Олекса (Олексій) Іванович Тихий (27.01.1927–05.05.1984), український дисидент, правозахисник, педагог і мовознавець, член-засновник Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод.
У листопаді 1976 р., разом із Миколою Руденком, Оксаною Мешко, Петром Григоренком, Левком Лук’яненком, Олесем Бердником та іншими, О. Тихий виступив членом-засновником однієї з найперших правозахисних асоціацій Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод і підписав перші документи УГГ «Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод» і «Меморандум № 1».
Олекса Тихий був зразковим носієм української літературної мови, людиною залізної волі, рідкісної толерантності, доброзичливості та виняткової терпимості. «Дон Кіхот ХХ століття з обличчям європейського президента» – саме так навздогін за висловом Євгена Сверстюка сьогодні називають Олексу Тихого краєзнавці й історики, науковці та журналісти, земляки і рідні.
Олекса Іванович народився на хуторі Їжівка (Їжевка) Краматорівського району Артемівської округи (біля міста Дружківка, нині Костянтинівський район Донецької області), там же прожив усе життя, за винятком років навчання і таборів. Родина пережила Голодомор.
Батько, Іван Петрович, працював на залізниці, коли його син відбував перший термін. Мати, Марія Кіндратівна, колгоспниця, померла, коли її син сидів удруге. Старший брат Микола загинув на війні, дві молодші сестри жили у Донецькій області.
Середню освіту Олекса отримав у Олексієво-Дружківській школі. Працював учителем фізкультури, будівельником, слюсарем. Подальшу освіту здобував у Запорізькому сільгоспінституті, Дніпропетровському інституті інженерів транспорту, заочно закінчив філософський факультет Московського університету. У Москві одружився з корінною москвичкою Ольгою Олексіївною, 1949 р. у них народився син Микола. З Москви, де полишив, розлучившись, дружину та сина, О. Тихий повернувся додому де і вчителював «щоб сіяти добро в серцях дітей». Згодом він створив нову сім’ю, закохавшись у Галину Василенко, вчительку, з якою він жив у Дружківці під Краматорськом. У 1953 р. у них народився син Володимир, який став науковцем-фізиком.
З 1950 р. працював учителем біології у Новокостянтинівській школі (тепер Приазовського району Запорізької області). З 1953 р. мешкав у с. Рубцове (тепер Лиманського району Донецької області), викладав у школі. У 1954 р. О. Тихий – учитель історії у рідному селі.
Він також багато читав, пробував писати, грав на альті в духовому оркестрі. XX з'їзд КПРС Олекса Тихий сприйняв як заклик до перебудови суспільства. Вже замолоду він склав собі життєве кредо, якого ніколи не зраджував та серед 12 пунктів якого були й такі слова:
«Для чого я живу?
1. Щоб жило людство, мій народ, мій рід.
2. Щоби не зробити нікому ніякого зла, не проявити ні до кого ніякої байдужості й несправедливості в його долі, тяжкому становищі, горі.
3. Я – свідома частка Всесвіту, людства, свого народу, оточення за місцем проживання й роботи, у колі своїх друзів і недругів. Я за все відповідальний.
4. Я маю людську гідність, національну гордість. Нікому не дозволю топтати ні перше, ні друге.
5. Зневажаю смерть, голод, бідність, страждання і саму зневагу.
6. Прагну, щоб моє “я” було гідне наймення “людина”. У всьому, завжди незалежно від обставин чиню згідно зі своїм сумлінням.
7. Щоб поважати й цінувати працю, переконання й культуру кожної людини, на якому б рівні в порівнянні з моїми, загальноприйнятими і найвищими досягненнями людства вона не перебувала.
8. Щоб до останнього подиху вчитися і, по можливості, без насильства й примусу навчати всіх, хто бажає в мене вчитися.
9. Щоби зневажати сильних, багатих, авторитетних, якщо вони свою силу, багатство й авторитет використовують для кпин, знущань, чванства перед іншими людьми або хоч би однією людиною.
10. Байдужим до тих, хто живе тваринним життям. По можливості намагаюся допомогти кожному такому усвідомити себе людиною.
11. Щоб вивчати, підтримувати, розвивати мову, культуру, традиції свого народу.
12. Щоби позбутися і сприяти іншим позбутися всього низького, підлого, чужого духові людства» (Новое время.– 1990.– № 51).
