Вища школа
Дошкільна педагогіка
Загальноосвітня школа
Цікаво знати
Наукові роботи викладачів і студентів
Патріотичне виховання
Дайджести
Творчі роботи студентів

Освітянам на замітку

Наукові роботи викладачів і студентів

Матеріали за темами:
 
Тулянцев Андрій Анатолійович,
кандидат мистецтвознавства, доцент,
завідувач кафедри вокально-хорового мистецтва
Дніпровської академії музики

Ковнір Сергій Миколайович,
народний артист України,
старший викладач кафедри оперного співу
Національної музичної академії України
ім. П.І. Чайковського

Мета статті полягає у визначенні специфіки становлення вокально-акторської особистості видатного українського оперно-камерного співака, соліста Київського академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченко, народного артиста СРСР, лауреата Державної премії СРСР, Депутата Верховної Ради України, професора Київської державної консерваторії ім. П.І. Чайковського Івана Паторжинського (1896–1960). Співак народився та виріс у Катеринославській губернії. Закінчив Катеринославську духовну семінарію. Був студентом класу декана вокального факультету Катеринославської консерваторії Зінаїди Малютіної. Становлення І. Паторжинського – загальноосвітнє, духовне та музичне, відбувалося в навчальних установах губернського центру – Катеринослава. Виявляючи соціально-історичні умови, які супроводжували насичені та непередбачені моменти життя майбутнього всесвітньовідомого представника катеринославської вокальної школи, прагнемо відкрити «білі плями» сучасної музично-театральної регіоналістики.

Методи дослідження зорієнтовані на специфіку наукового аналізу, що використовується у роботі, де домінує категорія музично-театрального краєзнавства. Історичний метод є тим важливим підґрунтям, що допомагає систематизувати факти: від народження І. Паторжинського на Катеринославщині – до епізодів його насиченої творчої діяльності у регіоні. Метод мистецтвознавчого аналізу є значною складовою у системі виявлення та узагальнення тих унікальних фрагментів, що стали школою становлення вокально-акторської майстерності випускника Катеринославської консерваторії.

Наукова новизна статті полягає у тому, що вперше в українському музичному театрознавстві аналізується історичний стан розвитку мистецької атмосфери Катеринослава першої третини XX століття. Яку, як свідчить біографія І. Паторжинського, багато у чому доповнювала діяльність хору Катеринославської духовної академії. У місті також функціонували театральні антрепризи, що ставали першими сценічними майданчиками юних катеринославських аматорів.

Висновки. Соціально-політичне та економічне становище Катеринослава відображало стрімкі зміни у функціонуванні країни. В умовах нових соціально-політичних трансформацій XX століття, кардинально змінилася форма та зміст музично-театральних видовищ, в яких брав участь І. Паторжинський та його колеги. Разом із тим маємо зазначити той факт, що вокально-акторське становлення І. Паторжинського відбувалося у позитивній еволюції.

Ключові слова: музично-театральна регіоналістика, Бахмутська Церковно-парафіяльна школа, Катеринославська духовна семінарія, хор, Катеринославська консерваторія, декан вокального факультету, оперно-концертний співак, бас, репертуар, Київський академічний театр опери та балету ім. Т. Шевченка.

Постановка проблеми. Музично-театральна регіоналістика України XXI ст. є важливою складовою у дослідженні історико-культурних процесів розвитку мистецтва XX ст. Адже кожен регіон України має свою, часто неповторну специфіку – фольклорну, літературну, вокальну, інструментальну, образотворчу, театральну. Досліджуючи історико-культурні процеси, що відбувалися на Катеринославщині, маємо враховувати робітничо-промислову специфіку регіону, у якому активно функціонували металургійні, машинобудівні, залізорудні підприємства. Сфера культури з початку заснування міста виконувала функцію розважальну. У Катеринославі гастролювали іноземні, а з початку XX ст. пересувні музично-театральні трупи. І лише Катеринославське музичне училище ІРМТ (1898–1918), Катеринославська консерваторія (1918–1922) стали базовими навчально-педагогічними структурами, які підготували велику кількість місцевих талановитих жителів. Чиї долі у мистецтві склалися по-різному. Одним з таких жителів Катеринослава був співак, бас І. Паторжинський.

