https://ukr.media/culture/343564/
Історія Київської Русі – це період, коли світогляд давніх слов’ян еволюціонував під впливом нових релігійних і правових ідей. Особливо цікавим у цьому контексті є становище жінки, її права та місце в суспільстві, що зазнавало значних змін.
До прийняття християнства, у свідомості слов’ян панувало шанобливе, навіть сакральне ставлення до жінки. Це відображалося у язичницьких віруваннях, де було багато божеств жіночої статі. Шлюб у той період, імовірно, розглядався як звичайна майнова угода, яку легко укласти і так само легко розірвати. Звичаєве право допускало полігамію, а формами шлюбу були купівля, викрадення або приведення нареченої в оселю чоловіка. Статус жінки безпосередньо залежав від способу укладення шлюбу: при викраденні вона могла вважатися власністю, тоді як у шлюбі-угоді з приданим її становище, скоріш за все, було більш рівноправним. Розлучення також не було складною процедурою, а у шлюбі з приданим жінка могла навіть виступати ініціатором розірвання стосунків.
Історичні джерела, хоч і фрагментарні, дають нам уявлення про становище жінки в княжу добу. Уже в давні часи іноземні автори відзначали її високе моральне та суспільне значення. Зокрема, у VI столітті візантійський письменник Маврикій захоплено писав про східних слов’янок, відзначаючи їхню надзвичайну цнотливість і відданість.
Староруське право визнавало жінку рівною чоловікові. Навіть із початком розпаду родового устрою, коли вона посідала друге місце після чоловіка, у разі його смерті жінка ставала головою родини. Історія князя Ігоря, а особливо княгині Ольги, яскраво свідчить про значні права, якими жінки користувалися в часи зародження держави. Під час підписання договору з Візантією жінки навіть мали своїх представників.
Княгиня Ольга є найяскравішим прикладом жіночої влади, адже вона правила державою протягом 20 років після смерті чоловіка. Ще за життя Ігоря вона володіла Вишгородом як окремим уділом. Її правління доводить, що жінка могла бути не лише співучасницею, але й одноосібною правителькою, що вирішувала долю цілої держави.
Літературні пам'ятки XI–XIII століть також підтверджують рівноправний статус жінки-княгині. Вони зображують її як рівноправну та вірну супутницю свого чоловіка. Так, у «Слові о полку Ігоревім» пронизливий образ Євфросинії, що «плакала на міській стіні», протиставляється чоловічому образу. Автор підкреслює, що брат Ігоря, князь Всеволод, проміняв любов та ласку своєї дружини – «красния Глібовни» – на патріотичний подвиг, що говорить про те, що саме любов і ласка дружини вважалися найвищим благом у житті. Цей приклад показує, що жінка була не просто супутницею, а й моральним орієнтиром.
Згідно з літописами, шлюби в Київській Русі, особливо серед князівських і боярських родів, часто укладалися, коли наречені ще не досягли зрілого віку. Це було зумовлено переважно дипломатичними інтересами. Попри поширену практику ранніх шлюбів, церковний статут Ярослава вже містив норму, яка засуджувала примус. У документі йшлося про те, що батьки не повинні видавати доньку чи одружувати сина проти їхньої волі. Більше того, статут застерігав від випадків, коли через примус діти можуть вчинити над собою щось лихе. Це свідчить про зародження в суспільній свідомості ідеї про право дитини самостійно вирішувати свою долю. Однак на практиці це право залишалося переважно теоретичним, і вибір партнера майже завжди був прерогативою батьків.
Яскравим підтвердженням цього є заповіт князя Володимира Васильковича Волинського 1288 року. У ньому він наказував своєму наступнику Мстиславу не кривдити його дружину та прийомну доньку. Князь писав: «не отдать ее неволею ни за когоже, но кде будеть княгине моей любо, тутоть ю дати» (не віддавати її силоміць ні за кого, а видати заміж там, де буде до вподоби моїй княгині). Цей документ показує, що навіть у питаннях шлюбу долею дітей розпоряджалися не вони самі, а їхні батьки – у даному випадку, матір.
Із запровадженням християнства сімейне та спадкове право Київської Русі зазнало впливу візантійського законодавства. Роль церкви в цьому процесі оцінюється неоднозначно. Деякі дослідники вважають, що церква прагнула підвищити статус жінки в сім’ї, викорінюючи такі язичницькі пережитки як багатоженство та наложництво. Водночас, вона намагалася підпорядкувати жінку владі чоловіка, встановлюючи чіткі соціальні межі.
