Вища школа
Дошкільна педагогіка
Загальноосвітня школа
Цікаво знати
Наукові роботи викладачів і студентів
Патріотичне виховання
Дайджести
Творчі роботи студентів

Освітянам на замітку

Наукові роботи викладачів і студентів

Матеріали за темами:
 
Рябцева Ірина Михайлівна,
канд. мистецтвознавства, доцент кафедри
«Історія та теорія музики»
Дніпропетровської академії музики ім. М. Глінки


Стаття висвітлює діяльність і трагічну долю викладача, композитора та музично-громадського діяча М.Г. Іванова, який працював у м. Катеринославі (нині м. Дніпро) впродовж 1914–1919 років. На основі аналізу публіцистичної хроніки літературно-мистецьких часописів 1921–1925 рр., залучення нових і переосмислення відомих архівних матеріалів, визначено характер діяльності митця як одного з представників покоління Українського Розстріляного відродження.

Ключові слова: українське музичне просвітництво, композитор М.Г. Іванов, музичне училище Катеринославського відділення ІРМТ, Українське Розстріляне відродження.
This article deals with the personality and tragic fate of a composer, teacher and public figure M.G. Ivanov. He had been working in Katerynoslav (now Dnipropetrovsk) from 1914 till 1919.On the basis of analyzing publicistic chronicle belles-lettres and fiction dated to 1921–1925, using new archives and overestimated already known materials the personality of M.G. Ivanov is presented in a context of Ukrainian Shot-up Renaissance.

The key words: Ukrainian musical propaganda, composer M.G. Ivanov, musical college of Yekaterinoslav department IRMS, Ukrainian Shot Renaissance.
Сучасна музична україністика відзначається значним підвищенням інтересу науковців і широкого громадського загалу до першоджерел минулого, особливо періоду першої чверті ХХ століття. Свідома громадянська позиція й активна дієва участь представників української інтелігенції на ниві державного культуротворення стали уособленням періоду, що увійшов в історію як Національне Відродження.

Як ніколи раніше відчувається нагальна потреба суспільства у всебічному об’єктивному відтворенні тодішніх подій, в переосмисленні минувшини, а також у визначенні ролі й місця окремих діячів у суспільно-політичному та культурно-мистецькому русі того часу. Як зазначає М. Копиця: «Сьогодні постає нагальна проблема якісно нового осмислення діалогу з минулим. Через «історико-мистецьке скло» досвіду, представленого на новому щаблі, проступає сенс уроків минулого...» [6, 9].
Визнаючи об’єктивним факт, що «загальна картина розвитку музичної культури протягом минулого століття складалася важко в силу розчленованості її на шматки, нерозкритості «білих плям», однобокістю трактування подій, фактів і представляється на сучасному етапі збідненою, дірчастою, нелогічною і багато в чому неправдивою» [6, 7].
М. Копиця вбачає одним із актуальних завдань сучасної музичної історіографії необхідність «відтворити минуле в єдності всіх компонентів творчого процесу, у всій багатогранності, зиґзагах та неповторності подій, що минули. Подій для нас відомих і невідомих, подій, що отримали об’єктивну оцінку і які ще не знайшли достойної лакуни в своєму відтворенні» [6, 13].
Для об’єктивації контексту культуротворчого руху визначеного періоду особливого значення набувають тогочасні періодичні видання – вільні українські газети та журнали, що віддзеркалювали суспільні процеси і на своїх шпальтах відтворювали хроніку складної соціокультурної реальності часу. Варто додати, що за умов відсутності спеціалізованих музикознавчих видань, саме літературно-мистецькі часописи та загальнополітична преса стали своєрідною мистецькою трибуною, ареною для публіцистів, які, по суті, виконували функції музичних критиків. Суттєвим доповненням для розуміння тенденцій розвитку й орієнтації в культурно-мистецьких процесах і реаліях тієї доби має також звернення до спогадів сучасників – безпосередніх учасників подій, які тільки в останні роки стали доступними широкому загалу.