Актуальність дослідження полягає у необхідності систематизації та аналізі історико- біографічних та вокально-акторських фактів, що розкривають масштаби обдарування І. Паторжинського. Та допомагають довести значущість функціонування Катеринославської консерваторії, чиє існування виявилося коротким. Довести, що катеринославська вокальна школа мала свою методично-навчальну базу, та стала основою дніпровської вокальної педагогіки.

Огляд літератури. Першоджерела, на які спираємося у даній статті, є багатофункціональними. М. Діанова аналізує історію Катеринославської духовної семінарії [1]; О. Ємельянова обмежилася підбіркою фрагментів з Internet-видань [2]; автобіографічні спогади І. Паторжинського є безцінним історичним матеріалом [3; 4]; А. Поставна узагальнила педагогічний досвід З. Малютіної [5]; Н. Суржина та А. Тулянцев зробили історичний екскурс у роки творчості І. Паторжинського [6; 7]; В. Харитонова зробила першу наукову спробу узагальнити творчі досягнення І. Паторжинського [8]; Т. Швачко зафіксувала досягнення І. Паторжинского у ВЕУ [9].

Мета статті полягає у вивченні історико-мистецтвознавчих пластів, що супроводжували процеси бурхливого розвитку Катеринослава першої третини XX ст., узагальненні комплексу наукових методів, що допомагають отримати аналітичну інформацію, присвячену непересічній вокально-акторській особистості оперно-камерного співака, баса І. Паторжинського. Об’єктом дослідження є музично-театральна історична панорама розвитку Катеринослава першої третини XX ст., а предметом – процес вокально-акторського становлення оперно-камерного співака, баса І. Паторжинського. Виклад основного матеріалу. Історія мистецтва України початку XX століття та конкретно Катеринослава є часом бурхливого розквіту художніх талантів – драматичних, хореографічних, вокальних, літературних, кінематографічних. Одним із початківців українського кінематографу є уродженець Катеринослава, кіномеханік і кінорежисер Данило Сахненко – автор першого національного повнометражного художнього ігрового фільму «Запорізька Січ». Архітектор Володимир Хрінников залишив у спадок мешканцям цього міста кілька сконструйованих ним будинків, один із яких був театром. Олександр Гай став відомим драматичним актором, знімався у кіно. Співаки Євгенія Вербицька, Платон Цесевич, Євдоким Цинєв, Віра Мітелецька, Петро Киричек, Володимир Бунчиков, Есфір Лейтес, Іван Гош, Соломон Колтон, Ніна Слободіна не тільки народились у цьому місті, а й дебютували на місцевих сценах. Розквіту їхніх вокально-артистичних талантів активно сприяла Катеринославська державна консерваторія, антрепризні музично-театральні трупи.
Високий рівень національної самосвідомості виявився на початку XX ст. також у прагненні кожного з митців до утвердження органічного за своєю власною природою стилю вираження у мистецтві. Яскравим підтвердженням цього є масштабна творчість випускника Катеринославської консерваторії (клас професорки Зінаїди Малютіної), видатного оперного та камерного співака, державного діяча Івана Паторжинського. Творчість цього митця є цілісним пластом української та світової музично-театральної культури, і у XXI ст. приймається, як зразок глибокого національного явища – артистичного, соціального, політичного, педагогічного. Адже його персона є уособленням музично-театральної еліти України. Принципами мистецтвознавчого аналізу є вивчення й осмислення численних моментів творчої лабораторії митця, що надають можливість зрозуміти витоки таланту. Та провести необхідну логічну паралель між цими витоками та подальшими досягненнями у професійній сфері. Що стосується митців, які народилися у сільських родинах, то така художня категорія, як «становлення творчої особистості» розглядається: 1 – крізь призму геолокації, де народилася та жила людина; 2 – через розуміння соціальних і економічних обставин її існування; 3 – з погляду на традиції виховання, що буди закладені у конкретній сім’ї; 4 – з урахуванням розвитку місцевої духовної атмосфери. Адже треба враховувати те, що йдеться про сільський побут XIX – початку XX ст., який кардинально відрізнявся від життя міської інтелігенції.
Батьківщиною майбутнього всесвітньовідомого баса є село Петро-Свистунове Катеринославської губернії. Це село було засноване у 1882 році переселенцями з маєтку поміщика Петра Свистунова. На цьому хуторці, що сьогодні є підпорядкованим Військовій сільській раді Солонянського району Дніпропетровської області, у сім’ї Сергія Артемовича Паторжинського, який посідав пост дяка у церкві села Петро-Свистунове третього березня 1896 року народився син Іван. Церковний хоровий спів став його першою музичною й освітянською практикою, до того ж у ці роки у Івана був дзвінкий альт. У церковній сім’ї Паторжинських було також заведено читати книжки, і малий Іван поринав у світ творів геніального українського письменника Миколи Гоголя. Події історичної повісті «Тарас Бульба» бентежили уяву сільського хлопця настільки, що цей персонаж став для нього улюбленим героєм. Цілком логічним є те, що у хлопця ще змалку виявились артистичні здібності. Які полягали у тому, що він переодягався в українські костюми, що належали дорослим людям, розігрував фрагменти з прочитаних книжок, імітував різні голоси та манери спілкування знайомих селян. І постійно співав. Цей регіон виявився дуже мальовничим: бурхливо протікала річка Дніпро з його могутнім Ненаситецьким порогом; у кожній хаті розповідали безліч легенд і міфів з українського фольклору, що супроводжували життя селян; віртуозно грали троїсті музики на вечорницях, де звучав насичений багатоголосний дівочий і чоловічий спів. Заняття у церковно-парафіяльній школі надавали поштовх до подальшого розвитку.
