«Сватає сім, а дівка буде не всім: сватання за стародавнім звичаєм»

 

 

З давніх-давен одними з найурочистіших подій у людському житті були весілля та шлюб. Саме слово «весілля» є ознакою радощів, веселощів, які немов рясний дощ, сипалися під час цього споконвічного обряду. Це окремий пласт народної культури зі своєрідними звичаями й обрядами, піснями та музикою, загадками, приказками, примовками, з традиційним хлібосольством і безмежним щиросердям.

 

Українські весільні обряди творилися роками. Народні погляди на шлюб і родинні взаємини, кращі риси світогляду та моралі, розуміння святості сім’ї виявляються у спільних весільних традиціях кожного регіону України. Та є певні характерні риси того чи іншого етнічного району, які впливають на оригінальність поетичної та музичної частини обряду весілля.

 

Шлюби найчастіше укладалися в осінні місяці, відразу після закінчення польових робіт, із настанням календарного свята Покрови (1 жовтня). Не дарма існує прислів’я: «Іде Покрова, реве дівка, як корова». Це означало, що дівчина, яку не «віддали» до свята, вийде заміж не раніше наступної осені. З початком Різдвяного (Пилипівського) посту (кінець листопада-грудень) весілля припинялися. Значна кількість весіль відбувалась у січні-лютому на М’ясниці.

 

Традиційно український весільний обряд складався з декількох частин: передвесільної («мале весілля»), власне весілля, післявесільної. Згідно з народними традиціями, досить розвиненим був передвесільний етап обряду, пов'язаний із досягненням згоди двох родин на шлюб молодих. Він був досить тривалим у часових параметрах від одного до трьох місяців. Передвесільними є обряди: запити, сватання, оглядини та заручини

 

Писемні джерела зберегли найдавніші історичні описи українського весілля в різних куточках України та традиційні обряди, які йому передували.

Сватання – найцікавіший момент українського весілля. Його видовищність, красу, поетичність змальовано у багатьох художніх творах («Маруся» Г. Квітки-Основ’яненка, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Орися» П. Куліша, повістях і романах М. Стельмаха тощо). 

 

Як не дивно, але у давні часи існувало й сватання дівчини до хлопця. «Прийміть мене, мамо, я ваша невістка», – такими словами три століття тому дівчина починала сватання. Згідно з існуючими тоді звичаями, вона мала на це таке саме право як і хлопець. У книзі «Опис України, або областей королівства Польського…» французький військовий інженер Гійом-Левассер де Боплан, наводить один із найперших описів українського весілля першої половини XVII ст. Великий інтерес викликають спостереження Боплана, що в Україні на той час не хлопець сватав дівчину, а дівчина першою пропонувала хлопцеві свою руку: «Сватання відбувається в такий спосіб: закохана красуня приходить до судженого тоді, коли він і його батьки вдома. Переступивши поріг, вона вітає їх, за звичаєм українців, словами «помагай Біг» і сідає; потім звертається до парубка, що полонив її, називає його по імені… і говорить йому: «Я бачу по тобі, що ти людина добра, що дружина твоя буде щасливою і матиме дбайливого господаря. Прошу тебе одружитися зі мною». З подібними ж словами вона звертається до батька та матері, благаючи їх погодитися на шлюб. Якщо старі не дають своєї згоди або відмовляються, покликаючись на молодість сина, – дівчина каже їм, що не залишить їхньої хати, аж поки він не одружиться з нею, і що тільки одна смерть може розлучити її з судженим… Через кілька тижнів батьки змушені не тільки погодитись на шлюб, а вже навіть умовляють сина покохати дівчину, тобто одружитися з нею; а парубок, бачачи з якою завзятістю дівчина зичить йому добра, дивиться на неї як на майбутню свою володарку і наполегливо просить у батьків дозволу покохати її… Відмовити дівчині не можна. Українці певні, що не виконавши в такому випадку її прохання, накличуть на свою голову гнів Божий, а на дім – нещастя; бо вигнати дівчину з господи – значить образити весь її рід, який помститься за це».

 

Цей звичай водився тільки між людьми рівного стану, тобто між хліборобами, що майже всі однакові за своєю заможністю. Дослідники стверджують, що Боплан зафіксував «пережиткову форму брання шлюбу», подібні випадки свідчили про залишки матріархату на території тогочасної України. Проте в міру того як зростала роль чоловіків у суспільній сфері, такі звичаї поступово забувалися.