Проблема перервності континуітету в націоґенезі українців актуалізує необхідність вивчення окремих фактів як підґрунтя для подальшого узагальнення їх на рівні системної теорії музично-історичного процесу. Акумуляція, збереження та осмислення фактографічного матеріалу відповідає також вимогам легітимізації історичними аргументами безпосередньо індивідуально-творчого продукту, мистецьких творів. Адже «...життя мистецьких шедеврів зберігає та реалізовує свої, притаманні тільки йому смисли. Вони (тобто шедеври) за своїми законами «входять» в епоху та «виходять» із неї в історичну тінь, продовжуючи неодноразово цикли свого «вмирання» і «воскресіння».
Мистецтво складає свій віртуальний квазісвіт, який має тільки йому притаманну залежність від просторовочасових континуумів» [6, 11]. Обґрунтування зазначених властивостей специфіки художньо-історичного процесу як об’єктивної закономірності знаходимо також у Ю. Лотмана: «Кожна культура визначає свою парадигму того, що слід пам’ятати, а що підлягає забуттю. Останнє викреслюється з пам’яті колективу і «начебто припиняє існування». Але міняється час, система культурних кодів, і змінюється парадигма пам’яті-забуття. Те, що оголошувалось істинно існуючим, може виявитися «начебто не існуючим» і таким, що підлягає забуттю, а те, чого не існувало, – стати існуючим і значущим» [7, 675].
Метою даної розвідки є повернення в науковий простір українського музикознавства трагічної постаті Михайла Гавриловича Іванова, одного з провідних свідомих українських музичних діячів Катеринослава, чия суспільно-громадська діяльність і творча спадщина були високо поціновані сучасниками-однодумцями й несправедливо викреслена з пам’яті нащадків у роки боротьби з «буржуазним українським націоналізмом».
Своїм завданням авторка вбачає спробу відтворення життєвого і творчого шляху композитора, викладача, громадського діяча М.Г. Іванова на основі аналізу публікацій у катеринославських літературно-мистецьких часописах «Вир революції» (1921), «Зоря» (1925), програм учнівських концертів музичного училища КВ ІРМТ 1916 р. Додатковим матеріалом про характер і специфіку українського суспільно-політичного життя в Катеринославі стали в нагоді також спогади І. Мазепи «Україна в огні й бурі революції 1917–1921» та П. Феденка «Ісаак Мазепа – борець за волю України».
Таким чином, дослідження особистої долі М.Г. Іванова постає як складова частина проблеми «Українська ідея – українське питання – український рух у Катеринославі», представленої в історичному аспекті. Водночас, підтверджує висновки прикладами конкретних історично-подієвих фактів із культурно-мистецького життя Катеринослава. Зазначений методологічний принцип відповідає засадам школи діалогу культур, що знайшов обґрунтування в роботах І. Дзюби, Ю. Лотмана, І. Ляшенка.
Відтворення портрету М.Г. Іванова розпочнемо словами Василя Атаманюка 1 , автора майже єдиної публікації, надрукованої у 1925 р. на сторінках літературно-наукового ілюстрованого журналу «Зоря» (виходив у Катеринославі-Дніпропетровську в 1925–1934 рр.): «На річницю трагічної смерті відомого в Катеринославі музичного діяча й композитора – Михайла Гавриловича Іванова – треба віддати йому заслужену шану <…> праця його, його твори житимуть довго, пам’ять про нього нехай не згасає <…>. В музичному житті Катеринослава був він дуже помітною, коли не першою постаттю… З українських музѝк був він тут першим, коли не єдиним» [3, 26].
На превеликий жаль, передбачення В. Атаманюка не здійснились. Наступні покоління мали своїх «кумирів» і проукраїнського митця в Дніпропетровську забули більш ніж на вісімдесят років...