Емоційно-вразливий до усього прекрасного малий Іван спостерігав за колоритними постатями рибалок і селян, замислювався про особливості їхньої нелегкої праці. Він розумівся на красі українського побуту, одягу, народного малярства. Усі ці моменти живили фантазію підлітка, формували його зорову та слухову пам’ять. У публікаціях, що є розміщеними на Іnternet-порталах та присвячені творчості І. Паторжинського можна зустріти узагальнюючі фрази такого змісту: «Ці спогади дитинства допомогли мені в подальшому в роботі над образами Тараса Бульби, Івана Карася в «Запорожці за Дунаєм», Виборного в «Наталці Полтавці», Батька в «Катерині», Трохима в «Наймичці» та інших» [2].
Об’єктивний мистецтвознавчий погляд XXI століття потребує широкого розуміння процесу становлення творчої особистості, розгляд його як вирішального чинника в випереджальному розвитку покоління, покликаного жити й активно діяти в нових соціокультурних умовах. У віці дванадцяти років Іван Паторжинський пережив смерть батька, і його відправили вчитися до Церковно-парафіяльної школи, що розташовувалася у Бахмуті. Такі навчальні заклади ще називалися бурсами, життя у яких було дуже тяжким і суворим. Але й у цій Церковно-парафіяльній школі він вирізнявся серед однолітків тим, що брав активну участь у діяльності хору, і часто йому доручали виконувати сольні фрагменти. Традиційний момент мутації голосу закінчився для І. Паторжинського тим, що він почав співати басом. Обґрунтування процесу становлення творчої особистості вимагає виявлення умов, у яких здійснювався цей процес. Тобто, яким чином розвивалося середовище, у якому особливим чином організовувався соціокультурний простір.
У 1913 році Іван Паторжинський вступає до Катеринославської духовної семінарії. Ректором був Андрій Одинцов. Через кілька років до цього закладу вступить також молодший брат Івана – Сергій, доля якого у недалекому майбутньому матиме свої соціально- політичні особливості. У семінарії викладалися такі дисципліни як Святе Письмо, латинська та німецька мови, загальна та світська історія, психологія, філософія. «Під керівництвом Андрія (Одинцова) працювали 11 викладачів обов’язкових і чотири викладача необов’язкових предметів, які мали вищу духовну освіту. Викладацький склад відзначався значною фаховою підготовкою і був представлений 13-ма кандидатами богослов’я і одним магістром, яким був В. Біднов» [1, 57]. Можемо зробити висновок, що у юному віці І. Паторжинський отримав ґрунтовну освіту. У церковній сфері йому була гарантована посада протодиякона. Та весь час І. Паторжинський продовжував співати у хорі семінарії. Разом з тим, брати-семінаристи Іван і Сергій потайки виступали у світських концертах, де виконували українські народні пісні.
Виконавці мали сценічні псевдоніми – Івана оголошували, як «Макар», а Сергія – як «Макарьонок». Потяг до сценічних видовищ виявився настільки сильним, що брати влаштувалися у місцеву театральну антрепризу статистами, та навіть виконували маленькі ролі у водевілях і комедіях. І у «Наталці Полтавці» М. Лисенка. Роки подальшого розвитку творчої особистості І. Паторжинського, що пройшли в умовах соціально-політичних і економічних змін першої половини XX століття можна вважати насичений і складний часом, що конкретизував різні обставини життя майбутнього оперного співака. 1917 рік ознаменувався у житті Івана Паторжинського не тільки тим, що він завершив навчання у Катеринославській духовній семінарії. Він також одружився з катеринославською жителькою Марфою Снагою, дівчиною незвичайного музичного обдарування. Вона грала на фортепіано, захоплювалася співом. На одному з виступів молодого подружжя їх почула декан вокального факультету Катеринославської консерваторії Зінаїда Малютіна. Колишня оперна співачка, вона була ученицею Антоніни Нежданової, та продовжувала вокально-педагогічні традиції її викладача, італійця Умберто Мазетті. Саме ця викладачка розгледіла масштабний потенціал вокально-артистичної особистості І. Паторжинського, та запропонувала йому вчитися на безкоштовній основі.
Цілком реально й те, що виникло велике протиріччя між об’єктивною потребою вокально-педагогічної практики у становленні творчої особистості І. Паторжинського та умовами соціально-політичного життя, у яких опинилося молоде подружжя. Відбувся Жовтневий переворот, розпочалася тривала Громадянська війна. Життєві та творчі плани змінилися кардинально та підпорядковувались обставинам того часу. Іван Паторжинський і Марфа Снага-Паторжинська були зараховані до пересувної прифронтової трупи при штабі Павла Дибенка, організованою Катеринославською Радою робочих і солдатських депутатів.
