Економіка   Економіка підприємства    Історія економіки    Логістика    Страхування    Цінні папери    Корпоративне управління АудитБухгалтерський облікВинахідництвоЕкологіяЕтика. ЕстетикаІнтелектуальна власністьІсторія   Всесвітня історія    Історія України Культурологія   Культура, мистецтво, суспільство    Культурне співробітництво    Менеджмент в галузі культури    Оперне, балетне мистецтво України    Сучасна українська музика    Українська книга    Українське кіно МаркетингМенеджмент   Контроль і ревізія    Корпоративне управління МистецтвоМовознавствоОподаткуванняПедагогікаПраво   Авторське право    Кримінально-процесуальне право    Адміністративне право    Господарче право    Екологічне право    Конституційне право    Кримінальне право    Криміналістика    Кримінологія    Митне право    Міжнародне право    Правоохоронна діяльність    Сімейне право    Соціальне право    Фінансове право    Цивільне право    Цивільне процесуальне право Політика   Державне управління ФінансиПсихологія   Психологія творчості    Організаційна психологія    Психологія конфлікта    Психологія особистості    Педагогічна психологія    Психологія спорту    Юридична психологія Сільське господарствоФілософія

Конституційне право


Матеріали для написання реферату:
 
                        Подвійне громадянство для українців: мати не можна позбавити. Де ставимо кому?!

    Громадянство — це важливий політико-правовий інститут кожної держави, постійний та ефективний правовий зв'язок між державою та особою. На сьогодні у світі існують різні підходи та ставлення до цього поняття як серед науковців та державних діячів, так і у суспільстві в цілому. А в межах України вже не один рік поспіль особливо гостро постає питання подвійного громадянства. Саме тому ця тема є особливо актуальною для її осмислення, вивчення та аналізу.

Токарська Антоніна, Софінська Ірина
Сучасна правова доктрина громадянства: проблеми та перспективи розвитку//Право України.-2018.-№4.-С. 147-164
Анотація:
Відомий французький учений-суддя та правник-міжнародник П. Прадьєр-Фодере у своїх дослідженнях 1887 р. розмірковував із особливою обережністю про значущість та складність питань, які стосувалися колізії законів різних держав про громадянство . І хоча відтоді законодавче регламентування громадянства пройшло значну політико-правову еволюцію, питання залишилися не розв'язаними, колізії - не вирішеними, а реалії сьогодення потребують докорінного переосмислення та переоцінювання.

   На міжнародно-правовому рівні з метою встановлення правового регламентування подвійного (множинного) громадянства та усунення колізій міждержавні організації на кшталт Ліги Націй, ООН, Ради Європи затверджують відповідні документи (Конвенція Ліги Націй, яка регулює деякі питання, пов'язані з колізією законів про громадянство 1930 р., Загальна декларація прав людини ООН 1948 р., Конвенція Ради Європи про скорочення випадків множинного громадянства та про військову повинність у випадках множинного громадянства 1977 р., Конвенція про права дитини ООН 1989 р., Європейська конвенція про громадянство Ради Європи 1997 р. тощо).
   Із часом, протягом XX ст. все більше держав почали запроваджувати різноманітні прийнятні варіанти наявності в особи подвійного (множинного) громадянства, які хоча б частково зберігали основні засади принципу вірності особи до держави громадянства та відчуття патріотизму, а також не порушували конституційне право кожної особи на громадянство.
   Набуття подвійного чи множинного громадянства стає явищем буденним, навіть достатньо популярним, оскільки держави починають самі заохочувати чужинців (громадян інших держав) набувати їхнє громадянство, використовуючи різні політико-правові інструменти, наявні в їхній законодавчій палітрі (переважно йдеться про "жонглювання" принципами та способами набуття громадянства, а також спрощеними вимогами до цього процесу).
   Множинне громадянство, як свідчить реальність, на практиці виникає на підставі різних як об'єктивних, так і суб'єктивних причини. Серед об'єктивних причин виникнення в особи множинного громадянства виділяють, насамперед, такі: територіальні зміни, які породжують зміну юрисдикції держави; міграцію населення (збільшення кількості трудових мігрантів, біженців, шукачів притулку тощо); розбіжності законодавства держав щодо порядку набуття та припинення громадянства.
   Ці та інші причини як окремо, так і в сукупності впливають на те, що люди в таких випадках набувають одночасно громадянство двох або більше держав. Зазвичай у випадку множинного громадянства базовим (пріоритетним) громадянством вважається те, яке безпосередньо пов'язане з постійним місцем проживання особи. На сьогодні множинне громадянство найчастіше виникає в результаті колізії законодавства різних держав, коли одна держава визначає основним принципом набуття особою громадянства "право крові" - ius sanguinis, тобто маркує своїх громадян за походженням, а інша держава - "право ґрунту" - ius soli, тобто визнає своїми громадянами всіх осіб, які народилися на її території. У цьому разі множинне громадянство виникає як об'єктивний юридичний факт абсолютно незалежно від волі особи, у результаті застосування норм законодавства конкретних держав.
   Характерно, що множинне громадянство дитини від так званого "змішаного" шлюбу виникає також незалежно від місця народження, якщо законодавство держави громадянства матері або батька містить правовий припис, згідно з яким "право крові" діє й тоді, коли один із батьків володіє громадянством цієї держави. Якщо така дитина народжується на території третьої держави, де діє "право ґрунту" як базовий принцип набуття громадянства за народженням, то вона автоматично набуває декілька громадянств. Така особа, у принципі, може передати всі ці громадянства за "правом крові" своїм дітям, однак більшість держав встановили певні правові обмеження щодо цього: або народження дитини на своїй території (так звані автохтони), або кількість громадянств, які можуть бути передані дітям чи кількість поколінь, які можуть за походженням автоматично набувати громадянства декількох держав незалежно від місця народження (так звані алохтони).

