Освітянам на замітку

Толерантність як соціальна цінність

       Обрання Україною курсу на європейську інтеграцію, підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом (далі ЄС) змушує українську державу і суспільство до активізації зусиль, спрямованих на впровадження у різні сфери суспільного життя стандартів, вироблених європейським співтовариством.

Добровольська Вікторія. 

 Проблема ксенофобії в історико-філософському дискурсі // Грані : Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - 2021. - № 4. - С. 75-82. 

Анотація:  Розглянуто формування та сутність проблеми ксенофобії на прикладі середньовічної філософії та філософії епохи Відродження. Зроблено висновок, що поняття ксенофобії є достатньо складним, багаторівневим та не має уніфікованого підходу в сучасному науковому дискурсі щодо його визначення. Крім того, питання ксенофобії, її критерії та способи подолання дійсно є проблемою не лише у науковому дискурсі, але й постає як загроза у  соціокультурному  бутті  сучасної  людини.  

     Саме поняття ксенофобії відносно нове, але як явище існує рівно стільки, скільки існує людина. Нетерпимість, непримирення, інтолерантність як антиподи толерантності сьогодні увійшли в повсякденну лексику. В структурі категорій ксенофобія та толерантність лежить бінарна опозиційна система розрізнення «свій-чужий». 

У філософському дискурсі опозиція «свій – чужий» розкривається в сфері свідомості Я як «Я – Інший» і набуває фундаментальний характер в XX столітті.

      Проаналізувавши спадок філософії, до ХХ століття ми не знаходимо самого поняття ксенофобії у працях філософів. Виходячи з сучасних трактувань даного явища, згідно з його ознаками можемо скорелювати проблему ксенофобії з феноменом «чужого», проблемою феноменології, яка стала предметом роздумів багатьох філософів. 

     Проблема відношення до «іншого», «чужого» турбувала завжди. У Стародавній Греції відомі філософи пояснювали такі категорії та описували у своїх працях, зокрема Аристотель та Платон. Крім того, античні філософи усвідомили необхідність концептуалізації «чужого» або «іншого». 

Таким чином, проблеми прийняття, терпимості, толерантності полягли в основу етичних роздумів давньогрецьких філософів. Проблема справедливості випливала через дискримінацію, нетерпимість, приниження тощо.

     Опозиція «Свій - Чужий» може породжувати конфліктні ситуації, тобто конфлікт виступає як форма виявлення, накопичення, зіткнення і вирішення протиріч між «Своїм» і «Чужим». Засобами або формами вираження можуть бути явища фанатизму і екстремізму. Розробка превентивних заходів, сценарію вирішення того чи іншого конфлікту є актуальною у наш час.

      Опозиція «Свій-Чужий» лежить в основі всіх культур, які існують сьогодні, і які існували у різні історичні періоди. У давні часи людина спочатку зрозуміла себе як частина певної спільноти, побачила «своїх» як протилежність іншим людським колективам - «чужим», а вже потім виникла індивідуальна свідомість окремої людини.

Якщо порівнювати Чужого та Іншого, то останній не несе, на відміну від Чужого, вже самим фактом свого існування загрозу існуванню Своїх. Саме тому, Інший частіше викликає у суб’єкта зацікавлену увагу, а Чужий – дуже часто відчуження і агресію.

    Далі розглянуто формування та сутність проблеми ксенофобії на прикладі середньовічної філософії та філософії епохи Відродження.

Бокоч Вікторія Михайлівна (кандидат політичних наук; доцент кафедри міжнародної політики Ужгородського національного університету). 

 Релігійний чинник в європейській інтеграції України // Держава і право. Сер. Політичні науки : Зб. науков. праць. - 2018. - № 2(80). - С. 101-112

Анотація: Здійснюється порівняльний аналіз правових актів ПАРЄ і законодавства  України про свободу совісті та релігії, виявляються їх спільні і відмінні риси.  Показується, що впровадження Україною рекомендацій ПАРЄ у національне  законодавство та правозастосовну практику наближає її до європейських  стандартів у сфері забезпечення права на свободу совісті та релігії. 