Це був агітпоїзд, який їздив різними маршрутами, та показував вистави-концерти. Сценою був пульманівський вагон, обклеєний строкатими плакатами. У середині вагону було зроблена підставка під рояль. Багато вистав-концертів гралося просто неба. Ця трупа складалася з таких фахівців: режисер Олександринського театру А. Легаров, піаніст – Г. Петров, співаки – І. Паторжинський (виступав у військовій формі, виконував революційні пісні) та М. Снага-Паторжинська. Виконавицею пісень про каторгу та неволю значилася так звана «Параша-Сибірячка», яка виступала в арештантському халаті, з кайданами на руках.
До розважальної частини входили куплетист, гармоніст, ксилофоніст. Такі концерти користувалися великою популярністю у глядачів. Після демобілізації І. Паторжинський разом з дружиною оселився на Донбасі, на Голубівському руднику. У цьому містечку вони працювали учителями у школі, а вечорами проводили театралізовані концерти, у яких були також задіяні шахтарі, та виконували уривки, що мали назву «живі картини». Як режисер-педагог І. Паторжинський поставив на сцені робітничого клубу «Катерину» М. Аркаса, «Запорожця за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Наталку Полтавку» М. Лисенка.
Шахтарський музичний театр запросили виступити у Ірміно, Кадіївці, Юзівці – колишніх заводах Алчевського. Навіть ці невеликі історичні фрагменти свідчать про те, що у центрі обставин завжди виявлялася індивідуальність, неповторність, ініціативність, самостійність І. Паторжинського. Який орієнтувався у тому, що суспільство висувало нові вимоги до особистості – здатність до самостійної постановки життєвих цілей, можливість здійснювати особистий, вільний вибір, впевненість у собі, незалежність, високий рівень професійної компетентності. Фраза «служити народу» мала у діяльності І. Паторжинського реальний зміст і тлумачення.
Повернувшись у 1921 році до Катеринослава, І. Паторжинський разом із М. Снагою-Паторжинською продовжили навчання у консерваторії, у класі З. Малютіної. Відома музикознавчиня А. Поставна у своїй науковій розвідці так охарактеризувала постать цієї викладачки: «Зараз важко стверджувати, чи були у Малютіної в Катеринославі попередники. На жаль, довгі роки музичне життя Дніпропетровщини науково не досліджувалось. Відійшли вже покоління, що були учасниками мистецьких подій 90-х років XIX ст. – 50-х років XX ст. Процес став непоправно дискретним. Тому, обминаючи цю «білу пляму», ми можемо кваліфікувати як вихідний імпульс саме діяльність З. Малютіної. Ще одно свідоцтво цього постулату – постать її учня, товариша Марії Сокіл у житті і партнера в мистецтві (Одарка–Карась в «Запорожці за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського та інші) баса Івана Паторжинського, який згодом став видатним артистом» [5, 17–18].
Слухаючи у XXI столітті відеозаписи виступів І. Паторжинського, можемо зауважити на основних виконавсько-педагогічних принципах З. Малютіної, які вона передала своєму студенту. А саме: З. Малютіна виявляла та характеризувала основні моменти, механізми, розумові епізоди професійного образного мислення, що забезпечують виконавцю процес відтворення художнього світу музичного твору; народження естетичних сценічних переживань; шлях до емоційно-дійового співу. Виявляючи сутність і специфічні особливості професійного образного мислення як одного з головних компонентів творчого сценічного становлення виконавця, З. Малютіна узагальнювала та систематизувала прийоми роботи викладача, дириґента, режисера зі співаком що стосувалися освоєння різних виконавських процесів. Та застосовувалися при втіленні вокально-сценічного образу. Розробляючи методику сценічних вправ і етюдів, вона обов’язково використовувала вокалізи (спів без слів). Визначала місце та значення інтелектуальної сторони образного мислення у розвитку вокально-сценічної майстерності.
Розглядаючи сутність концепції образу творчої особистості І. Паторжинського, та художніх принципів його ствердженні в українському музично-театральному мистецтві першої половини XX століття, визначаємо ідейно-естетичну особливість діяльності цього митця. Суспільно-соціальну значущість, що відповідала об’єктивно-реальному художньому інваріанту його особистості. Уроки навчання у Катеринославській консерваторії І. Паторжинський організував чоловічий квартет. Разом із майбутньою басовою оперною зіркою співали: два тенори – Л. Капустянський, В. Пастернак і баритон В. Рожков. Репертуар цього чоловічого квартету складали популярні твори європейської й української класики.