Зозуля О. І.
Проблеми та перспективи правового регулювання біпатризму в україні//Forum Prava .- 2020 .- № 60(1) .- С. 47–56
Анотація:
Про питання подвійного громадянства в Україні на тлі неоднозначного його конституційно-правового регулювання, порівняно значного фактичного поширення подвійного громадянства серед громадян України та гострої суспільнополітичної полеміки з даного приводу наразі набувають дедалі більшої актуальності.

               Питання подвійного громадянства в Україні особливе в контексті національної, мовної та релігійної неоднорідності України, сучасних процесів глобалізації та інтеграції України до Європейського Союзу, виїзду громадян України за кордон з метою проживання і працевлаштування (насамперед, через економічний занепад і бойові дії в Україні), а також масового надання громадянства Російської Федерації на тимчасово окупованій нею території України та в зоні проведення операції Об’єднаних сил. А відтак, у рамках удосконалення інституту громадянства України й вбачаються актуальними питання конституційно-правових засад подвійного громадянства та перспектив його розвитку в Україні. Загалом із урахуванням зарубіжного досвіду впровадження та функціонування в Україні інституту подвійного громадянства потребує більш поглибленого аналізу теоретичних положень і конституційно-правових засад біпатризму в Україні, визначення його основних рис, переваг і недоліків.
   Як відомо, громадянство це юридично визначений, стійкий, необмежений у просторі правовий зв'язок між особою і державою, що визначає їх взаємні політичні, соціальні та інші права та обов'язки, зумовлює належність людини до певної держави. У свою чергу, подвійне громадянство (біпатризм) передбачає особливе правове положення людини одночасно у громадянстві (підданстві) двох або більше держав.
    При цьому, від біпатридів слід відрізняти властиве окремим державам "подвійне громадянство", що, наприклад, мало місце у СРСР (громадянство держави і суб’єкта федерації) і, згідно ст.9 Договору про ЄС, де-факто є у Європейському Союзі (міжнародно-правове громадянство ЄС і внутрішнє громадянство її держави-члена). Згідно ст.4 Конституції України від 28.06.1996 р., "в Україні існує єдине громадянство", що віднайшло своє втілення у закріпленому ст.2 Закону України "Про громадянство" від 18.01.2001 р. № 2235–III  однойменному принципі.
   Принцип єдиного громадянства України лише виключає можливість існування громадянства її адміністративно-територіальних одиниць, але прямо не заперечує можливість поєднання особою громадянства України з громадянством (підданством) іншої держави (водночас не визнаючи наслідків біпатризму). Насамперед, тут йдеться про різні випадки недобровільного, автоматичного набуття іншого громадянства громадянами України, що має на меті забезпечення дотримання їх прав та інтересів, збереження правового зв’язку з державою Україна.
   Проблема подвійного громадянства в Україні на сьогодні потребує не заперечення чи самоусунення з боку держави, а адекватної реакції у вигляді чіткого формулювання її ставлення до біпатризму та визначення правових наслідків для біпатридів. При цьому, як у законопроектній практиці, так і у науковій літературі висловлюються протилежні пропозиції від офіційного визнання інституту множинного громадянства  до законодавчого визначення біпатризму як загрози національній безпеці України . Дискусійність же питання визнання та розвитку в Україні інституту подвійного громадянства, перш за все, потребує з’ясування та співвідношення його очікуваних переваг і перспективних ризиків.
   Перш за все, подвійне громадянство дозволяє особі користуватись правами громадян одразу двох держав, їх гарантіями, юридичним і соціальним захистом. Особливо наочно це виявляється у набутті громадянами України громадянства однієї з країн-членів Європейського Союзу, що забезпечує їм свободу пересування, проживання та працевлаштування на всій території ЄС. Обираючи ту чи іншу державу постійного проживання, біпатрид одночасно "активізує" зручніший для себе статус громадянина такої держави, фактично призупиняючи реалізацію прав, свобод та обов’язків громадянина іншої держави.
   Також гарантування біпатризму в Україні може розглядатись як один із аспектів сприйняття та впровадження в Україні спільних цінностей та принципів країн Європейського Союзу, використання здобутків європейського конституціоналізму. Адже попри різні підходи до визнання або заборони біпатризму у зарубіжних країнах інститут подвійного громадянства (з певними обмеженнями або без них) визнається у більшості країн Європейського Союзу.
   Повна заборона в Україні подвійного громадянства на тлі економічного занепаду і триваючих бойових дій може призвести до відмови (втрати) переважною більшістю вже існуючих біпатридів від громадянства не іншої держави, а України. А постійне проживання (у тому числі компактне) на території України значної кількості таких іноземних громадян – представників відповідних національних меншин може лише підвищити загрозу національній безпеці, ускладнити роботу органів публічної влади на місцевому рівні та відносини з сусідніми державами, заохочуватиме їх до втручання у внутрішні справи України. Примусове позбавлення громадянства України біпатридів, які постійно проживають закордоном (діаспора, трудові мігранти, мешканці невизнаного Придністров’я), матиме наслідком втрату ними зв’язку з Україною.

