Юрій Коллард // https://uk.wikipedia.org/wiki/
Здається, мало є таких народів, які, хоча впродовж довгих століть самі жили в неволі, але вміли б так, як український народ, привабити та заімпонувати чужинцям, надихнути українським способом життя та поставити на службу поневоленої України. Юрій Жерардович Коллард належав до тих діячів, які, хоч і були не українського походження, пов'язали все своє життя з Україною і всі свої сили віддали їй.
Батько Юрія Жерар Коллард був бельгійцем, який працював за фахом як інженер-аґроном в Україні, де і познайомився й одружився з його матір'ю, що походила зі давнього козацько-шляхетського роду.
Юрій Коллард народився 2 січня 1875 року в Морачові на Лівобережжі, а середню освіту здобув у Полтаві, де познайомився з Симоном Васильовичем Петлюрою та іншими діячами, які пізніше за незалежної української держави обіймали високі посади.
Уже в ґімназіальні роки (початок 1890-х років) Юрій Коллард належав до таємних гуртків, поширених тоді в Україні. Від осені 1897 року він був членом першої Української Студентської Громади на Наддніпрянщині – у Харкові.
Після закінчення харківського технологічного інституту Ю. Коллард працював на різних посадах, спершу в Харкові, потім – на будівництві транссибірської залізниці в Красноярську та кавказької залізниці в Катеринодарі на Кубані.
Полтавчанин за місцем народження, інженер-технолог за освітою, залізничник за родом занять, Коллард разом із українським державним і політичним діячем, юристом Панасом Андрієвським і українським істориком мистецтва й театру, політичним діячем Дмитром Антоновичем (сином Володимира Антонóвича) став співзасновником Революційної Української партії (РУП), ідеологом якої був Микола Міхновський.
Це була перша українська політична партія всенаціонального типу, яка об'єднувала в своїх рядах наддніпрянську та наддністрянську молодь і стала «першою дійсно-політичною організацією, що понесла в народ гасла революційної боротьби з існуючим ладом».
Народження РУП припадає саме на той час, коли, з одного боку, народжувалося нове, молоде українство в боротьбі зі старим, а з іншого боку, – ще грізнішим валом котилися соціалістичні ідеї та вчення, які в своїй східноєвропейській відміні заперечували національне відродження поневолених народів.
Боротьба цих двох сил – національного відродження і соціалізму характеризує наше українське життя на порозі XX століття. Перемога соціалізму, яка в рядах РУП починає зарисовуватися вже в другій половині 1901 року, значною мірою вплинула на хід визвольної боротьби 1917–1920 років.
Юрій Жерардович належав до тої ґенерації, коли революційна молодь ставила на Наддніпрянщині після 40-річної перерви свої перші свідомі революційні кроки в організованій формі.
Одним із доказів його загальноукраїнських позицій було те, що завжди, коли він приїздив до Праги, відвідував Дмитра Антонóвича, з яким його в'язали дружні стосунки ще з студентських часів:
«Під час цих, до речі не дуже частих, відвідин, я найбільше і пригадую собі інженера Колларда. Незважаючи на чужоземне походження, увесь його вигляд, включаючи смушеву шапку і смушевий комір, був типово українським, а якщо й могла б виникати мова про якусь домішку крові, то скоріше можна було думати про східну, а не західну, як воно було насправді. Це враження зміцнювали вуса подібні до вусів Богдана Хмельницького і вистаючі вилиці. У моїй дитячій уяві наприкінці 1920-х років він був живим образом гетьмана України, а ще й тепер, коли доводиться дивитися на копію картини І. Репіна «гетьман», то мимоволі пригадується Юрій Жерардович», – Марко Антонóвич.
З кінця минулого сторіччя ми перейшли дві великі революційні зміни нашого світогляду. Покоління Юрія Жерардовича цінне тим, що воно винесло на своїх недосвідчених плечах ідею самостійної України й закріпило її в нашому світогляді та стало будівником держави в 1917–1920 роках.
Цього не можуть забути дотепер московити, навіть ті, які опинилися в еміґрації. Так, наприклад, у «Новому Російському Слові» від 30 жовтня 1959 року в статті про Мазепу, висловлено здивування, що «найбільш непримиренними борцями за волю України, є, – мовляв, – неукраїнці: Пилип Орлик – чех; Петро Могила – молдаванин; граф Капніст – грек; Коллард – бельгієць». Не здогадується автор цих слів, що в ньому і є велика сила українського народу, що він умів своєю чистою, ідейною боротьбою за визволення запалювати навіть неукраїнців!
За часів Української Народної Республіки Юрій Коллард був міністром транспорту і разом з урядом УНР переїхав до Відня, а потім до Чехословацької Республіки, де в 1921–1926 роках працював за фахом при Земському уряді на Закарпатті.
Звільнений з роботи як небажаний елемент (український націоналіст), Юрій Жерардович переїхав на Моравію, де працював у різних містах, аж поки в 1935 році не осів на постійно в Брно.
Перед наступом більшовиків на початку 1945 року виїхав з Чехословаччини і прибився нарешті до Авґсбурґу, де жив постійно аж до своєї смерті 3 січня 1951 року, керуючи своїм власним будівельним підприємством.
Окреме велике значення інженера Юрія Жерардовича Колларда в тому, що він умів стати ланкою між поколіннями, вмів прокладати мости між ґенераціями й передавати молоді не один життєвий досвід, не одну правду, шлях до якої міг би коштувати цій молоді роки труду й розчарувань.
Радимо прочитати:
Коллард Ю. Спогади юнацьких днів. 1897–1906.– Торонто: Срібна Сурма, 1972.– 223 с.
Яневський Д.Б. Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри.– Харків: Фоліо, 2010.– 315 с.