І. Паторжинський як режисер ставив театралізовані монтажі, до яких залучав читця та танцюристів. У таких містах як Кам’янське, Верхньодніпровськ, Нижньодніпровськ, Одеса – гастролі цього колективу мали успіх. Беручи активну участь у багатьох концертах, студент І. Паторжинський замислювався над багатьма проблемами вокальної педагогіки. У книжці спогадів видатного співака є його роздуми: «Мені стало зрозуміло, що спів – це не тільки звуки і вимовляння слів, – є ще «щось», над чим мені слід працювати і чого необхідно добиватись. Я згадав гру видатних майстрів української сцени – Саксаганського, Садовського та ін., спектаклі яких мені часто доводилося бачити. Чому ці актори, маючи посередні голоси, вміли скорити глядачів вокальною майстерністю, чому пісня в їх виконанні хвилювала, захоплювала? Артист співає півголосом народну пісню, ніде не форсує звука, а зал боїться пропустити хоча б одне слово? Я зрозумів, що глибоко помиляються ті оперні співаки, які вважають за «особливий шик» уміння співати голосніше. Будують центральні місця своїх партій на форсованому звучанні, намагаються цим заслужити схвалення слухачів...» [3, 55].
Розглядаючи у нашій статті ідентичність особистості І. Паторжинського як інтегративний творчий стан вокально-артистичного суб’єкта, становлення якого здійснюється внаслідок взаємодії особистісних і соціальних факторів у процесі музичної
діяльності, фіксуємо ще значні факти біографії цього митця. «Саме Івану Паторжинському – випускнику церковно-парафіяльної школи в Бахмуті, Катеринославської духовної семінарії належить ініціатива відкриття Оперної студії у Катеринославській консерваторії. Де він, та Марія Сокіл (сопрано) навчалися у класі декана, професора Зінаїди Малютіної.
Навчально-творча діяльність оперної студії Катеринославської консерваторії мала такі напрями: вокальне відділення; концертна діяльність; композиторське відділення, літературний сектор» [7, 79]. Виявляючи та теоретично обґрунтовуючи етапи становлення продуктивної ідентичності особистості І. Паторжинського, що відбувалися під впливом музичної Катеринославської атмосфери, можемо припустити, що до цієї позиції додавалися такі психологічно-творчі стани, які майбутній оперний прем’єр сцени самостійно виробив собі ще у молоді роки. А саме: емоційно-образна стимуляція вчинків; реагування на обставини життєві та сценічні, що відбуваються; тренування пам’яті; узгодження загального сценічного видовища з єдиним, або ансамблевим вокально-акторським цілим. «Активний, енергійний, цілеспрямований, він поставив як режисер «Наталку Полтавку» І. Котляревського, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського і сам виступав у головних партіях. Тоді ж Паторжинський поставив живу картину «Катерина» М. Аркаса зі співами і музикою. Його дружина Марфа Снага-Паторжинська не тільки акомпанувала як піаністка, а й також співала у цих виставах. У цій оперній студії Іван Паторжинський виконав партію Фігаро в опері В.А. Моцарта «Весілля Фігаро». Партія, як відомо, створена для баритона, її виконання потребує легкості, величезної рухливості голосу. А в І. Паторжинського був бас-кантанте великого діапазону, що мав також деякі ознаки басу-профундо. Та невгамовній вокальній натурі І. Паторжинського був настільки цікавий персонаж, близький йому за гумором, жвавістю, винахідливістю, що молодий співак завзято узявся за роботу, та блискуче впорався зі складним завданням. В опері «Севільський цирульник» Дж. Россіні І. Паторжинський виступив в партії Дона Базиліо. Дириґентом був студент консерваторії, майбутній відомий український Володимир Йориш» [7, 79].
Вокальна музика як форма соціально-культурної комунікації була для І. Паторжинського одним із найважливіших засобів міжособистісного і внутрішньо-особистісного спілкування. Взаємозв’язок музичного впливу та становлення ідентичності особистості І. Паторжинського реалізувалося через спілкування, оскільки ідентичність та спілкування були активно взаємопов’язаними у його житті. У 1920-х роках співак І. Паторжинський організував Катеринославський хор ім. М. Лисенка та був його солістом.
Молодий керівник хору, він залучив до складу цього колективу трьох братів Овчаренків – Михайла, Івана та Василя. У ті роки у Катеринославі робив перші сценічні кроки й інший, у майбутньому, відомий бас – Платон Цесевич. Був створений навіть басовий дует – Іван Паторжинський і Платон Цесевич. Концерти цього хору часто відвідував Дмитро Яворницький – історик, етнограф. То ж духовна еволюція І. Паторжинського продовжувалася. Те, що образ І. Паторжинського як музиканта мав у Катеринославський період свої специфічні особливості, які виявлялися у високому ступені інтеграції стосовно конкретної музичної діяльності, професії та музичного мистецтва в цілому, частково можна пояснити відсутністю у місті у ті роки стаціонарного театру опери та балету, або філармонії.
Адже Дніпропетровський державний робітничий оперний театр відкрився у 1931 році, а Дніпропетровська державна обласна філармонія у 1936 році. То ж соціально-культурний зміст етапів розвитку особистості музиканта І. Паторжинського визначався ступенем інтегрованості наступних компонентів: прискіпливого ставлення до музично-соціальної діяльності, фанатичного ставлення до сценічної діяльності, постійного розвитку особливостей виконавця.
Зрозуміло, що у XXI столітті визначити специфіку голосу Івана Паторжинського можна лише, слухаючи його записи. Ті, що збережені на грамплатівках (Грамплаттрест) та у відеозаписах. Зразком жанру фільму-опери є «Запорожець за Дунаєм», 1953. Знятий на Кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженко режисером В. Лапокниш. Дириґент В. Тольба.