Софінська, Ірина Дмитрівна (доктор юридичних наук; професор кафедри теорій та філософії права Навчально-наукового інституту права Національного університету "Львівська політехніка").
    Подвійне громадянство, принцип вірності і публічне врядування : мати не можна позбавити // Часопис Київського університету права. - 2021/1. - № 2. - С. 71-76. - Бібліогр. в кінці ст.
Анотація:
Розглянуто релевантні питання, які стосуються застосування політико-правових механізмів та інструментів уникнення/подолання/ врегулювання колізій, пов’язаних із виникненням і набуттям подвійного (множинного) громадянства. Актуалізація цього питання пов’язана із реалізацією особою з подвійним (множинним) громадянством пасивного права голосу в одній із держав свого громадянства чи доступом до публічної влади, державної скарбниці або таємниці, здійсненням державно-владних повноважень. Протягом XX століття більшість держав світу укладали двосторонні договори з метою врегулювання випадків виникнення подвійного громадянства, оскільки набуття громадянином першої держави за власним бажанням альтернативного громадянства другої держави зазвичай мав наслідком автоматичну втрату ним первинного громадянства. Однак, інша ситуація виникає у біпатридів (осіб з подвійним громадянством) від народження. Окремої уваги заслуговує нещодавня ситуація з громадянством Марка Бжезінскі, новопризначеного посла США у Польщу. 

   Питання подвійного (множинного) громадянства потребує законодавчої впорядкованості, оскільки ні Загальна декларація прав людини 1948 р.6, ні Європейська конвенція про громадянство 1997 р. не уточнюють, скільки легально кожен може мати одночасно громадянств і чи є пріоритет щодо часу та способу їх набуття. Концепт «єдиного» громадянства притаманний федеративним державам, по-перше, не є тотожним чи синонімом до «одного» громадянства; по-друге, не є антонімом до «подвійного» чи «множинного» громадянства, а тому не підмінює суті заборони його набуття. А тому трактування Конституції України 1996 р. без врахування офіційного визначення, поданого в базовому законі 2001 р., є хибним.
   Усе ж, сприйняття існування інституту подвійного громадянства зовсім не означає, що біпатриди мають однакові права, обов’язки та привілеї у всіх державах їхнього громадянства. Зазвичай, у такому випадку використовується розуміння базового громадянства на підставі «постійного та ефективного правового зв’язку між державою та особою» (часто йдеться про державу постійного проживання) і саме воно виступає дже-
релом прав, обов’язків та привілеїв біпатрида.
   У світі існує перелік держав, які, по-перше, дозволяють подвійне громадянство (але обмежують активне та пасивне виборче право таких громадян); по-друге, забороняють подвійне громадянство з автоматичною втратою першого громадянства (за винятком набуття другого громадянства за народженням) і, по-третє, дозволяють своїм громадянам мати друге громадянство, але винятково конкретних держав.
    Однак, разом із подвійним громадянством з’являється подвійна вірність, а тому часто у таких випадках виникають конфлікти на особистісному та міждержавному рівні. Скажімо у Мексиці особа з подвійним громадянством (громадянин Мексики від народження) може бути обрана до представницьких органів місцевого самоврядування чи посадовими особами місцевого самоврядування (до прикладу, мерами міст) винятково після підписання декларації вірності Мексиці).
   Питання участі біпатридів у публічному житті держави, а точніше їхнього доступу до публічної служби, державної скарбниці та національної безпеки набувало актуальності безліч разів. Законодавчі вимоги, як і сприйняття, по-перше, біпатридів чи осіб з множинним громадянством, і по-друге, їхньої активної участі у публічному житті держави, діаметрально протилежні: від неможливості та абсолютного несприйняття до
прийнятності, але за певних умов. Фундаментальним фактором допуску біпатридів до участі в публічному житті держави є принцип вірності. Питання вірності осіб з подвійним (множинним) громадянством, які є публічними особами та працюють в уряді держав одного із своїх громадянств, створює нові сучасні виклики
з огляду на цінності, патріотизм та національну безпеку в Європі та у світі.

