(оглядова довідка за матеріалами преси, Інтернету та

неопублікованими документами за 2016–2017 рр.)

Останнім часом наша країна переживає справжній бум розмов про важливість культури для урбаністичного розвитку. На переконання багатьох експертів, саме культурні практики, креативні економіки й загалом різноманітні арт-ініціативи повинні дати нове дихання українським містам, які водночас не мають бюджетів на радикальні зміни й переобтяжені застарілою інфраструктурою радянських часів [1].

Насправді європейські країни вже накопичили певний досвід урбаністичних перетворень, в яких культурні ініціативи зіграли неабияку роль. Дізнатися як це відбувалося на практиці можна, згадавши приклад Словенії, країни близької до нас не тільки в контексті міжнародного співробітництва, але й багатьох інших точок дотику.

     Так само, як і Україна, в 1991-му Словенія стала незалежною. Але спочатку тут були австрійці. Потім прийшли серби. Слідом – італійці, а після них – німці. Далі знову були серби, а разом із ними хорвати та навіть македонці. 

Сьогодні ця невелика, проте з високим рівнем економічного розвитку країна має розвинений креативний сектор, який найбільш виразно й ефективно проявляє себе в середовищі окремого міста. Тобто це міський феномен.

     Вулиця Метелкова, що недалеко від центральної площі словенської столиці Любляни, на початку ХХ ст. була лише північною околицею міста, де випасали корів і прокладали дороги. А ще виконували смертні вироки і зводили бараки для австро-угорської армії. Таких будівель з’явилося сім – для військових, коней, зброї та ув’язнених. До початку 1990-х ними керували головнокомандувачі із далеких столиць – від Берліна і Відня до Белграда і Рима. Коли ж югославської армії не стало, подібно до інших військових об’єктів, будівлі люблінського комплексу відійшли місту. Саме тоді активісти – творці альтернативної культури та борці за демілітаризацію –  розпочали мирну, але наполегливу битву за цю територію.

Вони зорганізувалися ще наприкінці 1980-х. Пік протистояння припав на вересень 1993-го, коли влада підігнала до пустих бараків бульдозери, аби розчистити місце для більш прибуткових проектів. У відповідь більш як 200 молодих митців і студентів мобілізувалися, перетворивши бараки на центр імпровізованого фестивалю сучасного мис-тецтва та музики в режимі нон-стоп.

     Стіна однієї з будівель все ж зазнала кількох ударів. Але люди вірили, що мистецтво ніхто не наважиться знищувати, тож уцілілу частину будівлі почали оздоблювати мозаїками й наповнювати арт-об’єктами. Врешті бульдозери поїхали. Міська влада так і не визнала територію арт-центром, але й вигнати затятих активістів не спромоглася. Так понівечена, але збережена будівля перетворилася на один із найчастіше фотографованих об’єктів міста – контроверсійний і волелюбний культурний центр словенської столиці – Метелкова.

Нині тут кілька галерей сучасного мистецтва, кілька клубів на будь-який смак – для любителів електронної музики, знавців джазу, блюзу і рок-н-ролу та два окремих для представників ЛГБТ-спільноти. Є репетиційні бази, художні майстерні, бібліотеки, центри національних культур і такі, що призначені для незахищених верств населення. Серед секретних місць – Ельфійський сад. Це територія дітей, котрих приводять сюди організованими групами із дитячих садків і шкіл, аби місцеві художники навчили їх перетворювати мотлох на мистецтво. Навіть посеред тижня найбільш автономне місто країни, як ще називають цей бунтарський простір, пульсує життям, збираючи розмаїту публіку.

Десятки організацій та митців, що займають приміщення Метелкової, функціонують автономно. Кожен платить по власних рахунках за комунальні послуги та електрику. Ієрархії тут нема, і цей факт спільнота вважає головним скарбом. Збираються тільки за потреби, скажімо, обговорити майбутнє простору.

Інший креативний осередок мистецького та клубного життя столиці Словенії – Poligon, що розмістився в будівлі колишньої тютюнової фабрики. Ідея проекту зародилась тоді, коли стало зрозуміло – економіка стрімко змінюється, кількість фрілансерів і стартаперів щороку зростає, при цьому перші й другі потребують підтримки. 

