Мазур Оксана Геннадіївна Особливості процесу інституціональної легітимації в сучасній Україні // Грані. -  2013. -№ 6. -  С. 140-144

Анотація: Досліджено особливості процесу легітимації політичних інститутів в умовах трансформації політичного режиму України.

Процес делегітимації старих, тих, що втратили визнання, політичних інститутів і легітимація нових, більш функціональних, таких, що відповідають вимогам і умовам політичних систем, що трансформуються, характерний практично для всіх держав, утворених на пострадянському просторі. Легітимація пов’язана з елементом політичної системи, специфічною технологією, що є процесом визнання, виправдання і підтвердження прав політичної влади на прийняття політичних вчинків, рішень і дій, спираючись на насильство. В процесі легітимації політичні інститути відіграють щонайменше подвійну роль. З одного боку, вони є об’єктом легітимації, зокрема 

 С. Ліпсет визначає легітимність, як «здатність системи породжувати і підтримувати віру народу в те, що її політичні інститути найбільшою мірою відповідають інтересам суспільства». З іншого боку, сам процес легітимації здійснюється за допомогою політичних інститутів. У цьому випадку інститути стають інструментами або каналами легітимації.

… Аналізуючи проблему легітимності у вітчизняному вимірі, український науковець  

П.Г. Манжола зазначає, що специфіка легітимації влади в Україні визначається не стільки раціональними чинниками західноєвропейського зразку (традиційна повага до закону, визнання довершеності політико-правових процедур ротації влади), скільки ціннісно-нормативними параметрами. Поширення атмосфери правового нігілізму, скептичне ставлення до законодавчих процедур де-факто позбавило виборчий процес легітимних ознак. На його думку наприкінці 2006 початку 2007 рр. «можна з упевненістю констатувати наявність системної кризи у взаємодії влади та суспільства, що значно ускладнює процес функціонування політичної системи в цілому» . Ілюстрацією до цього твердження можуть слугувати результати моніторингу рівня довіри громадян України до основних інститутів влади, який протягом багатьох років проводить Центр О. Разумкова. Аналізу результатів цих багаторічних досліджень дає змогу вивести певні закономірності. Так, кожен з президентів України у результаті свого правління поступово втрачав кредит довіри з боку громадян. Леонід Кучма від підтримки в 22,6% (тут і далі наводиться показник «Повністю підтримую») весни 2000 року прийшов до 10,4% напередодні «помаранчевої революції» (мінімум підтримки Кучми - 7,2% в серпні 2003го). Віктор Ющенко в дні «революції» придбав безпрецедентний кредит народної довіри - його повністю підтримували 46,7%! Але вже до кінця 2005 року рейтинг В. Ющенка опустився до 17,1% і продовжив надалі круте падіння до принизливих 2% у березні 2009 року, в розпал фінансової кризи. Віктор Янукович навесні 2010 року, саме в той час, коли він укладав Харківські угоди з Росією, користувався повною підтримкою 39,7-40,9 % опитаних. Рік потому цей показник складав тільки 9,7-11,3 %. Падіння рейтингу В. Януковича зафіксоване і весною 2012 року - 9,6%. І лише ближче до виборів - у серпні - рівень підтримки чинного президента піднявся до 12,6%. Отже, кожного разу, вибираючи президента, український народ виявляє максимальний рівень довіри до нового лідера країни. Але потім - досить швидко і ґрунтовно - розчаровується. У будь-якому випадку громадяни України пов’язують свої певні надії саме з президентськими виборами. Цілком доцільно для коментаря цієї ситуації використати вислів відомого соціолога Р. Арона, згідно з яким «поєднання поваги до режиму і неповаги до правителів, обраних відповідно до Конституції, психологічно можливо». Рівень легітимності Верховної Ради України 2002 р. знижувався з початку 2005 р. і наприкінці 2006 р. складав 6,2 %. При цьому ставлення населення до парламенту не змінила навіть ротація його складу після березневих виборів 2006 р. Не було відмічено «сплесків» довіри до Верховної Ради протягом періоду 2002-2009 рр. Взагалі, рівень підтримки найвищого законодавчого органу України рідко коли піднімався вище 10%

Коваль Оксана Ярославівна Правові форми легітимації влади // Часопис Київського університету права, 2016/2. -№ 4. -  С. 42-46

Анотація: Визначено та розкрито дві основні правові форми легітимації влади. Проаналізовано опосередковані (створення умови для легітимації державної влади) та безпосередні (діяльність влади прямо спрямована на її легітимацію) форми легітимації влади. Виділено правові та неправові форми легітимності влади. Неправові форми постійно діють, забезпечуючи повсякденну легітимацію, а правові форми легітимації вводяться в дію в певних ситуаціях, коли в цьому виникає необхідність. Значимість правових форм легітимації державної влади залежить від конкретного культурного та історичного типу держави. В сучасному суспільстві правові форми легітимації державної влади найбільш затребувані. Визначено дві основні правові форми легітимності державної влади: правова ідеологія та правові процедури, які є критеріями процесів легітимації.

У сучасній теорії держави та права принцип легітимності влади полягає в забезпеченні добровільної згоди громадян підкорюватися її рішенням і визнавати за владою право на застосування примусу. Визнання правомірності вимог влади як громадянами, так і міжнародною спільнотою в цілому можливо тільки в тому випадку, якщо влада дотримується ідеалів демократії, у своїй діяльності керується принципом поваги до цінностей, традицій права. І в силу цієї обставини легітимність можна вважати найважливішою ознакою демократичної влади1. Процес досягнення і зміцнення довіри (визнання) до державної влади з боку населення включає безліч різних форм: правову, політичну, ідеологічну, соціальну, економічну, морально-етичну тощо. Легітимація державної влади являє собою багатогранний і безперервний процес, в якому кожна з форм легітимації, з одного боку, тісно пов’язана з іншими, а з іншого, – зміна їх пріоритетності та важливості визначає динаміку цього процесу.

… Легітимація є наслідком динамічних процесів, що відбуваються в суспільстві й державі. У силу цього змінюються завдання, що стоять перед державною владою, тому правова легітимація державної влади – це ініційований державною владою процес. Неправові форми постійно діють, забезпечуючи повсякденну легітимацію, а правові форми легітимації вводяться в дію в певних ситуаціях, коли в цьому виникає необхідність. Тут слід вказати на те, що правові форми легітимації державної влади ми розглядаємо в вузькому сенсі, як юридичні форми, інакше неможливо буде розмежувати правові та неправові форми легітимації державної влади.

Якщо говорити про форми юридичної репрезентації принципу легітимності влади, то слід звернути увагу на те, що забезпечується правом. Це є важливим, оскільки в сучасному суспільстві саме правові форми легітимації державної влади все частіше стають затребуваними.

Слід виділити дві основні правові форми легітимації влади: опосередковані (створення умови для легітимації державної влади) та безпосередні (діяльність влади безпосередньо спрямована на її легітимацію).

До опосередкованих форм належить економічна спрямованість на соціальну сферу. Так, наприклад, економічне закріплення системи соціально-економічних прав, встановлення мінімального розміру оплати праці, все це, по суті, є системою правових засобів, що забезпечують первинну довіру до державної влади.

   Ці засоби формальні й можуть бути не настільки істотними для формування стійкої довіри, проте роль права в цьому процесі очевидна. Крім того, до опосередкованих форм належить культурно-масова пропаганда.

Пропагуючи, уряд переконує населення в їх корисності, він показує своє значення, зазначає свій внесок.

Політика легітимації влади як набуття визнання довіри проводиться державою через систему соціалізації особистості, сфери виховання, освіти, культури.

Цокур Є. Г. Особливості легітимаційних процесів у сучасній Україні / Є. Г. Цокур // Політикус. - 2015. - Вип. 1. - С. 57-62. 

Анотація: Дослідженні присвячено аналізу українського досвіду забезпечення владної легітимності в контексті загальноєвропейських та світових тенденцій у практичній та теоретичній площинах. Легітимність одночасно виступає і метою, й умовою існування та ефективності владних відносин у державі. Потенціал легітимності є потенціалом державотворення та стабільності суспільно-політичного життя. Визнання цього та переосмислення місця та ролі легітимності в сучасній політичній науці є необхідною умовою як наукового, так і державно-управлінського прогресу. Розглянуті особливості делегітимаційних процесів.

Сучасна Україна, як державно-політичне утворення, має обрати не лише шлях подальшого суспільно-політичного розвитку, але й забезпечити належний  рівень легітимності,  тобто  виправданості зазіхань на владу з боку певних політичних та громадських інституцій і організацій, та досягнення належного рівня довіри до останніх з боку населення й інших учасників політичного та соціально-організаційного процесів. Суспільно-політичні зміни початку 90-х років в Україні призвели до значної трансформації політики, методів та технологій легітимації влади. Отримана в спадок від радянських часів модель забезпечення легітимності влади, заснована на переважному використанні примусу та сили, вже не могла ефективно використовуватися в практиці державно-політичної діяльності, а нової моделі створено не було. Проблема ускладнилася тим, що правляча еліта персонально майже не змінилася, продовжуючи діяти та керувати державою та суспільством за допомогою тих же методів та технологій, що й за радянських часів. Стара про-владна еліта, як засвідчили подальші події, не бажала та, вірогідніше за все, й не могла змінити стиль свого керівництва. Водночас суспільство стримано, але наполегливо почало вимагати змін. Атмосфера відкритості та свободи, наочний приклад успішних суспільно-політичних та економічних змін у ряді країн колишнього СРСР та соціалістичного табору спонукала до цього. Наслідком цього протиріччя стало зростання супротиву існуючому режиму з боку суспільства, що став помітним з початку 2000-х років, а кульмінацією його стала «помаранчева революція» 2004 року.

Політичний режим першого десятиліття незалежності, будучи політично, економічно неефективним та безперспективним, поступово втратив кредит довіри та легітимності, який він отримав після здобуття Україною незалежності 1991 року. Представники правлячої еліти не врахували той факт, що легітимність на відміну від влади не можна отримати в повне використання на певний час. її потрібно весь час підтримувати ефективними та суспільно значимими справами та діями. Вона, як багаття, «зігріває» еліту підтримкою суспільства лише за постійної уваги до останнього та підживлення вдалими діями.

Основним джерелом та засобом легітимації влади в Україні після здобуття незалежності залишалися вибори. Виборча модель легітимації є загальноприйнятою в більшості демократичних країн світу, але це формалізована сторона легітимності, вона потребує доповнення за рахунок залучення до легітимаційного процесу інших джерел забезпечення легітимності влади. У демократичних суспільствах виборча легітимація зазвичай доповнюється сталістю традицій підтримки та визнання суспільством правомірності дій влади, а також дієвим впливом на процес прийняття політичних рішень інститутів громадянського суспільства.