Слюсарчук Іван Володимирович, Мітенко Ольга Василівна
Подвійне громадянство: реальні та потенційні загрози національній безпеці. Законодавче регулювання//Інформаційна безпека людини, суспільства, держави. 2019.- № 3 (27)-С. 70-78
Анотація: 
розглядається реальні та потенційні загрози, які можуть бути спричинені явищем подвійного громадянства в Україні.
   Безумовно, кожне явище має як позитивні, так і негативні прояви. Це стосується й подвійного громадянства. На перший погляд, подвійне громадянство має гарантувати захищеність румунської, угорської чи російської національних меншин. Це начебто додає їм упевненості в забезпеченні їхніх фінансових і майнових прав. Зазначена категорія громадян може відвідати свою другу країну перебування у будь-який час, що створює сприятливі та комфортні умови.
   Однак, беручи до уваги географічне розташування України, її історичне минуле, входження певних територій до складу різних держав, як наслідок – поліетнічність, колізії у чинному законодавстві, а також події, що впродовж останніх п’яти років відбуваються на території нашої держави, можна припустити, що явище подвійного громадянства за певних обставин може стати причиною виникнення загроз національній безпеці України.
   Розглянемо детальніше, про які саме загрози йде мова. Серед основних реальних та потенційних загроз державній безпеці, які виникають із набуттям громадянами України громадянства іншої держави, можна виокремити наступні:
1.    Витік наукового потенціалу: студенти, науковці, викладачі.
2.    Створення передумов до витоку відомостей з обмеженим доступом (секретоносії, які мають подвійне громадянство).
3.    Формування позицій впливу в інтересах іноземної держави шляхом надання громадянства своєї держави державним службовцям місцевого та регіонального рівнів. Варто зауважити, що саме секретоносії, а особливо державні службовці, які мають допуск та доступ до відомостей, що становлять державну таємницю, знаходяться в групі ризику. Адже наявність у них подвійного громадянства створює реальні передумови до витоку таємної інформації і відповідно до заподіяння серйозної, часто непоправної шкоди національній безпеці.

 Матеріали з інтернет

   Навесні 2021 року Володимир Зеленський «використав» норму про заборону подвійного громадянства проти трьох членів так званого «списку контрабандистів» – 2 квітня РНБО ввів санкції проти десяти людей, яких правоохоронці вважають злочинцями. Зеленський позбавив українського громадянства Вадима Альперіна, в якого нібито був ізраїльський паспорт, Араїка Амірханяна за паспорт Вірменії та Олександра Єрімічука за громадянство Румунії. Альперин наразі намагається оскаржити в суді указ президента , але наразі безуспішно.
Проблема подвійного громадянства кілька разів спливала в обговоренні транскордонного співробітництва України й Угорщини – країни-члена Євросоюзу, яка має програму надання громадянства для етнічних угорців, що живуть за кордоном. Широкого розголосу ця проблема набула в 2018 році, коли в мережі з’явилось відео на якому українцям роздають угорські паспорти в консульстві Угорщини в Береговому (Закарпаття) з проханням не повідомляти про це владі.
   Схожі програми є і для етнічних болгар та румунів, що мешкають в Україні. У 2018 році, за підрахунками представника МЗС України, ініціатора тристоронньої міждержавної співпраці України, Румунії та Молдови Теофіла Рендюка, Румунія видала 120 тисяч таких паспортів громадянам України.
   У грудні 2019 року, через пів року після інавгурації, президент подав до парламенту законопроєкт 2590 «Про внесення змін до деяких законів України щодо питань громадянства». Проте вже у січні 2020-го проти виступило головне науково-експертне управління парламенту. Експертів в тому числі засмутила спроба президента регулювати юридичну норму, що закріплена в Конституції, без зміни Основного закону України.
В січні 2021 року до Верховної Ради подали одразу три пов’язаних між собою законопроєкти щодо подвійного громадянства – 4640, 4641 і 4642. Автори документів – народні депутати від президентської партії «Слуга Народу» Олег Дунда, Олександр Аліксійчук і Дмитро Микиша.
   Законотворці, зокрема, пропонують дозволити українцям легалізувати іноземне громадянство, отримувати українцям інше громадянство без втрати українського, а іноземцям – українське без відмови від попереднього. За порушення вимог щодо декларування другого чи множинного громадянства депутати пропонують запровадити кримінальну відповідальність.
   Повідомляти про друге громадянство, згідно із законопроєктом, потрібно для обрання на виборні посади, для роботи на державній службі або в органах місцевого самоврядування та правоохоронних структурах. Працювати на цих посадах із громадянством держави-агресора (з 2018 року такою країною визнано Росію) буде неможливо, а недекларування громадянства держави-агресора пропонують зробити кримінальним злочином.
   Ці законопроєкти також були розкритиковані головним експертним управлінням парламенту, в першу чергу з тих же причин, що і раніше законопроєкт 2590.
   За чинним законом України про громадянство, держава визнає за громадянами України лише їхнє українське громадянство. Закон також передбачає низку умов, що мали б максимально зменшити можливості множинного громадянства, аж до положення про можливу втрату громадянства України в разі набуття іноземного в більшості випадків.
   Проти волі громадянина України позбавляти громадянства України забороняє 25-а стаття Конституції. Нині чимало громадян України фактично мають також інші громадянства.

Софінська, Ірина Дмитрівна (доктор юридичних наук; доцент кафедри теорій та філософії права Навчально-наукового інституту права Національного університету "Львівська політехніка").
    Паспорт : глобальні виклики - локальні рішення // Часопис Київського університету права. - 2020. - № 3. - С. 342-348. - Бібліогр. в кінці ст.
Анотація:
Йдеться про виникнення та траєкторію розвитку паспорта, його поліаспектність у сучасному житті. По-перше, паспорт - це стандартизований письмовий візуалізований антропометричний персоналізований доказ громадянства особи-пред’явника, однак не завжди. По-друге, паспорт є засобом ідентифікації особи-пред’явника незалежно від часу, місця та способу набуття громадянства конкретної держави (у вигляді обробки персональних даних), а також контролю за ними з боку цієї держави. І нарешті, паспорт - це паперовий документ, який наділяє особу-пред’явника правами, обов’язками та привілеями, гарантує свободу пересування (безлімітний і безстроковий в’їзд у державу громадянства та виїзд з неї) та імунітет (від екстрадиції).