 

Спочатку відбувалися «запити», або «згода». Іноді батьки самі домовлялися про них, виходячи із господарських розрахунків, але частіше парубок із дівчиною домовлялися самі, а потім сповіщали про це батьків. Хлопець йшов до батьків дівчини домовлятися про час сватання. Якщо батьки нареченої були проти, вони відмовляли або висували умови, за яких погодилися б віддати свою доньку.

 

Етнограф і фольклорист Микола Сумцов, досліджуючи весільні обряди українців кінця ХІХ ст., описує «малоросійських старостів, які обираються зазвичай з почесних громадян села, і в давнину могли бути послами від усього роду». Так, стародавні старости, що прийшли до великої княгині київської Ольги були численні. Звичайний вибір саме двох сватів виник із виходом на перший план при здійсненні одруження батьків нареченого – батька та матері. Старости стали представниками останніх. 

 

Сватання дівчини було фактично першою обрядовою дією весілля. Ще з давніх-давен ця традиція була гарна й урочиста. До неї довго і клопітно готувались, влаштовували гарне застілля. Ця перша зустріч батьків молодої і посередників молодого для досягнення згоди на шлюб мала в різних регіонах України локальні назви: «сватання», «могорич», «змовини», «рушники», «слово», «старости» тощо. В окремих районах Сумщини, Чернігівщини перед тим, як засилати сватів, посилали родичку (інколи матір), аби розвідала про наміри батьків молодої, щоб не «ганьбити» відмовою парубка. Сватання частіше відбувалося за домовленістю молодих людей, але були випадки й несподіваних сватів, які ризикували «дістати гарбуза», «облизати макогона» – тобто отримати відмову. Запирання воріт у дворі нареченої перед сватами, які зазвичай приходили пізно ввечері, зустрічалося в Полтавській губернії, коли «сватів довго не пускали в дім нареченої, остерігаючись грабіжників».

 

Сватали, як годиться, у святковий або вихідний день. Головними дійовими особами сватання виступали старости і від їхнього красномовства, вправності, обізнаності, перебігу дійства часто залежав успіх справи.

 

Цінним джерелом, яке зафіксувало сватання, служить фундаментальна праця Павла Чубинського «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край» (1872–1878). Як записав П. Чубинський, на більшості українських етнічних земель хлопець, який вирішив одружитись, запрошував двох поважних, статечних чоловіків у старости. Вони брали з собою палиці (ознака повноважень і достойності), буханець хліба, дрібок солі і надвечір разом із хлопцем йшли до молодої. Коли підходили до хати, один зі старостів тричі стукав палицею або кулаком в двері, далі заходили в хату, клали хліб і сіль на стіл, вітались. Молодий залишався стояти біля дверей. 

 

Батько молодої звертався до старостів з такими словами: «А що ви за люди і відкіля вас Бог приніс? Чи здалека, чи зблизька? Може ви охотники які, а може вольні козаки?» 

 

Старости відповідали: «Ми люди німецькі, ідемо з землі турецької. Раз дома, у нашій землі, випала пороша. Я й кажу товаришу: що нам дивиться на погоду, ходім лишень шукать звіриного сліду. От і пішли. Ходили, ходили і нічого не знайшли; аж гульк, назустріч іде наш князь (молодого звичайно називають князем), підніма угору плечі і говорить нам такі речі: «Ей ви, хлопці, добрі охотники! Будьте ласкаві, покажіть дружбу мені. Трапилась мені куниця, красная дівиця. Не їм, не п’ю і не сплю од того часу, та все думаю, як її достати? Поможіть її мені поймати». От ми й пішли по слідам, по всім городам, а все куниці не знайшли. От як у це село ввійшли, тут уп’ять випала пороша: ми вранці встали і таки на слід напали. Вірно, що звір наш та пішов у двір ваш, а з двору у хату та й сів у кімнату. Тут і мусимо його поймати. Тут застряла наша куниця. Оце ж нашому слову конець, а ви дайте ділу вінець: оддайте нашому князю куницю – вашу красную дівицю. Кажіть же ділом, чи віддасте, чи нехай ще підросте?»