Перебування М.Г. Іванова в Катеринославі (з 1926 р. – Дніпропетровськ) було порівняно нетривалим – з 1914 р. до 1919 р., утім, припало воно на бурхливий період пошуку шляхів українського державотворення, і тому свідома позиція композитора, викладача, суспільно-музичного діяча, який своєю творчою та громадською діяльністю відстоював національні пріоритети, заслуговує на увагу. Глибинним підґрунтям, на якому формувалися світоглядні принципи трактування національного у представників покоління, що входило в мистецький простір на межі ХІХ–ХХ ст., за визначенням М. Ржевської, «був вітчизняний філософсько-естетичний контекст попередніх кількох десятиліть, у тому числі праці І. Нечуя-Левицького, М. Костомарова, М. Драгоманова» [10, 74].
Поринути в атмосферу захоплення національною ідеєю Михайло Іванов мав можливість в роки навчання на юридичному факультеті Київського університету наприкінці 90-х років ХІХ ст. – на поч. 900-х рр. ХХ ст. Популярність серед студентства Київського університету української народної пісні, хорового співу, участь в українських музично-драматичних виставах мали принципове значення для формування світогляду й естетичних засад майбутнього композитора. Певно, саме в цей період відбулося також його знайомство з творчістю М. Лисенка, адже ж розквіт і визнання сучасниками творчої діяльності видатного українського композитора припадає саме на ці роки. Без сумніву можна стверджувати, що вплив творчості М. Лисенка мав принципове значення для формування засад розуміння сутності та шляхів подальшого розвитку національної музичної культури. Варто нагадати, що кількома роками потому в тому ж Київському університеті будуть навчатися майбутні класики національної музичної культури – Л. Ревуцький і Б. Лятошинський.
Маючи юридичну освіту і великий хист до музикування, – початкову музичну освіту М. Іванов отримав під час навчання в гімназії в м. Бахмуті та м. Маріуполі, – юнак продовжує навчання в Московській консерваторії по класу композиції професора С.І. Танєєва й водночас займається адвокатською практикою, що надавала йому фінансове забезпечення. Під час перебування в Москві, як зауважує В. Атаманюк, «він хилитався між двома заняттями: любимим – музикою, і необхідним для життя – правом» [3, 27]. Навчання в консерваторії розширює панораму музичних захоплень, дарує знайомство з творами російських композиторів, західноєвропейською музичною класикою. Це був період набуття ґрунтовної професійної практики, перших спроб композиторської творчості. Саме тоді приходить й «усвідомлення необхідності звернення до європейських джерел і світових культурних здобутків» і разом з тим, «сприйняття української національної музичної культури як частини світової музичної культури» [10, 77].
З початком у 1914 р. Першої світової війни, Михайло Гаврилович переїхав на постійне життя до Катеринослава (тут мешкали його родичі – родина фольклориста Г.А. Залюбовського 2 ) та остаточно вирішує залишити право й віддатися тільки музиці. В родині Залюбовських, в будинку яких поселився Михайло Гаврилович, панувала природна щира закоханість українськими традиціями, тут плекали рідну мову, пісні, обряди. Крім того, залишився багатий спадок пісень, зібраних Г.А. Залюбовським, добре знаним у Катеринославі фольклористом і етнографом.
Але загальна атмосфера в місті стосовно пошани і прояву українського національного була іншою. Для розуміння громадсько-суспільних настроїв звернемось до спогадів П. Феденка 3 – політичного діяча, історика, публіциста. «Катеринослав виріс в степах Запорожжя, запорозькі козаки здебільшого вимандрували, після руїни Січі 1775 року, за Дунай, інші оселилися на Кубані. На Вільності Війська Запорозького прийшла нова людність, якій мало промовляла до душі «слава козацька» [11, 288].
Як промисловий центр на півдні України Катеринослав був містом переважно робітничим.
П. Феденко підкреслює: «Промислові центри України заповнював зайшлий, переважно російський елемент. Тим-то Катеринослав мав російський характер <...>, російська мова панувала в школі, в адміністрації і в пресі» [11, 285]. Такі ж міркування про становище української справи в Катеринославі репрезентують і спогади І. Мазепи 4 : «Тут, в цій країні «Вольностей» Війська Запорозького, мені довелося бути активним свідком всіх тих початкових стадій пробудження українства, якими визначалася революція 1917 року на Україні. Головною базою українства на Катеринославщині було село. Місто було чуже, неукраїнське. ... Так звані вищі верстви складалися переважно з росіян або помосковщених «малоросів». 