     На перший погляд Poligon видається звичайним модним коворкінгом. Працювати тут протягом місяця коштує 95 євро, за європейськими мірками ціна невисока. Втім, особливість місця не лише у відносній дешевизні. Ідея Poligon – у створенні спільноти фрілансерів, які є хоча й найбільш вільною, однак чи не найменш захищеною ланкою сучасної економіки. Тож в люблінському креативному центрі роблять ставку саме на постійних працівників, які почуватимуться тут так само комфортно, як вдома. А ще зможуть спільно придумувати та реалізовувати нові проекти, допомагати одне одному. Саме команда Poligon стояла у витоків словенського краудфандингового буму. Збирати кошти для втілення задумів тут почали в 2012-му. Відтоді сума пожертв уже досягла 6 млн євро.

Нині на цій території працюють дизайнери, архітектори й винахідники. І серед них – чимало іноземців. По-перше, Poligon пропонує програми для стажування, на які часто відгукуються закордонні студенти, а по-друге, комфортна, затишна Любляна притягує усе більше цифрових кочівників із Європи. Ті приїжджають сюди на тиждень-два, а лишаються на кілька місяців [2].

Марібор, – маючи трохи менш як 100 тис. жителів – приблизно стільки ж нараховують українські Лисичанськ чи Кам’янець-Подільський, – є другим за розміром населення містом Словенії. Поступившись за цим показником Любляні, він виборов кілька інших перших місць.

Під час Другої світової війни 47 % його будівель було зруйновано – чи не найбільше в регіоні. А протягом другої половини 1990-х Марібор став європейським рекордсменом за скороченням населення. Тоді він втрачав 3,1 % жителів щороку. Нині ж колишній індустріальний гігант є словенським лідером за рівнем безробіття. Якщо в середньому по країні цей показник коливається навколо 10 %, то для Марібора сягає 17 %.

На думку активістів із культурного сектора Марібора, постраждале від економічних потрясінь зламу 1980-х – 1990-х і світової кризи кінця 2000-х, місто перетворилось на ідеальний майданчик для культурних новацій. Адже там, де стають безсилими застарілі економічні моделі, виникає простір для пошуку нових.

     Можливо, саме тому, попри депресивний стан місцевої економіки, наочним свідченням якого є десятки спустілих будівель і спорожнілих крамниць у центрі міста, Марібор дивує гостей розмаїтим культурним життям. Тут виникають нові креативні простори, живуть і трансформуються старі сквоти, розвиваються театральні майданчики та галереї. Їхні засновники та співробітники не поспішають називати свої історії історіями успіху. Водночас активно експериментують із моделями фінансування, зокрема, залучаючи кошти Євросоюзу, та шукають оптимальні формули взаємин із місцевою владою.

На головній площі Марібора стоїть чотириповерхова будівля часів модерну. Понад сто років тому її побудували німці, які складали тоді більш як 80% місцевого населення. Тут був статусний ресторан, пізніше кав’ярня, певний час – казино. У 2000-х будівля із високими стелями та світлими, просторими приміщеннями, пустувала.

Коли в 2012-му Марібор утримував статус європейської культурної столиці, багато таких спустілих будівель ожили. Скажімо, в залах колишнього казино, місцеві митці влаштували тимчасову виставку.

Попри те, що річна програма добігла кінця, ініціативні митці та куратори вирішили не припиняти роботи із цим простором. Натомість створили в 2013-му кооператив і заснували Салон прикладних мистецтв. Місцеві художники та дизайнери могли промотувати і продавати тут свої вироби. Оскільки прибутку від такої діяльності було замало для оплати оренди та розвитку, тут відкрили також кав’ярню. А ще почали влаштовувати різноманітні події.

    У 1960-х у будівлі проводили танці, люди зустрічалися тут, знайомилися – саме тоді багато словенців переїхали у спустілий без німців Марібор і почали тут обживатися. Коли організатори арт-простору започаткували тут програму концертів і кінопоказів, місце повернуло собі цю ідентичність. Сюди навіть приходять ті, хто відвідував місцеві танці багато десятиліть тому.

Нині Салон прикладних мистецтв підтримує муніципалітет, забезпечуючи близько 10 % потрібних проекту коштів. Засновники платять високу оренду власникам будівлі. Тож лише недавно проект перестав бути збитковим. Утім, навіть налагодивши свою роботу, комбінуючи концерти, лекції, виставки, експозицію, продаж дизайнерських та арт-об’єктів і варіння кави, існує загроза, що будівлю будь-якої миті можуть придбати іноземні бізнесмени, оскільки вона має вигідне розташування в серці міста.