Як педагог О. Тихий вважав за головне освіту і критичне мислення. Він прагнув навчати українських дітей «творенню добра людям, піднесенню матеріального і культурного рівня, пошуку істини, боротьби за справедливість, людської гідності, громадянської відповідальності».
Особливе значення О. Тихий надавав українській мові, яка є однією з основних ознак нації, фундаментом культури, основою патріотизму, казав: «Рідну мову повинна берегти кожна людина. Умирає мова – умирає культура. Умирає культура – припиняється прогрес». Пропонував конкретні шляхи вирішення проблеми: від видання книг до впровадження обов’язку володіти українською мовою державними службовцями; від того, «щоб усі надписи, лозунги, вказівні знаки були написані українською мовою», до судових покарань за зневажливе ставлення до української мови та культури.
Найбільша наукова праця Олекси Тихого – збірка висловлювань видатних людей про значення мови «Мова народу. Народ», яку він закінчив у 1974–75 рр. У роботі на 303 сторінках щільного машинопису цитується близько 450 авторів. У книзі також є документи КПРС про мовну політику. Збірка вийшла вже у ХХІ ст. стараннями його сина, Володимира Тихого: «Олекса Тихий. Мова – народ. Висловлювання про мову та її значення в житті народу / Упорядник Олекса Тихий, післяслово Осипа Зінкевича. – Київ: Смолоскип, 2007». О. Тихий готував «Словник невідповідних нормам української літературної норми слів (чужі слова, спотворені слова, кальки і т. п.)», у якому подавав слово-покруч, а у другій колонці – правильне слово, у третій – джерело, з якого воно прийшло. За спогадами сина, Володимира Тихого, цей словник обговорювали в Донецькому інституті вдосконалення вчителів та на кафедрі української мови Донецького університету. «Йому розказували, що це методично неправильно. Правильно – треба писати правильне слово, а тоді неправильне. А він їм пояснював: «Ну як же людина, яка говорить неправильне слово, узнає, яке до нього правильне?». Цей словник Олекса Тихий не закінчив. Він обривається на літері «С». У 2009 р. словник вийшов стараннями Товариства ім. О. Тихого.
Уперше О. Тихий заарештований КДБ у 1948 р. за критику єдиного кандидата в депутати, але після «профілактики» відпущений. Удруге О. Тихий був заарештований у 1957 р. за «антирадянську агітацію», «наклеп на КПРС і радянську дійсність». Приводом послужили лист до Верховної Ради УРСР та стаття в газету, в яких він засуджував введення радянських військ в Угорщину та критикував радянську виборчу систему. Тоді О. Тихий був засуджений на сім років таборів суворого режиму і відбув покарання в Мордовії, а один рік – у Володимирській в’язниці. У неволі близько знався з композитором Василем Барвінським, з лікарем Володимиром Кархутом, якому допомагав складати книгу про лікарські рослини, з Юрієм Литвином, Левком Лук'яненком.
Після звільнення 15 лютого 1964 р. та за вироком суду, на 5 років був уражений в правах. Працювати за фахом не мав можливості. Працював на цегельні, вантажником, слюсарем-механіком, пожежником, оператором-дефектоскопістом у Слов’янському відділі тресту «Укренергомонтаж». Багато мандрував по історичних місцях, беручи з собою сина Володимира. Часто на велосипедах.
Водночас Олекса Іванович підтримував стосунки з друзями по ув’язненню і правозахисниками, поширював самвидав. На той момент він був автором кількох статей про русифікацію Донбасу та проблеми українського села.
У січні 1972 р. О. Тихий надіслав до редакції газети «Радянська Донеччина» статтю «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області», а на початку 1973-го – до Президії Верховної Ради УРСР листа під назвою «Думки про рідний донецький край» (у квітні листа було відправлено на адресу Голови Президії Верховної Ради УРСР І. Грушецького). У 1974 р. написав нарис «Сільські проблеми» та роздуми «Ви і ми», в яких виступив проти процесу русифікації та на захист української мови.
У листопаді 1976 р. О. Тихий разом із М. Руденком, О. Мешко, П. Григоренком, Л. Лук’яненком, О. Бердником та іншими виступив членом-засновником однієї з найперших правозахисних асоціацій – Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод і підписав перші документи УГГ – «Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод» та «Меморандум № 1».