«Зросійщена інтелігенція» ставилася найбільш неприхильно до української справи. Навіть з приводу чисто культурних вимог українців, як школи з українською мовою тощо, ці «землячки» казали: на Україні, мовляв, усі розуміють російську мову, тож для чого ще якась окрема українська мова, школи і т.п. Ці помосковщені «малороси» були найміцнішою підпорою російського панування на Україні. Навіть самі природні росіяни не ставилися до українських домагань так вороже, як ці скалічені «малороси». За два роки революційного життя в Катеринославі, з його понад двохсоттисячним населенням, я не пригадую собі, щоб ряди нашої української інтелігенції поповнилися хоч би пів десятком «навернених» малоросів. Як була нас жменька в два десятка людей, такою залишалася до самого мого від’їзду з Катеринослава, після двох років революції» [8, 222].
У Катеринославі Михайло Гаврилович мріє зосередитись на творчій і викладацькій діяльності. Перш за все його цікавить єдиний в місті фаховий навчальний заклад – музичне училище КВ ІРМТ, що мало на той час майже двадцятирічний досвід роботи в губернському центрі та визнання серед провідних російських музикантів. Неодноразово відвідує він учнівські концерти та концерти викладачів, які не припинялись і в буремний воєнний час.
Серед його нових знайомих чимало музикантів-викладачів, переважно вихованців Петербурзької та Московської консерваторій. Адже, з останньої чверті ХІХ ст. професійна музична освіта в Україні формувалася як інтегральна частина загальнодержавної мережі ІРМТ. Це обумовлювало панування російських традицій і нехтування розвитком національного в усіх без винятку музичних училищах по українських містах, підпорядкованих розташованій у Петербурзі Головній Дирекції ІРМТ. Однією з головних причин, які пояснюють таке становище, М. Ржевська цілком слушно вбачає колонізаторський характер влади з його відповідними наслідками для специфіки
національного культурного простору: «Українські губернії (а особливо їх центри), які перебували у складі Російської імперії, керовані вкрай централізованою владою, функціонували у тісній і безпосередній взаємодії і неминуче утягувалися до сфери впливу імперського культурного модусу. Тут здійснювався постійний обмін, «перетік» людей, ідей, тенденцій» [10, 32]. І далі дослідниця справедливо підкреслює: «<…> за таких обставин цілком природним є те, що життя багатьох музичних діячів того часу однаково тісно було пов’язане і з Росією, й з Україною» [10, 33]. Утім, М. Іванов належав до тієї плеяди митців, що прагнули до самореалізації саме в Україні. І хоча Катеринославське музичне училище не було винятковим і, відповідно Статуту ІРМТ, обов’язковими в навчальному та концертному репертуарі використовували винятково твори російських і західноєвропейських композиторів, восени 1915 р. М. Іванов приймає пропозицію викладати в музичному училищі теорію музики, гармонію та оперний клас. Вже через півроку він ставить з учнями сцени з опер М.А. Римського-Корсакова «Снігуронька» та «Казка про царя Салтана», про що
свідчать програми дев’ятого й одинадцятого публічних учнівських концертів в залі музичного училища ІРМТ в лютому та березні 1916 р. [1].
Зрозуміло, що реалізувати свої українські вподобання в цьому навчальному закладі було неможливим. Тому невдовзі Михайло Гаврилович починає працювати ще й викладачем музики та співів у торгівельній дівочій школі С.І. Степанової, яка прихильно ставилася до українського репертуару, який запроваджував М. Іванов. Тут він створює жіночий хор, для якого пише низку обробок українських народних пісень, влаштовує співочі свята, концерти, організовує постановки музично-побутових сцен із народного життя. Серед молоді знаходить щирих прихильників. Не дивно, що спілкування з учнями продовжується і вдома у М. Іванова. Він читає лекції, до яких залучає також і студентів музичного училища, готує з ними до постановки оперні сцени, роблячи переклад світових шедеврів українською. Про його цілеспрямовану наполегливість і завзяту енергію згадує В. Атаманюк: «Михайло Гаврилович оддавав не тільки всю силу, уміння й працю для налагодження музичної справи в Катеринославі, він оддавав на це і свій заробіток. На свою платню справляв він необхідний реквізит, його сім’я шила необхідні костюми, своє помешкання оддавав він на безконечні репетиції артистів, хорів та музики. <...> Він поставив вперше в Катеринославі (певно, вперше українською – І.Р.) місцевими силами декілька опер та уривків з опер, як: «Сина мандарина», «Снігуроньку», «Цареву наречену», «Казку про царя Салтана», уривки зі своєї опери «Травнева ніч» та дитячої оперети «Принц-свинопас» [3, 27]. І далі В. Атаманюк зазначає: «Катеринославська опера, що виникла була в 1920 р. і дала тепер сили навіть Харківській Держопері, завдячує своєю організацією у великій мірі М.Г. Іванову» [3, 27].
Якою ж щирою повинна була бути відданість до рідного інтонованого слова, яким глибоким було переконання в необхідності розвитку українських традицій, щоб в умовах зросійщеного міста свідомо вести активне поширення національної культури і фактично заснувати тут українську музично-драматичну студію! Характер діяльності М.Г. Іванова цілком відповідає спостереженням М. Ржевської: «Становище музичних діячів, які ідентифікували себе як українські, у ситуації двомовності було доволі суперечливим. З одного боку, вони протиставляли себе імперській російській культурі, намагалися вийти зі сфери її впливу. З іншого, російська культура не була культурою «північного сусіда», вона становила частину природного міського середовища, в якому проявлявся феномен спільного культурного простору величезної багатоскладової країни. Тим цікавішим був процес кількісного та якісного нарощування мистецьких явищ, які мали виразне українське «забарвлення»,
вирізнялися поміж інших своєю національною своєрідністю» [10, 73].
Михайло Гаврилович Іванов дієво брав участь у громадському житті. Він не випадково стає активним учасником катеринославського українського клубу «Рідна оселя», організованого в місті під час заборони в лютому 1916 р. діяльності катеринославської «Просвіти» (помешкання для засідань клубу охоче надавала С. Степанова у своїй школі).
Його твори звучать на засіданнях «Комісії з вивчення місцевого краю» – Катеринославського відділення російського географічного «Наукового товариства» (ініціаторами створення та членами цієї «Комісії» були переважно учасники забороненої «Просвіти»). Жодне українське свято не обходилось без творів М. Іванова, без участі хору під його орудою з виконанням обробок українських народних пісень, власних творів керівника. У 1919 р. влаштував він вечір, присвячений Олександрові Олесю, на якому сам читав доповідь про творчість поета, а потім звучали романси М. Іванова на слова поета «На чужині», «Наче море в краях Полудневих», «І нелюба свого», «Лебеді плавають», «Коли хочеш знати серденько». Певно, в цих товариствах і відбулось знайомство М. Іванова з молодим галичанином – поетом, прозаїком, публіцистом В. Атаманюком. Спільність поглядів двох митців, попри велику різницю у віці, пояснює факт їхньої творчої співпраці. Саме В. Атаманюк був автором лібрето опери М. Іванова «Майська ніч» на 3 дії за М. Гоголем, дитячої оперети «Принц-свинопас» за Ґ.Х. Андерсеном, а також перекладав українською вірші російських поетів, які композитор обирав для своїх романсів – «Вечір тане в безкраї рожевому» О. Толстого, «Сто літ» Я. Полонського. Зазначені твори надані за переліком, який вміщує матеріал «Музична спадщина композитора М.Г. Іванова» у розділі «Мистецька хроніка» часопису «Вир революції», що вийшов у Катеринославі 1921 р.
До того, в цій публікації названі й наступні твори М.Г. Іванова: «Романс на вірші Т. Шевченка «Вечір», мелодекламація на текст З. Турського «Вітер», зразки розкладок на голоси й оркестровки народних пісень» [9, 129]. Втім, автор публікації змушений зауважити: «Це тільки частина написаного Івановим. Решта загинула од рук махновців, що попалили рукописи покійного композитора. Тоді ж таки було знищено рукописи белетристичних його спроб та частину його праці про українські джерела в музичних творах російських композиторів» [9, 129].