Балетмейстер С. Сергеєв. Художник М. Юферов. Партії виконують: Іван Карась – І. Паторжинськй. Одарка – М. Литвиненко-Вольгемут. Оксана – Є. Чавдар. Андрій – М. Шелюшко. Султан – Михайло Гришко. Літературна обробка лібретто – М. Рильський. Конкретно, голос І. Паторжинського належав до категорії basso-cantante. Голос І. Паторжинського був потужним, мав оксамитовий тембр, світле і яскраве звучання. Співак віртуозно володів легато, завдяки чому фразування набувало виразності. Бас-кантанте І. Паторжинського був рівним в усіх регістрах. Його голосу була притаманна кантилена, приємна вокальна м’якість. Щодо діапазону басу-кантатне І. Паторжинського, то він мав таку характеристику: від мі, фа великої октави і до, мі, фа, соль першої октави. Від ля малої октави та до ноти до дієз першої октави у діапазоні І. Паторжинського мали місце перехідні ноти. Від ноти до малої октави та до ноти до першої октави був центр голосу. Протягом 1925–1935 років Іван Паторжинський працював на посаді соліста Української державної опери в Харкові. У 1926 році вже харківський бас стажувався у італійському TeatroallaScala (Мілан). Від 1935 та до 1953 років був провідним солістом Київського академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченко. Як зазначає у своїй статті у Великій Українській Енциклопедії музикознавчиня Тетяна Швачко, Іван Паторжинський виконав такі партії: «Виборний («Наталка Полтавка» І. Котляревського – М. Лисенка), Карась («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Чуб («Різдвяна ніч») і Тарас Бульба (однойменна опера; обидві – М. Лисенка), Дяк Гаврило («Богдан Хмельницький» К. Данькевича), Трохим («Наймичка» М. Вериківського), Батько («Катерина» М. Аркаса), Валько («Молода гвардія» Ю. Мейтуса), Берсенєв («Розлом» В. Фемеліді), Май-Маєвський («Вибух» Б. Яновського), Сатана («Яблуневий полон» О. Чишка), Захар Беркут («Золотий обруч» Б. Лятошинського), Іван Сусанін («Життя за царя» М. Глинки), Мельник («Русалка» О. Даргомижського), Борис («Борис Годунов» М. Мусоргського), Галицький і Скула («Князь Ігор» О. Бородіна), Кочубей («Мазепа» П. Чайковського), Собакін («Царева наречена») і Чуб («Ніч перед Різдвом»; обидві – М. Римського-Корсакова), Старий циган («Алеко» С. Рахманінова), Фігаро («Весілля Фігаро» В.А. Моцарта), Філіп («Дон Карлос») і Рамфіс («Аїда», обидві – Дж. Верді), Дон Базиліо («Севільський цирульник» Дж. Россіні), Мефістофель («Фауст» Ш.Ф. Гуно), Марсель («Гугеноти» Дж. Меєрбера), Король («Лоенґрін» Р. Вагнера), Кецал («Продана наречена» Б. Сметани) [9]. З 1946 року І. Паторжинський працював на посаді професора вокальної кафедри Київської державної консерваторії ім. П.І. Чайковського.
Серед учнів І. Паторжинського – Є. Червонюк, Д. Гнатюк, А. Кікоть. Співак обіймав також посаду Голови Президії правління Українського театрального товариства (1948–1954).
У фондах Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України знаходяться документи І. Паторжинського, завдяки яким дослідники мають можливість ознайомитися з історичними моментами життя та творчості цього видатного співака. Зокрема зберігається листування І. Паторжинського з його першою викладачкою вокалу З. Малютіною, яка у 1941 році евакуювалася з Дніпропетровська до Магнітогорська. Є також листування між І. Паторжинським та його однокурсницею М. Сокіл-Рудницькою, яка емігрувала до США. У своїх листах М. Сокіл-Рудницька зверталася до І. Паторжинського як до Депутата Верховної Ради України з проханням допомогти їй знайти адреси катеринославських родичів, з якими вона втратила зв’язок у часи Другої світової війни. В інших архівних фондах – Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. Яворницького зберігається єдиний документ І. Паторжинського, а саме – лист. Написаний він був уже у ті роки, коли Іван Паторжинський мав значну кількість урядових нагород.
Зміст цього листа свідчить про велику морально-духовну культуру, що була присутня І. Паторжинському – і як видатному співаку, і як видатному громадянину своєї країни. «У 1918 році рішенням Уряду у місті Дніпропетровську було відкрито Державну Консерваторію з урахуванням існуючого музичного училища. Передумовою цього рішення послужили значна співочо-хорова культура індустріального міста, наявність достатньої кількості співочих кадрів із добрими голосами, і чудовий педагогічний персонал, що цілком відповідає вимогам вищого музичного навчального закладу. Достатньо назвати низку прізвищ професорсько-педагогічного персоналу молодої Держконсерваторії, щоби переконатися в цьому. Плідну діяльність Музичного училища та Держконсерваторії стверджує те, що у 1930-ті роки у місті Дніпропетровську відкрилася Державна опера, укомплектована виключно з вихованців Музучилища та Консерваторії, як співаків, так і музикантів. Багато співаків та музикантів надало музучилище нашій країні за роки свого існування: народний артист Республіки П. Цесевич, заслужений артист Республіки Р. Струков, заслужений артист Республіки В. Йориш, Є. Вербицька, В. Ветлін, Н.Вальтер, С. Колтон, В. Снаговська, Е. Лейтес, В. Бунчиков, П. Киричек, Н. Васильєва, В. Метелецька, М. Снага, З. Раїк, Т. Шаратта, Є. Цинєв та багато інших» [4; 7, 78–79].