Літературна і правозахисна діяльність О. Тихого стала причиною його арешту 4 лютого 1977 р. Його справу було об’єднано зі справою колишнього секретаря парткому Спілки письменників України М. Руденка.
23 червня – 1 липня 1977 р. під час гучного судового процесу («процес по справі Руденка-Тихого») в Дружківці (Донецької області) Олексія Тихого було звинувачено в «антирадянській агітації і пропаганді» (статті «Роздуми про українську мову та українську культуру на Донеччині», «Думки про рідний Донецький край», «Ви і ми», «Сільські проблеми», тексти Декларації УГГ, Меморандумів Групи та інше) та у «незаконному зберіганні зброї» (було підкинуто карабін системи «Маузер» зразка 1898 р). 21 липня 1977 р. оголошено вирок: за ст. 62 ч.2 КК УРСР О. Тихий позбавлений волі на 10 років із засланням на 5 років та за ст. 222 ч. І – на 3 роки; остаточно – 10 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму із засланням на 5 років. Суд визнав його «винятково небезпечним рецидивістом». Місцем покарання О. Тихого визначено табір особливого режиму ЖХ-385/1, с. Сосновка в Мордовії, звідки його через виразку шлунку етапували до лікарні в м. Нижній Тагіл.
На захист О. Тихого виступили визначні правозахисники П. Григоренко, А. Сахаров, Л. Лук’яненко, О. Подрабінек та інші. Але це не дало результатів.
В ув’язненні О. Тихий бере активну участь в акціях протестів, зокрема, він 52 дні тримав голодування навесні 1978 р. Влітку 1978 р. разом із Василем Романюком (у майбутньому – патріарх УПЦ КП Володимир) вони написали текст «Історична доля України. Лист українських політв’язнів. Спроба узагальнення», у якому автори проголошували вищим принципом загальнонародного і загальнонаціонального співіснування Загальну декларацію прав людини ООН, відмежовуються від політики і практики КПРС у національному питанні, від її трактування поняття демократії. У розділі «Історична доля України» досліджуються наслідки приєднання України до росії і висловлюється побажання в майбутньому незалежності України. У розділі «Можливі форми опору» автори пропонують звести їх до пасивного опору в формі неучасті в русифікації, збереження мови і традицій, відмови від служби у війську за межами України, ведення здорового способу життя. Закінчуючи, автори пишуть: «Не потрібно порушувати закони. Достатньо користуватися законами, які проголосила Конституція СРСР». Олекса Тихий і Василь Романюк також розробили норми поведінки для політвיязнів, яких суворо дотримувалися.
27 лютого – 1 березня 1980 р. разом із 33 вיязнями, один із яких у дорозі помер, О. Тихого перевезли етапом у табір особливого режиму для політв’язнів у с. Кучино (Чусовський район Пермської області, Росія) де відкрили новий табір особливого режиму. Кілька разів він знову оголошував голодування. Незважаючи на тяжкий стан здоров’я, О. Тихий провів у штрафному ізоляторі з невеликими перервами близько 40 діб. Карали його за те, що він, за словами адміністрації, зривав нагрудний знак, не вставав, коли заходило начальство, відмовлявся від роботи, погано впливав на оточення. При цьому скаржитись на здоров’я йому не дозволялося.
Після етапування на Урал йому довелось провести 6 місяців у приміщенні камерного типу за порушення режиму, і він знову тримав голодування. У нього відкрилася виразкова кровотеча. Його лежачого на підлозі, заїдали комарі, він важив 40 кілограмів. Тяжко хворого О. Тихого з особливим цинізмом весь час позбавляли права на побачення з рідними, звинувачуючи у «порушенні табірного режиму». Василь Овсієнко, який перебував з О. Тихим в одній камері № 17 згадував: «Олекса ніколи не скаржився, мав залізну волю і весь час ініціював розмови на філософські теми». Допомоги вчасно не надавали: зламався рентген-апарат, немає відповідного лікаря тощо. У лікарню його перевели аж через 18 годин з тиском 70/40. Начальник табору сказав, що це симуляція. В критичному стані, перед операцією, він отримав пропозицію письмово зректися колишньої діяльності, але відмовився від цієї пропозиції. Операцію було зроблено чи то не надто вдало, чи то навмисно погано – рух їжі спричиняв біль, утворилися спайки, грижа, згодом розпочався перитоніт. На останнє побачення в квітні 1984 р. із сином Володимиром і першою дружиною Ольгою Олексу Тихого вели попід руки, але він тримався, посміхався. Помер О. Тихий у тюремній лікарні м. Перм відбувши з десяти років сім. Йому було 57 років. Для вшанування пам’яті друга Левко Лук’яненко та Василь Овсієнко оголосили голодування.
Спочатку його поховали на пермському кладовищі «Сєвєрноє» у присутності сина від другого шлюбу Володимира. 19 листопада 1989 р. останки Олекси Тихого разом із прахом Василя Стуса та Юрія Литвина перевезені до Києва та перепоховали на Байковому цвинтарі. За спогадами учасників тих подій, більше 25 тис. людей вийшло на вулиці Києва, щоб провести в останню путь своїх героїв під синьо-жовтими прапорами. На місці поховання Олекси Тихого височіть Козацький хрест, споруджений у 1993 р. Автор – художник Микола Малишко.
Постановою Пленуму Верховного суду УРСР від 7 грудня 1990 р. вироки Олексі Тихому скасовано і справу закрито «за відсутністю складу злочину».
Указом Президента України від 8 листопада 2006 р. Олексія Івановича Тихого за громадянську мужність, самовідданість в боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод нагороджено орденом «За мужність» І ступеня (посмертно). Починаючи з 2007 р. ДОО ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка проводили щорічні «Олексини читання», у яких брали участь учні старших класів загальноосвітніх шкіл Донеччини, студенти, молоді педагоги. Переможці читань преміювалися поїздкою до Києва. У 2008 р. на Донеччині було засноване Товариство ім. Олекси Тихого, яке популяризувало та видавало його твори, організовувало конкурси серед молоді на краще знання біографії й творів.
26 січня 2007 р. відбулося урочисте відкриття пам’ятної дошки, присвяченої Олексі Тихому в місті Дружківка, та пам’ятника на подвір’ї школи № 14 в смт. Олексієво-Дружківці Донецької області, де Тихий навчався у 1940-ві роки, а потім й викладав. Ім’ям правозахисника названо проспект Олекси Тихого – найбільший в Україні, довжина якого перевищує 50 км, який об'єднує в одну магістраль з наскрізною нумерацією будинків вулиці міст Краматорськ, Слов’янськ, Дружківка, Костянтинівка та селище Олексієво-Дружківка в Донецькій області.
У мережі Олексію Івановичу Тихому присвячений сайт http://oleksa-tykhyi.1gb.ua/
Фото з ресурсу: http://oleksa-tykhyi.1gb.ua/%D1%84%D0%BE%D1%82%D0%BE%D0%B3%D0%\
B0%D0%BB%D0%B5%D1%80%D0%B5%D1%8F/
Радимо прочитати:
Данилюк Ю.З. Опозиція в Україні (друга половина 50-х – 80 ті рр. XX ст.) / Ю.З. Данилюк, О.Г. Бажан. – Київ, Рідний край, 2000. – 616 с.
Переслідування інакодумства в Центральній Україні у 60–80–х рр.: загальні тенденції та характерні особливості // Історія України: маловідомі імена, події, факти. – Київ, 1996. – С. 422–432.
Українська гельсінкська група. До 30-річчя створення: історія, документи / упоряд.: О. Зінкевич, В. Овсієнко. – Київ: Смолоскип, 2006. – 128 с.
***
Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції «Олекса Тихий: вчора і сьогодні», присвяченої 90-річчю від дня народження правозахисника, філософа, педагога і громадського діяча Олекси Тихого 24–25 листопада 2016 р. // Ред. кол.: Півень В.Ф. (відп. ред.) та ін. – Краматорськ: Краматорський економіко гуманітарний інститут, 2016. – 208 с.
URL: http://lib-krm.org/wp-content/uploads/2016/12/%D0%97%D0%91%D0%86%D0%A0%D0%9A%D0%90-%D0%9E.pdf (дата звернення: 12.05.2026)
Овсієнко В. Олекса Тихий. Справжній донецький українець.– URL: https://www.istpravda.com.ua/articles/2012/02/3/70406/ (дата звернення: 12.05.2026).
Олекса Тихий: Голос українського Донбасу: Веб-сайт. URL: http://oleksa-tykhyi.1gb.ua/ (дата звернення: 12.05.2026)