Уточнює та доповнює цей перелік музичного доробку М.Г. Іванова інша стаття В. Атаманюка, надрукована за п’ять років, у 1924 р. Окрім уже зазначених у попередньому матеріалі творів – опери, дитячої оперети, він доповнює перелік: «Десять романсів на слова О. Олеся, Т. Шевченка та російських О. Апухтіна, О. Толстого, Я. Полонського, два хори, дві мелодекламації, п’ять вальсів, статтю «Дещо про мистецький світогляд П.І. Чайковського та М.А. Римського-Корсакова» та багато незакінчених або частково розгублених праць» [3, 28].
На жаль, сьогодні ми не маємо можливості познайомитись із названими творами М.Г. Іванова, вони залишаються незнайденими й невідомими. Робимо лише перший крок – відродження імені композитора в музично-історичній панорамі. Зазначений його сучасником факт про використання у композиторській творчості української мови красномовно свідчить про естетичну позицію митця та віддзеркалює характерну тенденцію, «що практикувалася у Наддніпрянщині, починаючи з творчості М. Лисенка» [10, 66], а саме – введення української мови у професійний композиторський обіг. Ця принципова позиція, як підкреслює М. Загайкевич, відіграла «вирішальну роль у створенні своєрідної «української моделі» загально-світових музично-культурних процесів» [5, 316].
Неоднозначними видаються сьогодні окремі суттєві деталі в статті В. Атаманюка. Порівняємо: «З приходом революції він (М. Іванов – І.Р.) цілковито звернув свою увагу на розвиток української музики. Він згуртував українців-співаків, українізував «малоросів», став сам перекладати опери та готувати їх до постановок вже українською мовою. В той час підготував він ґрунт для української музичної школи в Катеринославі, яку й заснував у 1918 р., де головну вагу мало бути покладено на розвиток української музичної культури». [3, 27]. І, нарешті, свідчення сучасника: «З приходом Радянської влади до Катеринослава йому (М.Г. Іванову – І.Р.) доручено було керувати Музичним сектором відділу Мистецтв при Раді Селянських, Робітничих та Червоноармійських Депутатів. Та швидка переміна воєнних та політичних подій змусила перервати його роботу, а далі й зовсім перервала його життя» [3, 27].
І, зрештою, констатація трагедії: «Махновський напад на Катеринослав під осінь 1919 р. був дуже жорстоким. Тоді перестріляно силу громадських діячів, революційної молоді, пограбовано ломбарди, мирне населення і тероризоване все місто. В той час загинув і М.Г. Іванов. Офіціоз махновської влади (коли її так можна назвати) «Путь к свободе» запевняв, що Іванова розстріляно за участь у змові на життя батька-Махна, але крім цієї заяви більше ніяких даних про це не маємо. Розстріляно М.Г. Іванова на початку листопаду (13) листопада 1919 р. на 42 році його життя» [3, 28].
