Тема патріотизму – любові до своєї вітчизни, напевно, така ж важлива і вічна для людей, як і тема кохання. Вже сказано-пересказано. Скільки віршів і прози на цю тему, лекцій в молодіжних аудиторіях, промов і гасел з трибун, спекуляцій перед черговими політичними акціями. Але для кожного ця тема звучить по-своєму. Або ж не звучить... Хтось є космополітом – громадянином світу, а хтось навічно прив’язаний до тієї землі, де народився. І не уявляє себе поза нею. Для одних батьківщина – маленький куточок, рідне місто чи село, для іншого – держава з усім її різноманіттям. Мабуть, усі варіанти мають право на існування.
Уже майже сорок років, більшу частину життя, мешкаю у Дніпрі. За родом діяльності займаюсь краєзнавством – популяризую літературу про рідний край, трохи й сама пишу, отже дещо знаю з історії та сьогодення міста й області. Часом думаю – а чи стало для мене місто Дніпро найріднішим, чи люблю його більше, ніж інші міста? Люблю серце України – Київ, відчуваю трепет, коли ступаю на Хрещатик чи Андріївський Узвіз. Назавжди скорив мене таємничий шляхетний Львів. Подобаються ділові Харків і Донецьк; такі різні, але однаково спокійні, затишні Луцьк, Полтава, Рівне. Так само – весела перлина біля моря Одеса і корабел Миколаїв. Думаю, могла б жити в будь-якому з цих міст, як і в будь-якому іншому. Бо однаково ж усі вони на рідній землі. А от поза межами України жити не змогла б. На чужині – ні!
Не знаю чому, але ніколи, з самого дитинства, не ділила українські землі на «рідні» й «чужі». Ніякого національного виховання, по суті, не мала, а патріотичне – як усі, в дусі «радянського патріотизму», любові до «нашей вєлікай саціалістіческай Родіни». Та у мене батьківщина завжди асоціювалась лише з Україною.
Виросла на Херсонщині, в таврійських степах біля Дніпра, вірніше – Каховського моря. Проте, вважала рідними і Крим, де народився мій батько, і Донеччину, де він відбував строкову службу в армії. Почувши в раньому дитинстві від своєї прабаби Мотрі, що вона родом чернігівська козачка, полюбила Чернігівщину, якої ніколи не бачила. Закарпаття стало близьким мені й зрозумілим через гуцульські казки, а Галичина та Київщина – завдяки товстим дитячим книжкам, вже й не пригадую, яким саме. Україна завжди була і є для мене єдиною, моєю рідною землею в кожному її куточку. Тому й дико було мені, коли чула балачки про те, що треба розділити Україну на південно-східну, де мешкають українці – «молодші рідні брати» «вєлікого русского народа», та західну з галичанами, які зовсім і не українці, а таке щось незрозуміле. А Крим взагалі віддати Росії. Стільки століть ділили та шматували Україну, під ким лише вона не була, полячили, турчили, зросійщували, католичили та бусурменили. Новітні яничари добалакувались до того, що треба переглянути кордони між Україною і Росією (не в бік збільшення українських земель), розплачувалися територіями своєї держави за «прихильність» сильних сусідів, «дешевий» газ.
Добалакались… Війна… Страшна і жорстока, яку веде росія проти нашої держави, нашого народу, відмовляючи Україні й українцям у праві не тільки на власну політику, економіку, культуру, мову, а й на саме існування, життя. Україна, стікаючи кров’ю, вистоїть, переможе, відбудується і розвинеться.
Рідна Україна. Така різноманітна, різнобарвна, та все одно – єдина! Виходить, щось таки поєднує Донбас і Львівщину, Таврію та Полісся, Крим і Карпати! Є той стрижень, який їх тримає. Може – Дніпро-Славутич? Недаремно ж стікаються до нього річки із заходу та сходу, наповнюють, додають сил. Одних він напуває своєю водою, для інших є символом рідної землі. І небо над Дніпром – синє і рідне, яке накриває собою всю Україну.
Любов до своєї Вітчизни завжди вирізняла людей з-поміж інших живих істот, завжди була чеснотою. Тож не ділити треба свою батьківщину, не торгувати нею – берегти її, не тупою худобиною споживати її плоди – захищати, впорядковувати і плекати, не забуваючи, що ми колись підемо з цієї землі, а вона є і буде вічно. Від нас залишиться спомин по ділах наших. Моя б воля – то на усіх білбордах викарбувала слова з вірша Бориса Мозолевського:
Доки буде Вкраїна,
Доти буду і я!
Радимо прочитати:
Мальгин А.В. Украина: соборность и регионализм.– Симферополь: СОНАТ, 2005.– 277 с., [8] л. карт.– Библиогр. в подстроч. примеч.– Имен. указ.: с. 271–273.– Указ. геогр. назв.: с. 274–277.
Разом на одній землі. Історія України багатокультурна: навчальний посібник / Нова доба, всеукр. асоціація викладачів історії та суспіл. дисциплін; упоряд.: О. Кісь, В. Мисан, С. Антіпова; голов. ред. П. Кендзьор.– Львів: ЗУКЦ, 2012.– 330 с.
Україна. Антологія пам'яток державотворення, Х–ХХ ст.: У 10 томах.– Київ: Основи, 2008–2009.
Українознавство ХХІ ст.: виміри розвитку: українознавство 2007–2009 / Голов. ред. П.П. Кононенко.– Київ: ННДІУ, 2009.– 432 с.
Ці дивовижні українці / ред.: І. Тараненко, Ю. Курова; авт. текстів Є. Нєвєжина; худож. А. Шостко.– Київ: Media Friends, 2019.– 48 с.: кольор. іл.– (Книга-мандрівка. Україна).