Пройти пекло бюрократії та легалізуватися має на меті ще один місцевий культпростір – центр GT 22. Адже юридично будинок, де розташувався цей креативний хаб, є офісним і складським приміщенням.

    Історія заснування проекту трохи схожа на появу Салону. Чотириповерхова столітня будівля, що належить місцевій сім’ї бізнесменів, стояла без діла. 2012-го митець і менеджер культури Міха Хорват разом із однодумцями проводив тут виставки і заходи. Це була частина маріборської річної програми в статусі європейської культурної столиці.

Після того сім’я власників будинку, які завжди були меценатами мис-тецьких ініціатив, запропонували художникам залишитися. Ті погодилися, прийнявши вигідні умови безоплатної оренди. До унікальної пропозиції поставилися відповідально. За їхнім задумом, тут мала з’явитися спільнота, яка усвідомлює свої цілі.

Поки видається, що задум вдався. У кімнатах будинку розмістилося кількадесят креативних організацій. У підвалі, де колись був нічний клуб, тепер працює незалежний театральний майданчик і кінотеатр. Простір вміщує півсотні глядачів. На решті поверхів працюють студія звукозапису, галерея сучасного мистецтва, фотолабораторія, бібліотека, центр для графічних мистецтв і міні скейтпарк, фотомузей, майстерня із роботи по дереву, велосипедна майстерня тощо. Для більшої фінансової впевненості нещодавно облаштували кав’ярню.

     Крім того GT 22 займається проектами із розвитку неформальної су-часної мистецької освіти у співпраці з однодумцями з міста Грац, що по той бік словенсько-австрійського кордону. «Ідея навчати мистецтва через мистецтво – це рамка для роботи нашої спільноти, – зазначає Міха Хорват. – Важливим є усвідомлення, що цей простір не для того, щоб тусуватися, а для того, щоб навчатися і творити» [3].

Як зрозуміло із наведених прикладів, жодна з цих ініціатив не є влас-не мистецькою, проте культурні практики є їхньою невіддільною частиною. Коли говорити про майбутнє таких або подібних проектів в Україні, то вивчення європейського досвіду синергії культурних і міських проектів показує: більшість з них не могли б відбутися без участі державних інституцій, які переважно надають свою матеріальну й інфраструктурну підтримку. Культурні інституції, своєю чергою, докладають зусиль для того, щоб зменшити навантаження на місцеві бюджети, але уявити успішні практики повністю поза участю держави дуже складно [1].

Та чи релевантний цей досвід для України?

Директор львівської агенції економічного розвитку PPV Knowledge Networks В. Воробей працює з креативними підприємцями, допомагаючи їм створювати та просувати проекти. На запрошення програми «Культура та Креативність» він провів у Києві семінар для менеджерів культури та розповів, як зробити креативний сектор сильнішим та як формувати стратегію розвитку культури. Серед сильних сторін українського креативного сектора 

     В. Воробей відзначив уміння продукувати ідеї та їх якість. А от реалізація, якщо говорити про новостворені інституції, страждає.

Серед знань, яких бракує, перше – це системний менеджмент, навички бізнес-моделювання, вміння планувати стійкість своїх організацій. Друге – це розвиток продуктів і послуг. Третє – інтернаціоналізація, вихід на міжнародні ринки. Це також промо креативного сектора – саме таким чином можна привабити іноземну аудиторію до наших культурних продуктів.

Наразі ми навіть не спромоглися зрозуміти стратегію культури як таку. Є стратегія «Культура – 2025», але бракує розуміння того, як її втілити на практиці. Треба спершу навчитися виробляти стратегічні підходи щодо певних питань, тоді зможемо рухатися далі, інакше буде важко говорити про такі непідйомні теми, як стратегія розвитку індустрії взагалі.

Один зі способів – створення нових ринків, нових робочих місць, нових культурних продуктів. Це так само інструмент розвитку постіндустріальних просторів. І такі приклади в Україні вже з’являються: фонд «Ізоляція» та коворкінг «Платформа» в Києві, завод «РЕМА» у Львові, івано-франківський «Промприлад» та ін. Але досі відсутня системна розмова про те, чи варто надавати допомогу регіонам і в який спосіб. Можливо, важливіше не надати пряме фінансування, а створити, наприклад, ринкові умови. Або надати інформацію чи створити форуми, де можуть говорити забудовники, креативники та організатори хабів.