Спробуємо проаналізувати. Якщо відкриття української школи М. Іванова датоване 1918 р., то це був період Гетьманату, а згодом Директорії в Катеринославі. А восени 1919 р. – дійсно, напад махновців на місто, вже другий, коли їхні сили використали більшовики для боротьби з українською владою. То ж є підстави вважати, що керівником музичного сектору відділу мистецтв Губнаросвіти М. Іванов як один із найбільш визначних і свідомих українських діячів міста, був призначений саме за часи української влади в Катеринославі, тобто у 1918–1919 рр. Компроміс, до якого змушений вдатися В. Атаманюка в статті 1925 р., звинувачуючи тільки махновців у розправі з М. Івановим, був, певно, вимушеним кроком, обумовленим вимогами політичного життя середини 20-х років, коли більшовицька влада вже розпочинала процес розправи з українською інтелігенцією. Втім, якщо в 1925 р. ще можна було писати про діячів українського руху, що відповідало декларованим більшовицьким гаслам про підтримку розвитку національної культури, то вже наприкінці того ж десятиліття їхня діяльність підпадала під визначення «буржуазного націоналізму». Чи не в тому відповідь на питання, чому ім’я Михайла Гавриловича Іванова було стерте з пам’яті нащадків? Адже ж і сам автор двох публікацій про діяльність і трагічну загибель катеринославського митця В. Атаманюк був звинувачений у «буржуазному націоналізмі» та репресований більшовицькою владою в 1933 р. У 1937 р. Василя Атаманюка розстріляно в таборі «Сандармох»…
***
Підсумовуючи наведені факти, варто ще раз звернутися до висновків М. Ржевської: «<...> покоління композиторів Наддніпрянської України – М. Леонтович, К. Стеценко, Я. Степовий, О. Кошиць – ґенетично пов’язане з М. Лисенком, його представники у більшості успадкували самі засади уявлень свого попередника, про сутність та шляхи подальшого руху української музичної культури та пішли далі, започаткувавши нову тенденцію. Ця тенденція ґрунтувалася на нарощуванні рівня композиторського професіоналізму, котре відбувалося на тлі бурхливих соціокультурних процесів. Відзначимо, що наслідуючи М. Лисенка, представники цього покоління реалізували свій потенціал не лише у композиторській творчості, але й в інших галузях діяльності – педагогічній, музикознавчій, і, що було особливо важливим, у громадській, організаційній роботі. Варто наголосити, що одним із чинників, котрі обумовлювали стереотипи поведінки більшості з них, був свідомий нонкомформізм, прагнення слідувати своїм світоглядним засадам за будь-яких, навіть несприятливих обставин» [10, 85].
Здається справедливим доповнити зазначений дослідницею ряд українських митців, які представляють першу хвилю Розстріляного українського відродження, ім’ям катеринославського композитора, викладача, суспільного діяча – Михайла Гавриловича Іванова.
–––––––––––––
1 Атаманюк Василь Іванович (псевд. – Яблуненко В. та ін., 14.03.1897, Яблунів, тепер смт Косівського р-ну Івано-Франківської обл. – 1937) – український радянський письменник. Навчався в Коломийській українській гімназії (1909–1915). Належав до літературної організації «Західна Україна». Виступав також як літературний критик іперекладач.
Незаконно репресований у 1933 р. Посмертно реабілітований у 1965 р. [2].
2 Залюбовський Григорій Антонович (1836–1898) – український письменник, фольклорист, етнограф громадський діяч. Народився на Катеринославщині. Навчався в Харківському університеті. Під час навчання був активним членом гуртка студентів українців із Катеринослава, які організували народний хор, виступали перед жителями міста, пропагуючи українську національну культуру та мистецтво. Г.А. Залюбовський – перший фольклорист Катеринославщини. Жодне з фольклористичних видань того часу не обходилось без його участі. Був членом Південно-Західного відділу Імператорського російського географічного товариства (Петербург: 1869–1870, Київ: 1873–1876). Записані ним українські народні казки, пісні, легенди, прислів’я, приказки, загадки, ігри, лексичний матеріал увійшли до збірника М. Номиса «Українські приказки, прислів’я і таке інше» (1864), семитомного видання «Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край» П. Чубинського (1872–1879), підготовленого М. Драгомановим і М. Антоновичем, «Южнорусского Словаря» К. Шейковського, «Читанки» Т. Хуторного, «Словаря української мови» (1907–1909) Б. Грінченка. Доробок Г. Залюбовського високо цінував Д.І. Яворницький [4, 437].
3 Феденко Панас (1893–1981) – політичний діяч, історик, публіцист. Народився в с. Веселі Терни на Катеринославщині. Член Української Центральної Ради (1917–1918) і трудового Конгрессу (1919), член ЦК УСДРП (з 1919), співредактор «Робітничої газети» (1919), делегат УСДРП в Екзекутиві Соц. Інтернаціоналу. З 1921 р. на еміграції в Польщі, Празі й Мюнхені, доцент і професор Українського Вищого Педагогічного Інституту ім. М. Драгоманова (з 1926) і Українського Вільного Університету (з 1934) в Празі й Мюнхені. Помер у 1981 р. в Мюнхені [12, 358].