 

Після цієї промови старости батько запитував дочку, що йому робити. Дочка в цей час підходила до печі і мовчки колупала її (ознака згоди). Батько звертався до старостів традиційними словами: «Бачте, люде добрі, чого ви натворили: мене, старого, з дочкою пристидили. Так ось же що зробимо: хліб і сіль приймемо, доброго слова не цураємось, а за те, щоб ви нас не лякали, що ми передержуєм куницю або красну дівицю, вас пов’яжемо». 

 

 

Потім звертався до дочки: «Чуєш, дочко? Годі тобі піч колупати – давай чим оцих молодців пов’язати. А може, і рушників нема? Може, нічого не придбала? Не вміла прясти, не вміла шити? В’яжи ж чим хоч, хоть мотузкою». 

 

Молода виносила рушники і хустку. Рушники подавала старостам, які перев’язували ними один одного через плече, хустку ж молода затикала молодому за пояс. Далі пригощались, танцювали. 

 

Коли батьки не були згодні віддавати свою дочку за цього парубка, і дівчина також була такої думки, то вона виносила старостам на тарелі гарбуза; вони повертались присоромлені, бо одержання гарбуза сприймалося як образа молодого, що ж до старостів, то це означало, що вони «не вміють висватати дівку».

 

Атрибутами сватання, а також символічними знаками згоди в різних регіонах слугували: піднесення хустки, пов’язування рушника, обмін хлібом, розламування хліба, подавання води сватові, частування сватів; знаками відмови – піднесення гарбуза, повернення хліба тощо. 

 

Під час сватання обов’язково кликали дівчину до хати й прилюдно запитували її згоди на шлюб. Існували різні словесні формули відмови від небажаного шлюбу. На Поділлі, зокрема, дівчина, яка не виявляла згоди на одруження, підходила до столу, брала принесений старостами хліб і, поцілувавши його, говорила: «Спасибі за честь. Хай вам Бог дає щастя з інших рук». Подекуди відмову старостам передавали символічним жестом. На Житомирщині дівчина брала зі столу чарку, яку поставили для пригощання старостів, і ставила її в мисник або ж відмовлялася (поклоном) брати піднесену їй чарку з рук старости і виходила з хати чи ставала в кут. За народними віруваннями, після таких небажаних сватів дівчина обов’язково мала вийти за ними з хати сама і власноручно зачинити ворота. Бо як зачинить ворота староста, то її більше ніхто не прийде сватати.

 

 

Макогона виносила дівчина в гуцулів та в Галичині, а на Поліссі символом відмови була подана сватам чарка. Наддніпрянка заздалегіть готувала спеціальний рушничок, на якому був вишитий весільний орнамент: дерево життя, два голуби. Якщо птахи на малюнку дивилися у різні боки, це символізувало гірку відмову. З весільною вишивкою на Придніпров’ї не лінувалися. Під час регіональних досліджень виявлено цікавий факт: на Криворіжжі до весілля вишивали не менше ніж 40 рушників, кожен – особливий.

 

Існує версія, що «гарбузову» символіку відмови мотивували природні властивості гарбуза: у народі здавна відома заспокійлива дія на людський організм (у тому числі й стримування статевого потягу) страв із плодів цієї поширеної в українців городньої рослини. Сучасний дослідник і мандрівник Валерій Войтович вважає, що «очевидно, юнак, якому судився гарбуз, мусив якось і пригоститися ним, унаслідок чого інтерес до дівчини пропадав. Це було не образливо, а тактовно й мудро». 

 

Можна припустити, що використання під час ритуалу сватання обрядових речей (хліб, рушник, гарбуз) – це відгомін архетипу обміну. Дари були засобом універсального зв’язку між цим і тим світом (живими і мертвими), Людиною і Богом. Дарообмін в обряді функціонує як засіб досягнення рівноваги: він установлює прямий контакт між представниками двох «ворожих» (свого й чужого) родів, стирає до певної міри межу між ними. Саме тому й підносили (подавали, дарували) на сватанні відповідні обрядові предмети, наділені глибинним, священним смислом.

 

Крім традиційних розмов про мисливців і куницю, серед старостів був поширений звичай розповідати про теличку що заблудилась, або про парування гусочки з гусаком (утінки із селезнем), або про те, що самі старости-подорожні збилися з дороги.

