сівко.
Видано поштову марку і конверт з портретами Симиренків художника О. Малакова-Білоуса. У видавничій фірмі «Родовід» побачив світ однойменний альманах, повністю присвячений Симиренкам.
У 1999 р. Ліга українських меценатів заснувала премію ім. Василя Симиренка для відзначення заслуг людей, які зробили особливо вагомий внесок у формування міжнародного статусу України. Першим лауреатом став почесний громадянин Львова Збігнєв Бжезінський.
Цього року виповнюється 190 років від дня народження видатного українця. Українці мають пишатися справами великого мецената, наслідувати його у своєму житті, зберігати пам'ять про лицаря українського духу.
Радимо прочитати:
Ковтун Ю.І. Сузір'я Симиренків.– Київ: Урожай, 2009.– 384 с.
Ніковський А. Пам’яти Василя Симиренка // Родовід.– Київ, 1995.– Вип. 10.– С. 49–52.
***
Білоцерківська Г. Василь Федорович Симиренко – меценат української культури // Бібліотечний вісник.– 2007.– №3.– С. 35–38.
***
Ферчук А. Василь Симиренко: підприємець, винахідник, меценат // https://ukrpatent.org/i_upload/file/242015-a-Ferchuk.pdf
Радимо переглянути:
