9 листопада 1976 року створено Українську Гельсінську групу. Про її заснування оголосив поет, громадський діяч, дисидент і співзасновник організації Микола Руденко. Цьому передувала важлива міжнародна подія.
30 липня – 1 серпня 1975 року у столиці Фінляндії Гельсінкі глави 35 держав підписали документ – Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі, відомий ще як Гельсінський заключний акт, також – Гельсінські угоди, або Гельсінська декларація. Від СРСР документ підписав глава держави, генеральний секретар комуністичної партії Лєонід Брєжнєв.
Міждержавна угода передбачала дотримання політичних підсумків Другої світової війни, непорушність кордонів і територіальну цілісність держав, невтручання у їхні внутрішні справи, мирне врегулювання суперечок, гарантування основних свобод і прав людини в гуманітарній сфері.
Громадянські права і свободи в СРСР були задекларовані в конституції, але в реальності їх практично не було, тому одна по одній в країні стали виникати неурядові громадські організації для контролю над дотриманням радянською владою гуманітарних статей Гельсінського заключного акту. У травні 1976 року виникла перша така група – Московська.
Головною метою її були збирання фактів про порушення прав людини в СРСР і передача цієї інформації країнам-підписанткам Гельсінської угоди для подальшого розповсюдження та реагування міжнародними правозахисними організаціями.
Другою подібною організацією, заснованою менше ніж за пів року, стала Українська Гельсінська група. Її засновниками і першими десятьма членами були: поет і прозаїк Микола Руденко; правозахисник, генерал-майор, член-засновник Московської Гельсінської групи Петро Григоренко; юрист, дипломат і письменник Левко Лук'яненко; юрист Іван Кандиба; інженер, перекладач, журналіст Мирослав Маринович; хімік Оксана Мешко; вчитель Олекса Тихий; мікробіологиня й імунологиня Ніна Строката-Караванська; історик Микола Матусевич, письменник-фантаст і філософ Олесь Бердник. Головою став Микола Руденко.
Всі вони, на той час дисиденти зі стажем, були неодноразово переслідувані радянською владою за інакодумство, мали за плечима звільнення з навчання чи роботи, арешти, суди, утримання в психічних лікарнях, в’язницях, таборах. Від самого початку заснування УГГ її неофіційним членом був педагог Михайло Горинь, який набув офіційного статусу, вже перебуваючи в радянських таборах. Незмінним секретарем від часу організації групи стала дружина М. Руденка Раїса Руденко, хоча й не була офіційним членом організації. Саме вона весь цей час, аж до свого арешту в жовтні 1981 року організовувала збір і передачу за кордон інформації про переслідування, суди, арешти дисидентів.
Засновники УГГ декларували: «Своїм головним завданням Група вважає ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактами порушень на території України Загальної Декларації Прав Людини та гуманітарних статей, прийнятих Хельсінською Нарадою».
Українська Гельсінська група стала другою за часом заснування, але першою, створеною за національним принципом (пізніше були створені Гельсінські групи в Литві, Грузії та Вірменії). Московська група опікувалася правозахистом у межах існуючого політичного устрою, не піддаючи сумніву єдність радянської імперії. На відміну від неї, УГГ також ставила своїм завданням ще й боротьбу за незалежність України. Улітку 1978 року група опублікувала один із головних програмних документів «Наші завдання», в якому пріоритетом своєї діяльності декларувала захист національних прав українців і громадян інших національностей, їхньої релігійної свободи. У документі зазначалось: «Вони (представники радянської влади – Авт.) добре втямили, що права українського народу можна вихваляти у пресі, по радіо, на телебаченні – це надійна дорога до почестей і чинів, але в жодному разі не треба домагатися їх реалізації на практиці, бо це вірна дорога на ешафот і в концентраційні табори».
Активна дисидентка, співзасновниця, а згодом – голова Московської групи Людмила Алєксєєва пізніше згадувала про візит до неї українських правозахисників Миколи Руденка та Левка Лук'яненка: «Коли вони сказали, що хочуть створити Гельсінську Групу в Україні, я похолола. На теренах усього Радянського Союзу найжорстокіше карали в Україні. Ми просили західних журналістів писати якомога частіше про Українську Групу, про кожну її людину. Бо це камікадзе. Перші арешти відбулися саме в УГГ. Терміни українцям давали найбільші. І найбільше загиблих у таборах було саме серед членів УГГ».
Слова Людмили Алєксєєвої про смертельну небезпеку вступу до УГГ – не перебільшення, про це свідчить і «Міжнародний біографічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи і колишнього СРСР»: «Вступ у Групу в кожному випадку був свідомим актом хоробрости й жертовности: адже оголошений її член тримався на волі лічені тижні чи місяці. Дехто працював як неоголошений член, залишаючи заяву, якою просив вважати його членом Групи з моменту арешту. Були випадки написання наперед останнього слова, бо не було певности, що його вдасться виголосити на майбутньому суді».
Уже в грудні 1976 року заарештували і засудили Миколу Руденка. У листопаді наступного року Петро Григоренко виїхав до США для лікування, а в лютому 1979-го його позбавили радянського громадянства. В 1977–1978 роках заарештовано Левка Лук'яненка, Олексу Тихого, Мирослава Мариновича, Миколу Матусевича.
Відповіддю на переслідування й арешти стало поповнення УГГ новими силами. Протягом 1977–1978 років її членами стали філософ і публіцист Василь Овсієнко, письменник, журналіст і правозахисник Юрій Литвин та інженер-електрик і економіст Віталій Калиниченко. В наступному році додалися поет-шістдесятник і літературознавець Василь Стус; політик, громадський діяч і публіцист В’ячеслав Чорновіл; громадський діяч українського єврейського руху Йосиф Зісельс; поет Зеновій Красівський; поет і учасник національно-патріотичного і релігійного руху Ярослав Лесів; музикант, поет, політик Микола Горбаль; український православний релігійний діяч, богослов Василь (Володимир) Романюк, у майбутньому – патріарх Київський і всієї Руси-України УПЦ Київського Патріархату.
Додалися також активіст руху євангельських християн-баптистів Петро Вінс, учитель Василь Стрільців, член ОУН Петро Січко і його син Василь – виключений за дисидентську діяльність студент факультету журналістики Київського університету.
Останніх двох заарештовано вже 1979 року, а також О. Бердника, Ю. Литвина, В. Овсієнка. Натомість у лави УГГ прийшли вчителі Петро Розумний і Михайло Мельник, поет Іван Сокульський, мисткиня-килимарка Стефанія Шабатура, філологиня Ольга Гейко-Матусевич. Протягом 1979–1980 років уже втретє ув’язнено В. Чорновола, вкотре запроторено до божевільні О. Мешко, заарештовано В. Стуса, О. Матусевич-Гейко, В. Калиниченка, В. Стрільціва, М. Горбаля, З. Красівського, Я. Лесіва, П. Розумного, В. Стуса. В жовтні 1981 року була заарештована і засуджена Р. Руденко.
Навіть в ув’язненні члени УГГ не складали рук, продовжували боротьбу. Л. Лук'яненко, М. Руденко, О. Тихий та інші політичні в'язні Мордовських таборів навесні 1979 року створили Групу сприяння виконанню Гельсінських угод у місцях позбавлення волі. А в іншому таборі – Кучино на Уралі на початку 1980-х рр. до УГГ вступили литовець Вікторас Пяткус і естонець Март Ніклус.
У 1985 році, після звільнення з табору суворого режиму, членом групи став різьбяр по дереву, дисидент-«рецидивіст» Петро Рубан.
Уже з перших днів від часу започаткування УГГ виявляла і передавала для публікації на Заході інформацію про порушення прав людини в Україні, зокрема і про релігійні переслідування. В радянському союзі про такі речі не можна було навіть згадувати під страхом покарання.
Майже одночасно зі заснуванням УГГ в США представники української діаспори створили Вашингтонський комітет Гельсінських гарантій для України. Її очолив Осип Зінкевич на псевдо Богдан Ясень, політичний емігрант, видавець журналу «Смолоскип», засновник видавництва «Смолоскип» імені Василя Симоненка. Члени комітету перекладали англійською та видавали матеріали УГГ, поширювали їх у світових правозахисних і політичних колах.
Наприкінці 1978 року виникло і Закордонне представництво УГГ, засновниками та членами якого стали політичні вигнанці Петро Григоренко та Леонід Плющ, згодом приєднались Ніна Строката-Караванська та Надія Світлична. Воно підтримувало зв'язки з різними міжнародними організаціями, поширювало інформацію про політичних в’язнів в Україні, формувало громадську думку на захист прав людини під час Мадридської конференції. Крім того, з 1980 року Представництво почало видавати «Вісник репресій в Україні», який упорядковувала і редагувала Надія Світлична.
Уже до кінця того ж, 1980 року, було опубліковано 30 документів: інформаційних бюлетенів, декларацій, маніфестів, меморандумів і звернень, в яких піднімали питання захисту прав людини, політичні, економічні та духовні проблеми українців. Нині ці документи оцифровані, доступні в Інтернеті.
Уже згадувана Людмила Алєксєєва не перебільшувала, зазначаючи, що українські дисиденти отримували найжорстокішу кару. З 41 оголошеного члена УГГ максимальні терміни за статтею «антирадянська пропаганда й агітація» та іншими такими ж серйозними, отримали 24 чоловіка. Частина з них отримала й по кілька термінів. Усі в’язні радянського «правосуддя» пройшли через пекло неправомірних арештів, неправедних судів, божевілень, таборів і зон суворого режиму, тортур, фізичних і психічних знущань, вигнання, цькування їхніх родин. Були і загиблі: напередодні арешту наклав на себе руки Михайло Мельник (9.03.1979), у таборі особливого режиму ВС-389/36 у Пермській області загинули Олекса Тихий (5.05.1984), Юрій Литвин (4.09.1984), Валерій Марченко (7.10.1984) і Василь Стус (4.09.1985).
Вони виконали свою нелегку місію – Україна здобула Незалежність. Ті, що дожили до цього часу, продовжили боротьбу за створення власної суверенної держави у Верховній Раді України, політичних партіях, організаціях; як публіцисти, письменники, журналісти, оприлюднюючи інформацію про злочини радянської влади.
9 квітня 2015 року ВР України прийняла закон «Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті». В документі, автором якого став один ізвідомих дисидентів Юрій Шухевич, перелічено організації, що боролись за незалежність України. Серед них названо й Українську Гельсінську групу.
Титульне фото. Засновники Української Гельсінської групи.– https://uahistory.co/pidruchniki/ukraine-
history-11-class-2024-hlibovska-standard-level-reissue/22.php
Радимо прочитати:
Бажан О.Г. Дисидентський рух на Дніпропетровщині в 1960–80-х рр. / О.Г. Бажан // Історія України: маловідомі імена, події, факти. – Київ, 1999. – Вип. 8. – С. 326–332.
Данилюк Ю.З. Опозиція в Україні (друга половина 50-х – 80 ті рр. XX ст.) / Ю.З. Данилюк, О.Г. Бажан. – Київ, Рідний край, 2000. – 616 с.
Переслідування інакодумства в Центральній Україні у 60–80–х рр.: загальні тенденції та характерні особливості // Історія України: маловідомі імена, події, факти. – Київ, 1996. – С. 422–432.
Сіренко В.І. Велика зона злочинного режиму: Про переслідування та репресії українських інакодумців у 70–80-х роках минулого століття / В.І. Сіренко. – Дніпропетровськ: Пороги, 2005. – 273 с.
Терещенко Р.К. Минуле з гірким присмаком: Репресії в історичній ретроспективі радянського суспільства / Р.К. Терещенко, В.В. Іваненко, Л.Л. Прокопенко. – Дніпропетровськ: Моноліт, 2002. – 240 с.
Українська гельсінкська група. До 30-річчя створення: історія, документи / упоряд.: О. Зінкевич, В. Овсієнко. – Київ: Смолоскип, 2006. – 128 с.