   Паспорт вважається фінальним доказом наявного в особи громадянства, як встановленого постійного у часопросторі, ефективного та правового зв'язку між нею і державою, незалежно від етнічного походження особи, який проявляється у взаємних правах, обов'язках та привілеях. Здавна паспорт вважався важливим символом ідентичності особи з державою свого походження чи народження; офіційним документом, який засвідчує статус особи, оскільки його отримати можна в результаті виконання конкретних юридичних та/чи фінансових вимог або як дарунок від глави держави; документом для легального пересування (безпечних мандрів) особи всередині держави та за її межами.
   На початку ХХ ст. у результаті масштабних геополітичних змін у світі (насамперед у Європі) активізувалася нова категорія людей - біженці (в т.ч. політичні емігранти). Це були вимушені переселенці, які постраждали внаслідок Першої світової війни, у результаті територіальних змін вони de jure втратили наявне громадянство (відмовилися de facto набути громадянство нових держав, а їхні паспорти стали камуфляжними), також вони боялися переслідування, ув'язнення чи навіть страти.
   Спершу у 1920 р. Ліга Націй провела у Парижі Міжнародну конференцію щодо паспортів, митних процедур та квитків прямого сполучення, під час якої були запроваджені паспорти, формат яких є дійсним майже без змін дотепер (як стандартизований письмовий візуалізований антропометричний персоналізований документ). Далі, у березні 1922 р., Рада Ліги Націй ініціювала створення «нансенівського паспорта» - спеціального документа, який дозволяв особі-пред'явнику (визнаній біженцем чи особою без визначеного громадянства) вільно пересуватися та уникнути переслідування з боку держави його громадянства (національної приналежності). Спочатку, видача «нансенівського паспорта» стосувалася «будь-якої особи російського походження (В. Набоков, С. Рахманінов, І. Стравінський, М. Шагал), яка не бажає захисту з боку органів влади СРСР і не набула жодного іншого громадянства» (О.І. Бочковський), однак згодом дія цього паспорта поширилася на осіб грецького (А. Онассіс), турецького, сирійського, вірменського походження, які були визнані особами без визначеного громадянства.
   Наявність чи відсутність паспорта конкретної держави корегує життєвий шлях кожної людини і часто не залежить від її національності (походження), постійного проживання у цій державі, інтеграції у суспільне середовище та загалом сповідування традиційних цінностей і традицій цієї держави. «Гідні уваги паспорти» дозволяють особі-пред'явнику періодично здійснювати безлімітні безвізові мандри (легко та без жодних проблем отримати візу в разі потреби), уникати надмірного, на її думку, оподаткування та приховувати прибутки, отримані не завжди легальним шляхом. Відбувається поступове знецінення паспорта як доказу (базового атрибуту) громадянства у випадку його набуття у зв'язку з інвестицією або так звану «купівлею за готівку» у розумінні cash-for-passport, незважаючи на те, що «паспорт - це не лише аркуш чи офіційний документ, це також набір прав та обов'язків громадянина».
   У сучасному світі існує чимало успішних та благополучних держав, які проводять так звані «аукціони» громадянства, на яких можна безперешкодно «купити» потрібний чи омріяний паспорт (набути альтернативне громадянство). Вочевидь, далеко не будь-хто може взяти участь у такому «аукціоні» громадянства, - це як закритий клуб, вхід у який дозволяється лише за персональними картками, які підтверджують членство у такому клубі, та сплативши вступний внесок. Такі підходи до громадянства та паспортизації побутують у багатьох державах світу і є наслідком чітко продуманої й ефективної діяльності держави щодо покращення своєї економічної ситуації шляхом офіційного чи латентного «продажу» громадянства (а з ним і паспорта), а не результатом реальної інтеграції особи-інвестора у суспільство, вивчення державної мови, історії, культури та традицій. Бажання набути альтернативне громадянство і паспорт, наявність якого зможе забезпечити усталений рівень життя, є характерним для сучасного споживацького глобалізованого світу, провокує деформацію правового світопорядку та породжує вимушену міграцію (переселення) людей.
   Традиційно, компетентний орган держави, використовуючи свої дискреційні повноваження, може видати (подарувати) або відкликати (конфіскувати) паспорт de facto, не враховуючи факт набуття чи припинення громадянства de jurе.
   Необхідно диференціювати відкликання (конфіскацію) дійсного паспорта від відмови компетентного органу держави видати цей документ, якщо порушена сама процедура набуття громадянства або особа-заявник її не завершила (до прикладу, під час інтерв'ю особа показала недостатній рівень інтеграції в іспанське суспільство, бо не знала ім'я дружини тогочасного прем'єр-міністра держави).
Окремої уваги заслуговує згадка про існування камуфляжних паспортів (camouflage passport), які на вигляд мало чим відрізняються від дійсних паспортів, однак видані вони органами влади самопроголошених невизнаних республік або органами держав, які припинили своє існування (в результаті розпаду, об'єднання, деколонізації) чи змінили назву. На рівні ЄС існує список уявних, фіктивних, камуфляжних паспортів, затверджений у вигляді спільного рішення Ради Європейського Союзу та Парламентом ЄС (востаннє оновлений у березні 2017 р.): особи-пред'явники таких документів не мають права на в'їзд до ЄС та вільне пересування в кордонах держав-членів ЄС.
   Існує думка, що «паспорт як кокарда означає належність до громадянства якоїсь держави, однак, її колір ніяк не є пов'язаний із нацією, він відображає не себе, а націю». Кольорова палітра паспортів у світі є достатньо широкою, однак, традиційно, використовують такі популярні тинктури (геральдичні емалі): червону, синю, зелену та чорну (з відповідними відтінками). Але й тепер кожен, хто має паспорт «правильного» кольору, виданий державою з високим «індексом щастя», може втішатися своїми привілеями.

Софінська, Ірина Дмитрівна (кандидат юридичних наук; докторант кафедри теорій та філософії права Навчально-наукового інституту права Національного університету "Львівська політехніка").
    Візія законодавчого регламентування українського громадянства : (1918-2018) // Часопис Київського університету права. - 2019. - № 1. - С. 61-67. - Бібліогр. в кінці ст.
Анотація:
Проаналізовано українське законодавство про громадянство 1918, 1991 та 2001 рр. (зі змінами та доповненнями). Зроблено спробу з’ясувати ціннісне наповнення сутності громадянства та його трансформацію в Україні протягом ста років, знайти вдале увідповіднення трихотомії взаємовідносин між особою, державою і суспільством. Унаочнення та збереження єдності тріади «особа - держава - суспільство» в його перманентному розвитку є додатковим фактором усвідомлення кожним перманентних цивілізаційних і глобалізаційних викликів. Особливу увагу автор звертає на основні маркери законодавчого регламентування громадянства, за допомогою яких можна визначити ціннісну сутність і правову природу цього конституційно-правового інституту.

   Первинно, основними критеріями набуття особою громадянства від народження, а звідти і ймовірної її правової ідентифікації, були і є право крові (іus sanguinis), як набуття особою громадянства виняткового на підставі походження незалежно від місця народження, і право ґрунту (іus soli), як набуття особою громадянства за місцем народження незалежно від походження. Якщо порівнювати ці два принципи набуття громадянства та спробувати визначити їхній вплив на трихотомію взаємовідносин між особою, державою та суспільством, то набуття особою громадянства за походженням на підставі права крові (ius sanguinis) спрямоване, вочевидь, на збереження етнічного гомогенного середовища всередині держави та етнічної ідентичності діаспори.
   Деякі сучасні західні вчені вважають таке набуття громадянства певним анахронізмом, який в окремих державах західної ліберальної демократії є тотожним тим давнім феодальним привілеям, що виникали в людини від народження та успадковувалися від її батьків. Разом із тим набуття особою громадянства за народженням на підставі права ґрунту (ius soli) спроектоване на легалізацію емігрантів, представників національних меншин, які свідомо (у пошуках кращої долі) чи вимушено (в результаті територіальних змін,
а відтак трансферту громадянства) опинилися на території іншої держави, а також на їхню поступову інтеграцію у суспільство-реципієнт.
   На початку ХХ ст. українське законодавство з огляду на первинні підстави набуття громадянства використовувало спочатку право ґрунту (ius soli) у т.зв. березневому законі про громадянство 1918 р. («кожен, хто народився на території України і зв’язаний із нею постійним перебуванням», п. 1), потім право крові (ius sanguinis) у т. зв. липневому законі 1918 р. («особи набувають собі право українського громадянства… за народженням від громадян Української Держави», п. 8). Обидва сучасні закони про громадянство України використовують право крові (ius sanguinis) як первинну підставу набуття особою громадянства від народження незалежно від місця народження (в Україні чи екстратериторіально). Підтвердження цієї тези знаходимо у ст. 12 закону 1991 р. («дитина, батьки якої на момент її народження перебували в громадянстві України, є громадянином України незалежно від того, чи народилася вона на території України, чи за її межами») та у ст. 7 чинного закону про громадянство 2001 р. («особа, батьки або один із батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України»). Однак виникає питання щодо набуття громадянства від народження на підставі права крові (ius sanguinis) дитиною, народженою posthumous, якщо її батько був громадянином України, але помер до її народження. Це питання не врегульоване на даний час.
     Вторинними способами набуття особою громадянства, відомими в Україні та визначеними ще з 1918 р., є натуралізація (звичайна, привілейована та виняткова), оптація та трансферт у зв’язку із територіальними змінами чи у випадку одруження особи і народження дітей. Звичайна натуралізація, зазвичай, передбачає набуття будь-якою особою громадянства іншої держави на підставі рішення відповідних компетентних органів державної влади, яке ґрунтується не на суб’єктивному праві конкретної особи, а на виконанні умов, передбачених законодавством конкретної держави: цензу осідлості (строку постійного проживання), наявності фактичного місця проживання та законних джерел існування, знання державної мови, історії та культури, відсутності «кримінального минулого» тощо.
   На даний час в Україні законодавство про громадянство не використовує громадянство як кваліфікаційну підставу участі в органах публічної влади (спосіб набуття громадянства, наявність подвійного (множинного) громадянства, тощо). І лише п. 2(6) ст. 19 Закону України «Про державну службу» встановлює, що «на державну службу не може вступити особа, яка має громадянство іншої держави».
   Однак сфера дії цього закону на коло осіб суттєво зменшилася протягом останнього часу. На підставі даних аналітичної доповіді до щорічного послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2018 році» відомо, що протягом 2017 р. «виявлено 441 факт набуття іноземного громадянства представниками [органів публічної влади] державних органів та органів місцевого самоврядування, насамперед із числа секретоносіїв [осіб, які мали доступ до державної таємниці].
   Ці дані вважаємо підтвердженням нашого переконання, що громадяни України, які є службовцями органів публічної влади, правоохоронних органів та здійснюють державно-владні повноваження, по-перше, не можуть бути біпатридами, по-друге, повинні бути винятково громадянами України від народження, а не бути особами, які набули українське громадянство після народження у зв’язку із натуралізацією (особливо привілейованою).
   У зв’язку із активізацією різноманітних глобалізаційних, цивілізаційних та міграційних процесів необхідно вдосконалити чинне законодавство України про громадянство у контексті чіткого, юридично аргументованого регламентування подвійного (множинного) громадянства та визначення можливості таких громадян бути обраними (призначеними) до органів публічної влади; підстав денатуралізації та ренатуралізації; визначення поколінь українців, народжених екстратериторіально, які можуть набути громадянство України на підставі права крові ius sanguinis від народження.