     Для України, яка задекларувала європейський напрямок свого розвитку, вироблені ПАРЄ принципи, положення і норми у сфері забезпечення релігійної свободи, є важливими і цінними. Їх імплементація в законодавство України та правозастосовну практику є однією із умов її інтеграції в європейську спільноту.

Основним документом ЄС з питань прав людини є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), якою, окрім іншого, визначається й право на свободу совісті та релігії. У цій Конвенції зазначається, що «кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати

свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно».

    Крім вищезазначеної Конвенції ПАРЄ розроблено і ухвалено низку інших документів, у яких формулюються засадничі положення щодо ставлення європейської спільноти до релігії і церкви, а також відображається її реакція на злободенні питання релігійно-церковного життя держав-членів.

При прийнятті правових актів Парламентська асамблея виходять з того, що релігія, існуючи впродовж століть на європейському континенті, стала одним із визначальних чинників європейської цивілізації. Вона з повагою ставиться до релігійної багатоманітності та самобутності держав-членів, визнає за ними право на їх збереження та розвиток, розробку та прийняття законодавчих актів з релігійно-церковних питань.

     Необхідною умовою забезпечення права на свободу совісті та релігії,  терпимості і толерантності між людьми, що належать до різних конфесій, захисту від будь-яких форм релігійної дискримінації, є партнерський характер відносин між церквою і державою.

     Однією із цілей, якої домагається ЄС у релігійно-церковній сфері, є встановлення нормальних міжконфесійних відносин. Ефективними засобами досягнення цієї цілі в демократичних країнах вважається заохочення церковних та громадських діячів до діалогу на актуальні проблеми розвитку суспільства, діяльність громадських організацій, спрямована на поглиблення взаєморозуміння між конфесіями.

     У подальшому моніторинговою комісією ПАРЄ було висловлено й інші зауваження щодо змісту законодавства України про релігію і церкву. Насамперед, вказувалося на необхідність оновлення Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», який хоча і вважався «одним із найкращих законів про свободу віросповідання у регіоні», проте містив низку нечітких положень і норм.

      Моніторингова комісія ПАРЄ повторно зауважила щодо відсутності у законодавстві України ефективних правових способів повернення релігійним організаціям церковного майна. Правова проблема реституції в основному породжена тим, що релігійні об’єднання не мають права на отримання статусу юридичної особи і не можуть володіти майном.

     Місцеві органи державної влади України, керуючись відповідними положеннями Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», а також підзаконними нормативно-правовими актами, повернули у власність або надали у безоплатне користування релігійним організаціям кілька тисяч культових будівель і культового майна. Однак, проблема реституції при цьому повністю не була розв’язана.

Хоча вітчизняне законодавство про релігію та церкву в цілому узгоджується з міжнародними документами у цій сфері, завдяки виконанню взятих на себе обов’язків і зобов’язань при вступі до Ради Європи, подальшому врахуванню зауважень і пропозицій ПАРЄ, Україна значно наблизилася до європейських стандартів у сфері забезпечення права на свободу совісті та релігії.

Загурська-Антонюк В. Ф. (кандидат політичних наук; доцент; доцент кафедри економічної безпеки, публічного управління та адміністрування). 

 Роль фундаментальних цінностей толерантності та націоналізму у процесі формування державних систем// Інвестиції: Практика та досвід : Аналіз. Прогнози. Коментар. - 2019. - № 22. - С. 90-94

Анотація: Розглянута проблема співвідношення толерантного співжиття та національного самовизначення у державних системах поліетнічного типу. Сучасний світ є надзвичайно багатоманітний: близько 200 державних систем населяє понад 5 тисяч етносів, народностей та 2 тисячі народів. Більшість із цих систем є багатонаціональними (поліетнічними), навіть у межах унітарних держав. Усі живемо й завжди житимемо спільно з людьми різних національностей. З огляду на це, однією із основних проблем нині є визначення міри толерантності (терпимості) в цілому, як на загальносуспільному, так і на особистісному рівні. Адже завдяки їй, підтримується мир, здійснюється перехід від культури війни до культури миру. З іншого боку, таке зближення і нехтування частиною національних особливостей загрожує самобутності народів та етносів. У статті також здійснюється аналіз сучасних націєтворчих процесів в Україні в умовах регіональної ідеологічної поляризованості та військової агресії з боку Російської Федерації.

    Сучасний світ є надзвичайно багатоманітний. Погляньмо лише на національну палітру у світі: близько 200 державних систем населяє понад 5 тисяч етносів, народностей та 2 тисячі народів. Більшість із цих систем є багатонаціональними (поліетнічними), навіть у межах унітарних держав. Усі живемо й завжди житимемо спільно з людьми різних національностей, а це вимагає від кожного з нас особливої делікатності, терпимості та відповідальності. Завжди слід пам'ятати, що в народів більше спільних рис, ніж відмінностей.

     У більшості країн світу національність визначається не державними органами, а самою людиною — добровільно. За сучасними цивілізованими канонами вибір національності з власного бажання є невід'ємним правом людини, однією з умов її свободи. Отже, національна самосвідомість людини, тобто те, ким вона себе визнає, який етнос вибирає, — це ще одна ознака нації. У процесі зміни етносу виявляється дія двох взаємозв'язаних тенденцій. Одна з них — це етнічна диференціація, тобто відособлення людей певної етнічної групи, її прагнення до саморозвитку, до національної самостійності, до розквіту власної економіки, політики, культури (до націоналізації — націоналізму). Друга — інтеграція, об'єднання націй (її ще називають інтернаціональною). Ця тенденція веде до розширення зв'язків між різними етносами, руйнування кордонів, сприйняття всього найліпшого, що створено іншими народами, до поглиблення економічних відносин, розвитку спілкування у сфері культури і т. д. Баланс у інтеграційних процесах між народами і націями утримується за допомогою толерантності. 

      Толерантність (від лат. tolerantia — терпіння) — це здатність сприймати без агресії думки, які відрізняються від власних, а також — особливості поведінки та способу життя інших. Толерантність — це, передусім, активна позиція, що формується на основі визнання універсальних прав та основних свобод людини. У нашому дослідженні увага приділяється етнічній толерантності — терпимості до будь_яких проявів іншого етнічного менталітету (у поведінці, способі життя, характері, висловлюваннях тощо) та національній толерантності — відсутності упереджень до осіб іншої національності.

      Враховуючи, що Україна є молодою державою, яка стояла на шляху активного розвитку, встановлення національної ідеї (демократичного націоналізму) після багатьох століть бездержавності, мало вирішальну роль. Більше того, потреба всебічного розгляду проблеми націоналізму в нинішній політичній ситуації в Україні назріла вже давно.

    За тоталітаризму склався негативний стереотип української національної ідеї. Впродовж семи десятиліть національну ідею офіційно визнавали реакційною, нації поділяли на буржуазні та соціалістичні, і націоналізм кваліфікували як буржуазний, а отже, реакційний. Національну ідею проголошували несумісною з інтернаціоналізмом, який фактично був політикою русифікації. Тоді, на думку багатьох вчених, національна ідея стає акумулятором національних програм, позицій, гасел, рушієм національного прогресу, основою національного руху.

       На думку багатьох науковців, поняття "націоналізму" та "патріотизму", якщо є не тотожними, то дуже близькими. Проте вважаємо, що патріотизм несе значно глибше і миролюбніше психологічно-смислове навантаження. Адже патріотизм (від гр. рatris — батьківщина, вітчизна) — це любов до батьківщини — землі, де народився, почуття відповідальності за її долю, готовність і здатність служити її інтересам та сприяти її успіхам у сферах внутрішнього життя й на міжнародній арені незалежно від расової, етнічнонаціональної, релігійно-конфесійної належності. У ньому поєднуються вірність батьківщині, готовність служити їй і захищати її від ворогів з почуттям поваги до інших націй і народів, відданістю інтересам творення вільного, демократичного суспільства, з демократичним рухом у всьому світі.

      Підсумовуючи, слід зауважити, що в України є шанс вистояти проти сильного ворога, не тільки за умови надання їй міжнародними партнерами новітньої зброї, а і через піднесення патріотизму. Адже патріотизм живиться прогресивними традиціями українства, як з минулого (княжого, козацького, народнореволюційного, дисидентського), так і сучасного (подвигами наших героїв під час Революції Гідності та в зоні АТО), а також кращими зразками традицій інших народів, світового демократичного руху. Утвердження у свідомості громадян України, насамперед, молодого покоління, ідей патріотизму, гордості за свою суверенну державу, готовності стати на захист істинної демократії, інтересів свого народу має стати одним з найважливіших завдань нової системи патріотичного виховання.

       Тому в майбутній національній політиці, слід враховувати: 1) географічні фактори, демографічні процеси, історичні особливості формування нашої нації або народності, її національної державності; 2) національний склад населення; 3) співвідношення корінного і некорінного населення, релігійність, особливості національної психології, національні традиції, звичаї, взаємовідносини певної нації з іншими етносами; 4) рівень патріотичного виховання майбутніх поколінь.

Зростання патріотизму серед громадян України різних національностей дає нам надію на те, що переможемо і матимемо реальний шанс підвищити свій політично-економічний потенціал і ефективно конкурувати з найбільш розвиненими країнами світу на основах толерантної співпраці та підтриманні прав і свобод, заради збереження миру. 

Дужик Наталія Степанівна. 

 Мовна тактовність та її роль у формуванні соціальної компетентності (на прикладі західної культури) // Вісник Маріупольського державного  університету. Сер., Філологія. - 2018. - Том Вип., N 18. - С. 167-174

Анотація: У статті обгрунтовується необхідність опанування стратегії політкоректності на заняттях англійської мови у вищих навчальних закладах, а також пропонується низка рекомендацій щодо формування навиків компетентної взаємодії у мультикультурному соціумі. Значну увагу приділено висвітленню новітніх тенденцій у розвитку міжкультурного спілкування. 

    Українське суспільство, інтегруючись у глобальний соціокультурний простір, засвоює перевірені часом мовно-поведінкові стратегії, які створюють сприятливі умови для комунікації і покликані долати перепони у потенційно конфліктних ситуаціях. Зокрема, явище політичної коректності, яке виникло у США і поширилось у західно-європейських культурах, ґрунтується на дотриманні мовних приписів, які виявляють шанобливе ставлення до особи як представника певної соціальної групи, пом’якшують расові, статеві, соціальні, майнові, фізичні, вікові та інші відмінності між співрозмовниками, а також запобігають образам і непорозмінню.

     Як відомо, саме медіа найшвидше реагують на зміни у суспільному житті. Вони містять конкретні приклади, на яких можна проілюструвати вияви нетолерантної чи нетактовної мовної поведінки. Зокрема, висвітлюючи великий наплив іммігрантів до Європи, деякі західні видання послуговувалися виразами на зразок tidal wave of immigrants, the immigration tide, riding the tide of immigration, які можуть уразити почуття страждальців, які емігрували з власних країн через війну, стихійне лихо, чи економічну кризу. 

     У Загребі реклама приватної мовної школи "Американський інститут" використала фотографію Меланії Трамп з гаслом "Просто уявіть, як далеко ви можете зайти, навіть з невеликим знанням англійської". Це мало мотивувати до вивчення англійської, посилаючись на її успіх.

Однак словенський адвокат Меланії Трамп, Наташа Пірк-Мусар, вимагала негайного демонтажу білбордів, погрожуючи судом за неправомірне використання її образу в комерційних цілях без згоди. Представниця школи Івіс Бурик висловила жаль, що рекламу сприйняли як глузування (Меланія Трамп розмовляє англійською з акцентом), зазначивши, що задум був позитивним і мав представити її як приклад для наслідування, враховуючи зростаючу еміграцію хорватів до англомовних країн.

      Як зазначає Н. Валуєва, від 60-х років минулого століття ідеї американського «позитивного мислення» зазнали істотних трасформацій і призвели до появи нової системи поглядів, безпосередньо пов'язаних з ідеями політкоректності, на догоду якій мовці, остерігаючись не образити співрозмовника, воліють не говорити відверто на теми расової належності, фізичних недоліків, соціального статусу тощо. Адже необережний коментар, зроблений без злого наміру, може сприйматися навіть як вияв соціальної агресії. 

     Дослідження проблем міжособового спілкування спонукали дослідників до введення терміну мікроагресія (microaggression) на позначення зумисних чи незумисних образ, виявів упередженого ставлення, риторики виокремлення, протиставлення осіб на підставі якоїсь індивідуальної чи групової ознаки, або незжитих суспільних стереотипів. Прикладом расового протиставлення є комлімент You English is so good! (Ваша англійська мова чудова!), зроблений азійцю-американцеві, який народився у США і є громадянином цієї країни. Вигук-здивування Wow, you don’t see many male nurses (Овва! Не зустрінеш часто медбрата) ілюструє гендерну нетактовність.

Однак, на противагу терміну політична коректність, порівняно нещодавнє нововведення мікроагресія акцентує увагу на регулярності нетактовної поведінки, яка уражає представників дискримінованих груп ледве не щодня, а кривдники навіть не усвідомлюють, що їхні слова образливі та завдають шкоди. З часом згубний вплив дискримінації може зростати і призвести до стресу, заниженої самооцінки, появи різних соціальних фобій, серед яких страх неприйняття, страх невдачі та поразки, страх комунікації.

     Протягом останніх десятиріч найбільш помітних змін зазнало конструювання гендерних дискурсів. «Сексистські» назви, які пов’язувалися з домінантною роллю чоловіків або жінок у політичній та професійній діяльності, послідовно замінюються на нейтральні відповідники. Політично-коректним у діловій сфері вважається уникнення форм, що вказують на статеву належність. Указуючи на расову чи етнічну належність, в офіційному мовленні та ЗМІ вдаються до узвичаєних тепер політично-коректних термінів. 

     Щоб уникнути дискимінації за фізичними та розумовими ознаками, представники зарубіжних освітніх, медичних організацій та державних установ послуговуються лексико-синтаксичними конструкціями, які насамперед вказують на осiб, а потім на особливості їxнього стану (зазвичай нейтрального характеру, які послаблюють семантику безпорадності, залежності від інших).

      Політично-коректні назви професій є спробою представити непрестижні види діяльності у вигіднішому світлі, приховати їхні непривабливі сторони, а також змінити до них ставлення. 

      Запам’ятати нові слова і вирази допоможуть вправи на складання власних речень, утворення сполук із лексики, запропонованої у двох колонках, маркування номінацій осіб за ступенем їх тактовності / нетактовності. Незмінним джерелом інформації про політичну коректність є ЗМІ, адже саме вони висвітлюють суспільну реальність у всій її суперечливості.

      Отже, мовний такт є ключовою стратегію у створенні гармонійних стосунків з іншими людьми у мультикультурному соціумі. Однак вирішальну роль у формуванні соціальної компетентності студентів відіграють соціокультурні знання. Лексичний запас студентів повинен поповнюватися різностильовою лексикою, яка сприятиме розвитку їхньої комунікативної компетентності. Обізнаність з проблемою політичної коректності мотивуватиме їх відповідально ставитися до власних висловлювань, стимулюватиме їхній інтерес до міжнародного життя, а також спонукатиме до осмислення культурно-політичних процесів у власній державі.

Ткачук Світлана Валеріївна (кандидат економічних наук; доцент). 

 Мистецтво комунікації контактного персоналу в аспекті інклюзивності - необхідна складова маркетингу освітніх послуг// Формування ринкових відносин в Україні : збірник наукових праць. - 2022. - № 3. - С. 92-98

Анотація: Запропоновано та відображено схематичне коло толерантності . Розглянуто оптимальний формат навчання для гармонійного освітнього простору; онлайн-школи у поєднанні із неназв'язливими очними заходами різного спрямування

      Сучасна освіта вимагає маркетингового підходу та інклюзивності, що виходить за межі фізичної доступності. Це включає адаптацію до потреб "екстремальних клієнтів", зокрема людей з високофункціональним аутизмом (люди-аспі). Для них завдання освітнього закладу – не "вилікувати", а навчити приймати себе, розвивати навички соціальної взаємодії та знаходити баланс між особистим світом та соціумом.

     Формування кола толерантності.

Ключовим для запобігання деструктивній поведінці та булінгу є формування кола толерантності, що передбачає:

• Повагу до особливостей учня та його особистого простору. Вчитель має розуміти, що всі учні різні, а люди-аспі потребують більше часу для відпочинку, тиші, мають труднощі з невербальною комунікацією та швидше втомлюються від соціальних взаємодій.

• Залучення до суспільного життя із збереженням балансу. Важливо уникати як надмірного, так і недостатнього залучення, щоб не виснажити учня або не ізолювати його. Деякі люди-аспі приховують свої особливості, що може призвести до високої тривожності.

• Толерантність у групі. Вчитель має створити атмосферу взаємоповаги, навчаючи учнів приймати "інакшість" один одного, не акцентуючи на особливостях конкретної дитини.

     Освітні формати та компетентності вчителя.

Онлайн-школи з ненав'язливими очними заходами (екскурсії, гуртки) є вдалим форматом для дітей-аспі, оскільки дозволяють гармонійно соціалізуватися, уникаючи щоденного емоційного перевантаження. Такий формат також корисний для всіх учнів, розвиваючи цифрові та організаційні навички.

Компетентності вчителя у роботі з дітьми з аутизмом включають: вміння створювати баланс між особистим простором і суспільним життям, вчити відмовляти ("Ні"), поважати свою особистість та гармонійно існувати в колективі. Якість освітнього сервісу та інклюзивності залежить від мистецтва комунікації контактного персоналу.

Суховієнко Н.  

 Роль інклюзивної освіти для підтримки рівності і толерантності у суспільстві // Молодий вчений : науковий журнал. - 2019. - № 8. - С. 79-83 

Анотація: Представлено інклюзивну освіту як прогресивну освітню стратегію та виділено системи раннього втручання в ній.

       Базуючись на ідеалах гуманізму та людинолюбства, сучасна вітчизняна дошкільна освіта має визнавати особистість дитини як найвищу цінність, бути особистісно орієнтованою та визнавати пріоритет усебічного розвитку дитини. Унікальний вплив інклюзивного освітнього середовища для дітей з особливими потребами полягає в можливості повноцінного розвитку, навчання, соціалізації та активної комунікативної діяльності із однолітками, а для дітей із нормою розвитку інклюзивна освіта допомагає виробити толерантність та повагу до унікальності кожної людини.

      Важливість вирішення проблеми розвитку інклюзивної освіти в Україні супроводжується декількома суперечностями: між необхідністю повноцінного розвитку дітей з особливими потребами та недостатньою розробленістю змісту інклюзивної освіти; між необхідністю своєчасного попередження, своєчасної допомоги та недостатньо розробленою системою раннього втручання в Україні.

       Інклюзія, як можливість для будь-якої дитини отримати доступ до здо-буття освіти на рівні з однолітками, передбачає такі положення: 

– «визнання рівноцінності для суспільства всіх дітей і педагогів; 

– підвищення ступеня участі дітей у навчально-виховному процесі й по-зашкільних заходах та одночасне зменшення рівня ізольованості частини дітей; 

– зміни в шкільній політиці, практиці та шкільній культурі з метою при-ведення їх у відповідність до різноманітних потреб дітей, які навчаються в цьому навчальному закладі; 

– подолання бар’єрів на шляху здобуття якісної освіти та соціалізації всіх дітей, а не тільки дітей з інвалідністю та з особливими освітніми потребами; 

– аналіз і вивчення спроб подолання бар’єрів і покращення доступності освітніх закладів для окремих категорій дітей, проведення реформ і змін, спрямованих на користь усіх дітей; 

– переконання, що відмінності між дітьми – це ресурси, що сприяють педагогічному процесу, а не перешкоди, які необхідно долати; 

– визнання прав дітей на здобуття освіти в навчальних закладах, що розташовані за місцем проживання; 

– покращення ситуації в школах загалом як для учнів, так і для педагогів; 

– визнання ролі шкіл не тільки в підвищенні академічних показників учнів, а й у розвитку місцевих громад; 

– розвиток партнерських відносин між школами і місцевими громадами; 

– визнання того, що інклюзія в освіті – це один із аспектів інклюзії в суспільстві».

      Таким чином, інклюзивна освіта відіграє ключову для дотримання принципів рівності, толерантності, людинолюбства та формування поваги до унікальності кожної особистості. Для залучення дітей в інклюзивну освіту створюється інклюзивне освітнє середовище, умови якого формують однакові можливості для отримання освіти будь-якої дитини на рівні із однолітками. В разі, якщо в ранньому віці дитини є можливість запобігти ризику виникнення порушення розвитку, зменшити прогресуванню розладів, в такому випадку реалізується програма раннього втручання, яка надає необхідні знання, навички сім’ям дітей з особливими потребами для успішної інтеграції у суспільстві. Проте в Україні програма функціонує не так давно і потребує вдосконалення, зокрема, в напрямку професійної підготовки фахівців інклюзивної освіти для налагодженої роботи з батьками і дітьми

 

Кокорєв Олексій Вікторович (кандидат філософських наук; викладач). 

 Соціальна тривожність і фобії на ґрунті інтолерантності: кейс Литовської Республіки // Епістемологічні дослідження у філософії, соціальних і політичних науках/Epistemological studies in Philosophy. Social and Political Scienses : Наукове видання. - 2020. - № 1. - С. 170-179

Анотація: Аналізується комплекс проблем інтолерантності у соціально-політичному житті Литви та оцінка відповідності політики цієї держави Балтії взятим на себе зобов’язанням, як члена ЄС. розглянуто нормативно-правові особливості, характеристики політикоправової культури населення, які перешкоджають або ж сприяють інтолерантності в Литві. Проаналізовано інституційні реформи Литви, спрямовані на зміцнення цінності толерантності та запобігання деструктивним інтолерантним практикам. Окреслено основні прояви інтолерантності у формі різноманітних соціальних фобій (ксенофобія, ромофобія, ісламофобія, гомофобія, мігрантофобія)

    Однак базові цінності ЄС поступово втрачають свою стійкість. У спільнотах держав-учасниць (найперше – останніх розширень ЄС) наростають нетерпимість, неорасизм, ксенофобія, мігрантофобія, ісламофобія, афрофобія, ромофобія, мова ненависті.

    Ці процеси посилилися на тлі європейської міграційної кризи, яка триває від 2015 року. В умовах, коли Європа стає щораз різноманітніша, зростає й частка тих, хто зазнає різного типу інтолерантності. Висхідною є динаміка дискримінації за етнічною та міграційною ознаками, кольором шкіри, віросповіданням. Представники різноманітних меншин відчувають високі ризики щодо свого добробуту, якості житла, поселенської сегрегації, безробіття, проявів фізичного та морального насильства. 

     Інтернет-простір став основною платформою для нетерпимості, поширюючи токсичну інформацію. В таких умовах відстоювання цінностей плюралізму, толерантності та недискримінації для європейських інституцій набуло висхідного значення. 