«Руська Правда» – найважливіший правовий документ тієї епохи – відображає перехідний період. Стаття 88 проголошувала: «Хто убиєть жену, то тим же судом судити, яко же і мужа». Це свідчить, що в процесуальному плані жінка ще розглядалася як дієздатна особа. Однак ця ж стаття встановлювала, що штраф за її вбивство був удвічі меншим, ніж за такий самий злочин щодо вільного чоловіка, що вже вказує на формування феодального суспільства з його відверто меншовартісним ставленням до жінки.
Церковний статут Володимира Великого також закріплював соціальну нерівність: за насильство над боярськими дружинами й дочками передбачався штраф від однієї до п’яти гривень золотом, а за інших – до п’яти гривень сріблом.
Незважаючи на соціальну нерівність, у майнових відносинах статус жінки залишався досить високим. У «Руській Правді» стверджується, що жінка і чоловік могли мати роздільне майно, адже жінка приносила в сім’ю придане. Після смерті чоловіка вдова отримувала частину спадщини, ставала опікуном своїх дітей і мала право самостійно розпоряджатися своїм майном. У разі її повторного шлюбу опікуном майна дітей ставав вітчим, який мав право користуватися лише доходами від маєтку, зберігаючи його до повноліття пасинків.
Життя жінки в Україні княжої доби помітно відрізнялося від усамітненого «теремного життя» в Московщині чи підлеглого становища в багатьох феодальних країнах Західної Європи. У сімейному житті вона була рівноправною подругою чоловіка, а не просто підвладною слугою. Жінка брала участь у спільних справах, була його порадницею і розділяла з ним розваги. Про це свідчать, зокрема, «Правила митрополита Івана», де згадуються бенкети, що їх бояри влаштовували в монастирях або за їх межами за участі духовенства, і де брали участь як чоловіки, так і жінки.
«Устав» Ярослава підтверджує свободу жінки. У ній згадується, що чоловік може розлучитися з дружиною, якщо та «без його згоди» ходитиме з чужими на бенкети, ночуватиме не вдома чи відвідуватиме «ігрища» вдень і вночі, не прислухаючись до його зауважень. Це формулювання вказує на те, що з дозволу чоловіка жінка могла вільно відвідувати заходи, ночувати поза домом і ніхто не мав права їй дорікати. Це свідчить про значну особисту свободу, якою користувалися жінки в Київській Русі, що було рідкістю для тогочасного світу.
У світських правових документах Київської Русі, таких як «Руська Правда», справді бракувало норм, що захищали б сім’ю від злочинів. Це пояснюється тим, що після прийняття християнства всі питання, які стосувалися родини та взаємовідносин між чоловіком і жінкою, були передані під юрисдикцію церковного суду. Церква, взявши на себе контроль над цими справами, намагалася пом'якшити звичаї та внести в родинні відносини більше порядку і моралі. Таким чином, саме церковні статути стали головним джерелом норм, що регулювали сімейні відносини та захищали їх від внутрішніх конфліктів.
Звичаєве право Київської Русі вважало владу батька, а після його смерті – матері, над дітьми природною. Ці погляди збігалися з традиціями язичництва, а також з інтересами християнської церкви та князівської влади, що підкреслювало міцність родинних зв'язків у тогочасному суспільстві.
Таким чином, становище жінки в Київській Русі було складним і багатогранним, поєднуючи в собі як архаїчні, так і нові правові норми. Від шанованого статусу в язичницьких культах до поступової втрати рівноправності в правових документах, її історія є дзеркалом суспільних змін, що відбувалися на зламі епох.
У регулюванні шлюбно-сімейних відносин Київської Русі домінуючу роль відігравало звичаєве право. Згідно з ним, статус жінки в родині був рівним статусу чоловіка її стану.
Хоча писані норми давньоруської держави надавали жінці рівні з чоловіком особистісні, майнові та процесуальні права, механізм їхнього захисту був слабко розвинений. Це призвело до поступової втрати рівноправного статусу жінки. Запозичення візантійського права та церковних норм у сімейні відносини відбувалося дуже повільно, спочатку впливаючи переважно на жінок панівних верств. Зрештою, це закріпило залежне становище жінки в сім’ї та суспільстві.
Рекомендуємо прочитати:
Сила м'якого знака, або Повернення Руської правди / за заг. ред. Л. Івшиної; упоряд.: І. Сюндюков, Н. Тисячна, М. Томак.– 5-те вид., стереотип.– Київ: Українська прес-група, 2015.– 799 с.
Це зробила вона / Нац. демократ. ін-т міжнар. відносин; наук. ред. Д. Вортман; літ. ред.А. Процук.– 2-ге вид.– Київ: Видавництво, 2018.– 104 с.
Полонська-Василенко Н. Видатні жінки України.– Репр. вид.– Київ: Центр учбової літератури, 2020.– 160 с.
Рекомендуємо переглянути:
