Вища школа
Дошкільна педагогіка
Загальноосвітня школа
Цікаво знати
Наукові роботи викладачів і студентів
Патріотичне виховання
Дайджести
Творчі роботи студентів

Освітянам на замітку

Наукові роботи викладачів і студентів

Матеріали за темами:
 
Романюк Сергій Андрійович
доктор економічних наук, доцент,
Інститут демографії та досліджень
якості життя імені М. В. Птухи НАН України
м. Київ, Україна


УДОСКОНАЛЕННЯ ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЇ СТРАТЕГУВАННЯ РЕГІОНАЛЬНОГО ТА МІСЦЕВОГО РОЗВИТКУ

Анотація: Розглянута інституціоналізована система стратегування регіонального та місцевого розвитку в Україні. Проаналізовані ризики її функціонування та протиріччя в контексті проведеної реформи децентралізації.
Наголошено на актуальності впровадження полісуб'єктного управління стратегічними процесами на різних територіальних рівнях, що передбачає застосування режиму неповного контракту. Розкрито сутність територіально-спрямованого підходу при реалізації стратегій різного територіального рівня.

Ключові слова: стратегії регіонального/місцевого розвитку, інституціоналізація стратегування розвитку, полісуб'єктне управління, територіально-спрямоване стратегування.

З прийняттям у липні 2022 року Закону України ―Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо засад державної регіональної
політики та політики відновлення регіонів і територій‖ [1] (далі - Закон) в Україні в цілому вибудована ієрархічна система стратегування регіонального та місцевого розвитку: разом із Державною стратегією регіонального розвитку, планами заходів її реалізації на той же часовий період розробляються регіональні/місцеві стратегії розвитку та відповідні плани, які мають узгоджуватися із державними стратегічними цілями і пріоритетами, про що повинен свідчити висновок про відповідність центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування державної регіональної політики.

Відсутність висновку виключає фінансування проєктів регіонального розвитку за рахунок коштів державного фонду регіонального розвитку (п.10 ст.10 Закону). Подібна стратегічна піраміда (державна/регіональні стратегії/стратегії територіальних громад) час від часу може перебувати під дією потрясінь у разі необхідності внесення змін до Державної стратегії, як це відбулося після відповідного рішення Кабінету Міністрів України у серпні 2024 року [2].

Необхідність коригувати Державну стратегію регіонального розвитку посеред планувального періоду виникла через повномасштабне вторгнення рф і кроками України до набуття членства в ЄС. Протягом півроку (до лютого 2025 року) обласні державні адміністрації мали внести зміни у регіональні стратегії, після чого аналогічні зміни мають вносити органи місцевого самоврядування територіальних громад, для яких терміни законодавчо не встановлено. Слід також враховувати, що регіональні та місцеві стратегії розвитку затверджують відповідні органи місцевого самоврядування, що може підвищувати ризики часових розривів між затвердженням і початком реалізації різнорівневих стратегій розвитку. Станом на 30 липня 2025 року Міністерством розвитку громад та територій України погоджені оновлені стратегії 21 області.
Всі зміни узгоджуються із оновленою Державною стратегією регіонального розвитку на 2021-2027 роки [3]. Таким же ієрархічним є підхід і до організації державної підтримки регіонального розвитку (ст. 22.1 Закону): відбір проєктів для державного фінансування здійснюється комісіями місцевих державних адміністрацій та комісією центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну регіональну політику.
Подібна процедура узгоджень цілей, завдань, пріоритетів, заходів, планів тощо фактично створює вертикальну систему зверху-донизу довго- та середньо-строкового планування, яке законодавчо визначене як стратегічне.

Подібна система більше характерна для держав із сильним централізованим управлінням і передбачає наскрізний моніторинг і контроль за дотриманням досягнутої відповідності. В умовах України вона постійно знаходитиметься під тиском різних обставин внутрішнього та зовнішньої природи (протиріч і неузгодженостей між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування різних територіальних рівнів, державними органами влади, проблем міжнародного характеру, воєнних дій тощо).

Слід також звернути увагу на таке. По-перше, в українському середовищі політиків, працівників виконавчої влади, місцевого самоврядування, експертів нерідко розповсюджені нечіткі уявлення про сам термін стратегування та особливості його застосування у публічній сфері [4].
Розмитість визначення фундаментальних положень призводить до такого ж розмитого формування стратегічних документів та умов їх реалізації.

Стратегія, насамперед, - це спосіб формування та реалізації певних рішень. Він передбачає, що будь-який документ, в якому викладена послідовність намічених кроків, може стати стратегічним, якщо його формування та реалізація здійснюватиметься за певним алгоритмом: серед різних альтернатив обирають сукупність рішень/кроків для досягнення цілей, які визначають поведінку суб'єкта (власника) стратегії певний період часу. Це означає:
- всі плани, програми, рішення, що приймаються суб'єктом, мають розглядатись через призму їх відповідності прийнятій стратегії, оскільки вона має найвищий пріоритет; при розробці суб'єктом декількох стратегій одна завжди буде мати статус головної стратегії (grand strategy);
- термін реалізації стратегії обирається самим суб'єктом з урахуванням його спроможності дотримуватися цілей та пріоритетів визначений ним час: при зміні обставин, умов внутрішньої та зовнішньої природи, які унеможливлюють реалізацію стратегії, її змінюють. В умовах високих ризиків невизначеності термін дії стратегії свідомо скорочують. Недотримання цього положення руйнує стратегію та зусилля по її впровадженню. З огляду на це, визначений в Україні семирічний термін дії стратегій розвитку - від державної до місцевих - в умовах воєнного стану вбачається необгрунтованим і нереалістичним. До того ж, як правило, термін дії більшості стратегій обмежується тривалістю політичного циклу в країні (4-5 років). Слід враховувати і масштаб громад з низькою чисельністю населення та значною дотаційністю, відсутністю джерел власних надходжень, для яких семирічний термін стратегування втрачає будь-який сенс;
- стратегія - продукт суб'єкта, реалізується за рахунок ресурсів, використання яких залежить виключно від прийнятих ним рішень. 