     Литва, як «молода» демократія ЄС, також увиразнює висхідні тенденції різноманітних проявів інтолерантності. Неорасисти, релігійні фундаменталісти, сексуальні шовіністи, ксенофоби, етноцентристи та ін. деструктивні актори відкрито відкидають принцип толерантності і тим самим підривають стійкість принципу толерантності в Литві.

     Проблема інтолерантності набула особливої гостроти після приєднання Литви до ЄС. З одного боку, міграційні потоки зросли після відкриття кордонів Литви з іншими країнами ЄС, а з іншого – на Литву покладено обов’язки реалізовувати політику ЄС в частині рівності, недискримінації, утвердження принципу толерантності тощо.

В громадській думці Литви увиразнена доволі висока інтолерантність до ромів, сексуальних меншин, мігрантів, біженців. При цьому рівень толерантності литовців до людей інших рас і національностей значно вищий, аніж до представників інших релігій (нехристиянських); це може свідчити про сильний релігійний консерватизм литовців, який може стати причиною зростання найперше ісламофобії.

      Литва зайняла доволі відсторонену позицію, коли ЄС опинився у 2015 році перед викликом міграційної кризи. Відповідно до квоти ЄС, Литва повинна була прийняти 1105 біженців (згодом квота була зменшена до 1077 осіб), розміщених первинно в Італії та Греції. На початок 2020 року переселено лише 490 осіб4, при чому багато з них опісля виїхали з Литви. 

      Відзначимо, що у литовців наявний доволі стійкий стереотип, що прохачі притулку є передусім економічними мігрантами, які посилять проблему безробіття. Понад 2/3 литовців вважають, що біженці становлять загрозу (зросте злочинність, загостряться соціальні проблеми тощо). Клайпеду уважають найбільш схильним до проявів інтолерантності містом Литви; відтак лише це місто не стало останніми роками учасником урядової програми прийняття біженців. 

Упередженість щодо біженців в Литві наростає, хоча абсолютна більшість населення не спілкувалися з людьми з країн Близького Сходу та Африки, охоплених війнами та громадянськими конфліктами. Видається, що для литовців характерне відчуття остраху перед невідомим, а люди інших національностей для багатьох власне й виступають цим «страшним невідомим». Негативні стереотипи щодо біженців зберігають і чимало литовських роботодавців. Проблему поглиблює те, що литовські медіа приділяють недостатньо уваги конкретним кейсам біженців – наскільки успішно вони інтегруються у литовську спільноту, чи легко знаходять порозуміння на робочому місці та поза ним тощо.

      У Литві жертвами мови ненависті, найперше, стають біженці, національні меншини та іноземні громадяни. Зневажливі та необґрунтовані узагальнення періодично озвучуються щодо них ультранаціоналістичними, клерикальними та іншими радикальними політичними áкторами.

Найбільш вираженими проявами інтолерантності в Литві вважаємо: а) гомофобію (деякий час Литва навіть уважалася найбільш інтолерантною до ЛГБТ-спільноти країною ЄС); б) ксенофобію (значний відсоток литовців все ще не бажають сусідити та співпрацювати поляками, євреями, росіянами та ін.); в) мігрантофобію (в основі упереджень щодо мігрантів, біженців найперше є страх за свою безпеку, робочі місця); г) ромофобію (литовські роми залишаються етнічною групою, до якої є найвища нетерпимість, а ступінь їх соціальної ізоляції є дуже високий). В такій ситуації державні інститути Литви наразі не продемонстрували стійкості в подоланні інтолерантності, сприяння інтеграції соціально виключених груп.

     Загалом прояви інтолерантності в Литві схожі з іншими країнами Балтії та їх розв’язок в усіх країнах регіону вбачаємо в нагальності змін в суспільстві на аксіологічному рівні, ліберальній демократизації культури населення за одночасного прогресу держави на інституційному рівні відповідно до політики ЄС.

      З огляду на це, однією із основних проблем на даний час є визначення міри толерантності (терпимості) загалом, як на загальносуспільному, так і на особистісному рівні. Адже завдяки їй підтримується мир, здійснюється перехід від культури війни до культури миру.