Висновки. Українська вокальна культура завжди відрізнялася великими артистичними надбаннями. У кожній групі академічних голосів – басів, баритонів, тенорів, мецо-сопрано, колоратурних, лірико-драматичних сопрано є свої видатні представники. Але й у XXI столітті можна стверджувати, що творчість І. Паторжинського є великою практичною та науково-педагогічною школою музично-театральної майстерності. І бас І. Паторжинського й сьогодні символом української оперної культури. Перспективи дослідження. Пам’ять І. Паторжинського є вшанованою на державному українському рівні.
У Києві на фасаді будинку, у якому мешкав І. Паторжинський встановлено меморіальну таблицю. Барельєфне зображення співака є увіковіченим у граніті. Інша меморіальна таблиця, що є присвяченою І. Паторжинському, встановлена також біля одного з класів Національної музичної академії ім. П. Чайковського. У Луцьку, Запоріжжі та Дніпрі є вулиці імені І. Паторжинського. Існує обласна премія ім. І. Паторжинського «За досягнення у галузі музичного мистецтва», затверджена Запорізькою ОДА. Але ґрунтовні наукові розвідки, в яких може та має обов’язково бути узагальненим унікальний навчально-педагогічний досвід І. Паторжинського є ще відсутніми.


Список використаних джерелі літератури:

1. Діанова Н.М. Катеринославська духовна семінарія на тлі історичних реалій початку ХХ ст.// Універсум історії та археології. В. 3 (28). – 2020. – С. 53–60.
2. Ємельянова О. Іван Паторжинській. Від «Макара» – до «українського Шаляпіна»: Електронний ресурс: URL:https://www.dnipro.libr.dp.ua/Ivan_Patorjinsky (дата звернення 15.12.2024).
3. Паторжинський І.С. Про мистецтво співака-актора. Про мистецтво театру.– Київ, 1954. – С. 422.
4. Паторжинський І. Лист. Фонди Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. Яворницького (КП–114205; АРХ-34699). Опис 23/151.
5. Поставна А. Примадонна світової опери Марія Сокіл-Рудницька як феномен української, дніпропетровської вокальної школи // Музикознавча думка Дніпропетровщини. В. 2.– 2006. – С. 183–187.
6. Суржина Н., Тулянцев А. Зірки вокального мистецтва: до 125-річчя Дніпровської академії музики.– Дніпро: ЛІРА, 2023. – 150 с.
7. Тулянцев А. Оперна студія Катеринославської консерваторії як перша театральна сцена для багатьох видатних співаків XX ст. // «Оперна студія: історія та перспективи розвитку»: тези доповідей Всеукр. наук.-твор.конф.(18–19жовтня 2024 р.).– Одеса: ОНМА
ім. А.В. Нежданової, 2024.– С. 12–15
8. Харитонова В.Ф. І.С.Паторжинський – видатний співак, актор, педагог // Культура України. В. 34. – 2011. – С. 274–282.
9. Швачко Т.О. Паторжинський Іван Сергійович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Паторжинський, Іван Сергійович (дата звернення: 12.02.2025).