Отже безглуздим виглядають ситуації, коли в стратегію закладаються цілі, завдання, заходи, результати реалізації яких повністю не залежать від рішень суб'єкта: все, що за межами компетенції суб'єкта не є його стратегією. Відповідно, регіональні стратегії та стратегії територіальних громад, які затверджуються відповідними органами місцевого самоврядування, формуються в рамках повноважень цих органів за рахунок наявних місцевих ресурсів, і виконання цих стратегій - виключно їхня сфера відповідальності; усі поточні рішення мають прийматися з урахуванням пріоритетності тих, що визначені стратегією.
Чим менше у місцевої влади можливостей у прийнятті та реалізації рішень самостійно вирішувати проблеми, тим лаконічніше має бути її стратегія;
По-друге, стратегування у публічній сфері - завжди полісуб'єктний феномен (governance), який передбачає участь у формуванні та реалізації
стратегічних процесів цілої низки суб'єктів різних територіальних рівнів - від органів влади, самоврядування, представництва бізнесу, громадських організацій до населення, і кожен з цих суб'єктів наділений правом приймати рішення. Це означає:
- здійснені в Україні кроки щодо подальшої децентралізації в контексті підвищення фінансової, організаційної, політичної спроможності до
формування стратегій власного розвитку територіальних громад розширюють можливості полісуб'єктного управління, в результаті якого органи місцевого самоврядування реально стають суб'єктами стратегічних процесів у формуванні власної політики і посилюють свій вплив на зміст державних рішень. Дана суб'єктність підвищує відповідальність за прийняті рішення як перед жителями громад, так і перед державними органами. У випадку побудови ієрархічних конструкцій відповідальність за нереалізовані стратегії перекладатиметься на вищі щабелі прийняття/неприйняття рішень. Діалектично поєднати централізацію стратегічних процесів і наслідки децентралізації в країні на довгостроковий період уявляється неможливим. У подальшому доцільно розширювати можливості органів місцевого самоврядування генерувати власні джерела фінансування стратегій регіонального і місцевого розвитку; очевидним вже зараз є підготовка до хвилі укрупнення громад з метою їх повоєнного розвитку, забезпечення більшої спроможності в економічному і соціальному зростанні;
- полісуб'єктне управління передбачає багаторівневий його вимір і характеризується як процес колективного прийняття рішень [5], де
повноваження та вплив розподіляються між учасниками стратегічних процесів, що діють на різних територіальних рівнях і у різних сферах політики, як система, де відповідальність за зміст політики та її імплементацію розподіляється між різними рівнями влади та місцевими інституціями (приватними асоціаціями, спільними місцевими повноважними органами, представниками бізнесу, громадськими організаціями тощо). Всі заходи з інтеграції різних сфер політики, проєктів та пропозицій різних органів влади, зокрема у стратегічних процесах, створюють передумови синергетичного ефекту. Раціональність цього підходу полягає у тому, що він зосереджується на конкретному місці, певній території (place-based approach) в рамках різних стратегій розвитку через співпрацю різних рівнів влади, інших учасників, які найкраще розуміють конкретний потенціал конкретних місць. Саме в цьому і полягає територіально-спрямований підхід при реалізації стратегування розвитку. Він передбачає застосування контрактних форм співпраці як між різними рівнями влади - від державної до регіональної/місцевої, так і між органами влади та бізнесом (публічно-приватне партнерство). Йдеться про використання такого режиму полісуб'єктного управління, як ―неповний контракт‖, коли органи влади різних територіальних рівнів визначають конкретні зобов'язання (і, відповідно, відповідальність), які можуть взяти на себе та виконати для спільної синхронізованої діяльності з вирішення проблем розвитку конкретної території. В результаті такого визначення стратегії (їх частини) різних суб'єктів стають унікальними за змістом, цілями, завданнями, пріоритетами і трансформуються в спільні угоди щодо розвитку конкретних територій (інституціоналізація контрактного режиму полісуб'єктного управління).


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо засад державної регіональної політики та політики відновлення регіонів і територій: Закон України від 9 липня 2022 року No 2389-ІХ. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2389-20#Text (дата звернення:
4.08.2025).
2. Про внесення змін до Державної стратегії регіонального розвитку на 2021-2027 роки / Постанова КМУ від 13 серпня 2024 р. No 940.
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/940-2024-п#Text (дата звернення: 4.08.2025).
3. Ще три регіони оновили стратегії розвитку до 2027 року | Міністерство розвитку громад та територій України
URL: https://mindev.gov.ua/news/shche-try-rehiony-onovyly-stratehii-rozvytku-do-2027-roku (дата звернення 6.08.2025).
4. Романюк С. А. Теорія та практика стратегічного управління : монографія /С. А. Романюк. – Київ : НАДУ, 2019. 234 с.
5. Лібанова Е., Романюк С. Концептуалізація полісуб'єктного управління в соціальних відносинах. Демографія та соціальна економіка. 2023, No 3 (53). С. 33-53. https://doi.org/10.15407/dse2023.03.033