 

Коротко описав і змалював сватання Т. Шевченко: «Покохавшись літо чи то два, парубок з дівчиною, розпізнавши і уподобавши одне другого, парубок до дівчиного батька і матері посила старостів, людей добромóвих і на таку річ дотепних; коли батько й мати поблагословлять, то дівчина, перев’язавши старостам рушники через плечі, подає зарученому своєму на тарілці або крамну, або самодільну хустку».

 

Свататись не можна було в середу та п’ятницу (пісні дні) та у травні (маю) – все життя будуть «маятись». Найчастіше сватались на М’ясниці та від Великодня до Трійці. Хлопець разом зі старостами йшов у дім дівчини (якщо не було попередньої змови та впевненості в результаті, йшли, коли вже сонце сяде – щоб не світити гарбузом, якщо відмовлять).

 

Доки не дійдуть згоди, старости в хаті не повинні були сідати, (якщо сват сяде, то і діти потім у молодих пізно на ноги встануть), пити чи їсти (якщо пити погодиться, то і діти п’яницями виростуть, якщо умовлять поїсти, то і діти обжерливістю страждатимуть).

 

На картині Амвросія Ждахи зображено сцену сватання на Середній Наддніпрянщині. Очевидно, старости щойно увійшли, адже один із них тримає в руках хліб. Батько спілкується з гостями: якщо він прийме хліб і поставить його на стіл, обряд сватання продовжиться, якщо ні – переговори далі не відбуватимуться. Зовнішній вигляд дівчини свідчить про те, що вона очікувала старостів, адже одягла вінок, святковий одяг і взуття, проте з якоїсь причини і дівчина, і її матір наче не надто задоволені приходом чоловіків...

 

 

Після сватання відбуваються оглядини, знайомство батьків молодят, де обговорюються всі деталі майбутнього обряду. Це відбувалося переважно тоді, коли молоді жили у різних селах. Батьки молодого йшли познайомитися з родиною майбутньої невістки, а передусім поцікавитися їхнім достатком.

 

 

Заручини практично повторюють сватання, але з тією відмінністю, що молоді сідають за столом на покуті, куди їх заводить староста, тримаючи середину рушника, кінці якого в руках молодих, а батьки благословляють дітей. Обов’язковим елементом заручин був ритуальний танок батьків і родичів наречених по колу за ходом сонця, який у минулому мав магічне значення. «Затанцьовування» весілля обов’язково виконувалось з хлібом. З часом ці магічні танці у весільному обряді перейшли до немотивованих ритуальних дій і набули ігрового розважального характеру.

 

На Полтавщині й Черкащині саме на заручинах молода перев’язувала старостів рушниками, а дівчата співали:

 

 

На Київщині у весільній пісні йдеться про те, що парубок також отримував рушник, а на додачу ще й хустку: 

 

 

На заручинах (згодинах) у бойків свахи співають:

 

 

У центральних областях після вручення старостам рушників наречені на знак згоди з’єднують свої руки, а дружки співають: 

 

 

Після усіх церемоній молоді вважалися зарученими і відтепер не могли відмовитися від шлюбу. Відмова вважалася за безчестя, яка тягла за собою матеріальне відшкодування.

 

 

На ознаку того, що дівчина й хлопець засватані, вони обмінювалися перстнями та отримували певні атрибути: наречений – квітку барвінку, наречена – червону стрічку чи квітку. Після усіх церемоній вони вважалися зарученими і відтоді не мали права відмовлятися від шлюбу. Після заручин дівчина прикрашала голову віночком із квітів і стрічок і ходила так до самого весілля.

 

 

 

 

 

Антонова Є.І. На весілля з рушниками: традиції і сучасність.– Донецьк: Донбас, 2011.– 120 с.

Борисенко В. Сімейна обрядовість українців ХХ – початку ХІХ століття.– Київ: Вид-во ІМФЕ, 2016.– 256 с.

Золота книга українських традицій та звичаїв / Авт.-уклад. І. Скрипник.– Донецьк: Агентство Мультипресс, 2011.– 288 с.

Лозинський Й. Українське весілля.– Репр. вид.– Київ: Центр учбової літератури, 2020.– 174 с.