Затулко, Катерина (адвокат; старший юрист).
    Подвійне громадянство для українців: факти, міфи, правила // Юридична газета : всеукраїнське професійне юридичне видання. - 2021. - № 18. - С. 25.
Анотація:
Визначено, що питання подвійного громадянства досі залишаються "сірою зоною" українського законодавства. Для того, щоб в Україні було легалізовано подвійне громадянство, треба внести зміни до Конституції України, закону України "Про громадянство", а також підзаконні нормативно-правові акти.

   Громадянство — це правовий зв'язок між особою і країною громадянства, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках. Відповідно до положень Конституції та законів України, у нашій країні існує єдине громадянство — нам дозволено мати лише громадянство України.
   Втім, законодавство України не містить ні категоричної заборони на отримання громадянином України громадянства іншої країни, ні відповідальності за наявність подвійного громадянства. Більше того, діє принцип «неможливості позбавлення громадянина України громадянства України», тож якщо громадянин України отримає друге громадянство, ніхто не має права позбавити його громадянства України.
Якщо громадянин України набув громадянство іншої держави, і процедура його набуття не передбачала обов'язкового виходу з українського громадянства, для України ця особа залишається громадянином України і у відносинах з Україною розглядається лише як громадянин України.
    Саме тому особи, які мають подвійне громадянство, у випадку відсутності паспорта громадянина України або закінчення строку його дії намагаються отримати візу та/або посвідку на тимчасове проживання в Україні й отримують відмови.
   Інша сторона медалі — набуття/ прийняття іноземців у громадянство України. Під час цієї процедури особа має подати зобов'язання про вихід з іноземного громадянства, але навіть сам закон містить положення, які передбачають можливість особи залишити іноземне громадянство і додатково до цього отримати громадянство України, підписавши декларацію про відмову від іноземного громадянства та зазначивши підставу неможливості оформлення такого виходу.
     На жаль, деталі процедури втрати громадянства регламентовані нечітко, в т.ч. не передбачено, яким чином, на яких підставах і ким виявляється і перевіряється факт наявності/відсутності у громадянина України другого громадянства. Відсутність деталізованої процедури істотно порушує права громадян, у т.ч. право на невтручання у приватне життя та на захист персональних даних. Наприклад, вже відомі випадки позбавлення громадянства України «іноземних високопосадовців» з підстави подання неправдивих відомостей у процедурі отримання ними громадянства України.
   Отже, питання подвійного громадянства досі залишається «сірою зоною» нашого законодавства. Для того, щоб в Україні було легалізовано подвійне громадянство, треба внести зміни до Конституції, Закону «Про громадянство», а також підзаконних нормативно-правових актів, що стосуються цього питання. Змінами до Конституції потрібно передбачити існування такого явища, а змінами до Закону «Про громадянство» та низки підзаконних актів спростити процедуру набуття громадянства України та нівелювати такі процедури, як «підтвердження відсутності іншого громадянства», «вихід з іноземного громадянства у процедурі отримання громадянства України» тощо.

Олексишин, Софія (студентка).
    Подвійне громадянство: мати не можна позбавити / С. Олексишин // Вісник Конституційного суду України : загальнодержавне періодичне видання. - 2019. - № 1. - С. 167-175
Анотація
: Досліджується основний правовий дискурс у сфері подвійного громадянства, визначається необхідність удосконалення нормативно-правової бази у контексті чіткого, юридично аргументованого регламентування подвійного (множинного) громадянства (підстав набуття та особливостей припинення) і можливості таких громадян (біпатридів) бути обраними (призначеними) до органів публічної влади, бути представниками правничої професії, а також тими, хто здійснює правоохоронні функції для забезпечення державної безпеки України.