4 Мазепа Ісаак (1884–1952) – український громадсько-політичний діяч, за фахом вчений- агроном. Народився в с. Костобобрі Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губ. в селянській родині. Вчився в духовній школі в Новгород-Сіверську, духовній семінарії в м. Чернігові. Навчався на природничому факультеті Петербурзького університету. Став активним членом української студентської громади в Петербурзі, в 1905 р. вступив до УСДРП і згодом став одним з лідерів цієї партії. У 1914–1917 рр. жив у Катеринославі, брав активну участь у національно-визвольних змаганнях. В 1919 р. стає членом Трудового конгресу і секретарем УСДРП. З квітня 1919 р. – міністр внутрішніх справ, з серпня – голова уряду УНР. Від 1920 р. – на еміграції, з 1923 р. – в Чехо-Словаччині, з 1945 р. – в Німеччині.
Доцент (1927), професор (1946) Української Господарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина). Після другої світової війни став одним з організаторів Української національної ради і з 1948 р. – перший голова її Виконавчого Органу. Помер 18 березня 1952 р. в Авґсбурзі (Німеччина) [12, 355–356].


Література:

1. Архів Дніпропетровської консерваторії ім. М. Глінки. – б / н.
2. Арсенич П. Атаманюк Василь Іванович / П. Арсенич // Українська літературна енциклопедія. Т. 1. – Київ: Голов. ред. Укр. рад. енциклопедії ім. М. Бажана,1988. – С. 97.
3. Атаманюк В. Пам’яті музики. На п’яту річницю замордування М.Г. Іванова / В. Атаманюк // Зоря. – Катеринослав – 1925.– грудень. – С. 26
4. Василенко Н. Залюбовський Г. / Н. Василенко // Епістолярна спадщина академіка Д.І. Яворницького. – Вип. 4. – Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2005. – С. 437.
5. Загайкевич М. Функціонування української мови в музичному мистецтві / М. Загайкевич // Мистецтвознавство: ІV Міжнародний конгрес україністів. – Кн. 2. – Одеса – Київ: Вид-во Асоціації етнологів, 2001. – С. 315–325.
6. Копиця М. Дискурс маловідомого та невідомого в українській музичній історії крізь методологічне скло / М. Копиця // Маловідомі та забуті сторінки музичної історії України: Наук. вісник Нац. муз. академії України ім. П.І. Чайковського. – Вип. 55. – Київ, 2006. – С.
6–14.
7. Лотман Ю. Память в культурологическом освещении / Ю. Лотман // Семиосфера. – С.- Петербург: Искусство – СПБ, 2000. – 704 с.
8. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921. – Т. 1. / І. Мазепа. – Вид-во «Прометей», 1950. – С. 17–65. // М. Чабан У старому Катеринославі (1905–1920 рр.).
Хрестоматія. Місто на Дніпрі очима українських письменників, публіцистів і громадських діячів. – Дніпропетровськ: ІМА-прес,2001. – С. 221– 284.
9. Мистецька хроніка. Січеслав. Музична спадщина М.Г. Іванова. // Вир революції. літ.- мистецький зб. губнаросвіти. – Катеринослав, липень, революції року 4-го, 1921. – 130 с.
10. Ржевська М. На зламі часів. Музика Наддніпрянської України першої третини ХХ століття у соціокультурному контексті епохи: Монографія / М. Ржевська. – Київ: Автограф, 2005. – 352 с.
11. Феденко П. Ісаак Мазепа – борець за волю України / П. Феденко. – Лондон: Наше слово, 1954. – С. 18–52 // М. Чабан. У старому Катеринославі (1905–1920 рр.). Хрестоматія. Місто на Дніпрі очима українських письменників, публіцистів і громадських діячів. – Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2001. – С. 285–328. 
12. Чабан М. У старому Катеринославі (1905–1920 рр.). Хрестоматія. Місто на Дніпрі очима українських письменників, публіцистів і громадських діячів / М. Чабан. – Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2001. – 359 с.