   Часто звичайні люди вбачають безліч переваг у можливості бути громадянином одночасно декількох держав, а особливо тих, які є високорозвинутими та належать до топ-10 за «індексом щастя», зокрема США, Канада, Норвегія та низка держав — учасниць Європейського Союзу. Насправді ця проблема є набагато складнішою, ніж може здатися на перший погляд пересічному громадянину, адже здебільшого кожен меркантильно шукає лише власну вигоду, не вдаючись до правової сутності  питання.
   На сьогодні у низці держав дозволяється одночасна належність особи до громадянства двох або більше держав, що Європейська конвенція про громадянство 1997 року називає «множинним громадянством». Належність будь-якої особи до громадянства одночасно двох держав називають «біпатризмом». Так, усі держави світу можна поділити на дві групи: ті, в яких дозволено множинне (зокрема подвійне) громадянство (Австралія, Канада, Нова Зеландія, Об'єднане Королівство, США, Франція та інші), і ті, в яких дозволено мати лише одне громадянство (якщо ж особа, народжена у певному громадянстві, добровільно набуває громадянство іншої держави, то автоматично втрачає попереднє). У другій групі можна виділити ті держави, в яких заборонено подвійне громадянство, але існують винятки (Австрія, Китай без урахування Гонконгу та Макао), і ті, в яких воно повністю заборонене (Індія, Індонезія, Японія та інші). Однак це зовсім не означає, що права, обов'язки та привілеї в усіх громадян держави, де дозволений біпатризм, є однаковими (відмінності є у реалізації права голосу)
      Правова доктрина громадянства допускає два традиційні способи його набуття: 1) філіація (від народження на підставі права крові ius sanguinis, тобто за походженням, чи права ґрунту ius soli, за місцем народження); 2) натуралізація, оптація, трансферт (після народження). У випадку філіації особа може набути подвійне громадянство від народження незалежно від своєї волі у таких випадках: дитина «змішаного шлюбу» — держави громадянства обох батьків «передають» громадянство за походженням; дитина народжена у державі, яка надає громадянство кожному, хто народився на її території (CLUA) незалежно від громадянства її батьків. Інша справа — набуття особою подвійного громадянства після народження.
   У статті 6 Закону України «Про громадянство» передбачено десять підстав набуття українського громадянства: 1) за народженням; 2) за територіальним походженням; 3) внаслідок прийняття до громадянства; 4) внаслідок поновлення у громадянстві; 5) внаслідок усиновлення; 6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров'я, в дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім'ю або передачі на виховання в сім'ю патронатного вихователя; 7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки; 8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини; 9) внаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства; 10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.
   Чому українці прагнуть отримати інше громадянство? Яких переваг позбавлене українське громадянство, що змушує його власників шукати шляхи набуття нового?
Загальновідомим є й те, що, за неофіційними даними, сотні тисяч українців мають два паспорти. Серед них — представники органів публічної влади, впливові підприємці, представники шоу-бізнесу та жителі прикордонних територій. Більшість із них приховує цей факт.
    У кожного є свої причини «латентного біпатризму», але переважно їх можна поділити на два види: а) пов'язані із захистом особистих та політичних прав; б) пов'язані з економічним неблагополуччям. Так, одні вбачають у набутті другого громадянства можливість на належному рівні захистити власні права та інтереси, а інші шукають шляхи збільшення заробітку задля забезпечення своїх родин.
   Виходячи з реальних умов в Україні важко заперечувати, що економічний розвиток є вкрай низьким та недостатнім для того, щоб забезпечити базові потреби населення, що перш за все зумовлено високим рівнем корупції. Так, за показниками Індексу сприйняття корупції за 2017 рік Україна посідає 130-те місце із 180 можливих (для порівняння, Данія — 2-ге місце, Польща — 36-те, Угорщина — 66-те). Не дивно, що безліч українців прагнуть отримати другий паспорт однієї з більш розвинутих країн Європи, що надасть змогу на законних підставах заробляти більше, не потрапляючи у замкнуте коло корупції.
Пропонується дозволити (легалізувати) в Україні подвійне громадянство, однак із певними обмеженнями та умовами.
   По-перше, дозволити іноземцям набуття українського громадянства без втрати попереднього за умови здійснення великих інвестицій у малорозвинуті (або ті, що потребують нагальної та ефективної модернізації) галузі промисловості чи сільське господарство України.
По-друге, заборонити подвійне громадянство громадянам держав, з якими в України є воєнні конфлікти. І не лише на період війни, а й на 10-25 років потому (встановити часову квоту), що убезпечить від різних маніпуляцій та сепаратизму.
По-третє, кожна особа з наявним подвійним громадянством незалежно від способу набуття (від народження чи після народження), яка прагне стати представником органів публічної влади з числа секретоносіїв (осіб, які мають доступ до державної таємниці), представником правничої професії, а також та особа, яка здійснює правоохоронні функції для забезпечення державної безпеки України, повинна припинити інше громадянство з часу обрання/призначення.

   У турбулентному світі, перевантаженому глобалізацією, транснаціоналізацією та мобільністю, зміною парадигми світоглядних цінностей, питання щодо реалізації особою з подвійним (множинним) громадянством пасивного права голосу в одній із держав свого громадянства чи призначення в органи публічної влади, доступ до державної скарбниці або таємниці, здійснення державно-владних повноважень повинне бути чітко врегульованим та законодавчо впорядкованим. Виклики сьогодення (вірність, ідентичність, патріотизм, безпека), як і законодавчі колізії, потребують унаочнення практичних намірів врегулювання питань, пов’язаних із доступом осіб з подвійним (множинним) громадянством до публічної влади, з метою
уникнення збільшення політичних конфліктів у світі.