Ще один приклад. У нас на правобережній Україні більшість замків підпорядковано Мінкульту, проте майже всі вони в поганому стані. На сьогодні існує чимало різних варіантів вирішення цієї проблеми, але чого бракує креативному сектору, то це майданчиків, де можна вести дебати щодо стратегічних підходів. Проте тільки такою політикою ми можемо створити бізнес-кейс для модернізації системи культури.

Але позитивні зміни є. На переконання директора львівської агенції Knowledge Networks В. Вороб’я, з тих реформ, які зараз відбуваються в Україні, починаються фундаментальні, карколомні зрушення [4].

     Що таке ця нова Україна, в яких формах вона проявляється? Не зважаючи на те, що масштаби європейських проектів для нас поки що є недосяжними, в Україні вже існують власні кейси урбаністичних ініціатив, що мають на меті змінити обличчя міст [5].

У цьому аспекті надзвичайно актуальним, зважаючи на складність і неоднозначність проблеми, залишається вивчення сучасного досвіду ревіталізації близьких до зони конфлікту міст засобами різноманітних культурних практик.

Нещодавно з ініціативи фонду «Ізоляція» було проведено конкурс на участь у дослідницькому проекті «Зміна: Імпульс». «Зміна» – це серія культурних проектів фонду, які з 2015-го реалізуються в тісній співпраці з місцевими громадами.

У 2017–2018 роках за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (National Endowment for Democracy) «Ізоляція» розпочала новий етап проекту – «Зміна: Імпульс». Його перша фаза передбачає проведення дослідження в Маріуполі, Краматорську та Слов’янську. Його результатом стануть практичні рекомендації для втілення соціальних змін і розвитку місцевих спільнот в інших містах регіону – зокрема в Покровську, Бахмуті, Лисичанську та Старобільську. За допомогою дослідницької та практичної складових цей проект має на меті активізувати діяльність місцевих громад, налагодити активну мережу культурних зв’язків і створити децентралізовану креативну спільноту в зазначених містах Донецької та Луганської областей [6].

Звичні для великих міст назви «хаб», «кластер», «коворкінг», «арт-кафе», «сквот» – поки абсолютна дивина для районних центрів на сході України. Проте подібні простори з’являються там все частіше й перетворюються на улюблені місця для дозвілля серед місцевих. А ще вони стають переконливим доказом того, що ініціатива не карається, а допомагає містам розвиватися.

Як функціонують креативні осередки на Донбасі, що спровокувало їхню появу та які цілі ставлять ініціатори цих вільних просторів перед собою – у нижченаведених прикладах.

   «Вільна Хата», Краматорськ. Це перший проект відкритого простору в Донецькій області. Історія його втілення почалася після закінчення окупації Краматорська. Коли в місто приїхала команда «Будуємо Україну Разом» для реконструкції пошкоджених будівель, з її учасниками познайомився місцевий активіст М. Дорохов. В результаті він відправився за обміном у Львів, де познайомився з форматом антикафе. Власне, після цього у нього народилася ідея створити подібний простір у Краматорську і вже через півроку ідею «місця, де могла б тусуватися молодь» було реалізовано.

    «Вільна Хата», як і більшість подібних платформ на Донбасі, думає про методи, за допомогою яких можна заробляти гроші після закінчення грантового фінансування. У команди вже є кілька ідей в галузі соціального підприємництва.

Про «Вільну Хату» в місті знають і ставляться до неї спокійно. Хтось вважає простір закритою тусовкою. Хто не боїться і приходить – той тут і залишається. Найчастіше заглядають студенти, школярі, нові переселенці.

Засновники простору працюють з владою. Навесні сюди приїжджала делегація начальників відділів культури, щоб перейняти місцевий досвід і навчитися створювати подібні проекти. Та й в роботі платформи влада намагається допомагати: в минулому році дали у безоплатне використання сцену на три дні, адже вартість її оренди коштує близько двадцяти тисяч. Турбота влади, можливо, і непомітна, але без неї було б набагато важче. Коли ж влада допомогти не може – на допомогу приходить бізнес.

Саме формування трикутника «громадські організації–бізнес–влада» організатори «Хати» вважають одним з головних своїх досягнень.

У Краматорську вже відкриваються коворкінг і заклад інноваційного формату. Активісти хочуть бачити нові місця, де могла б збиратися молодь, не тільки на зупинках або під під’їздами будинків. А новачків тут не вважають конкурентами: «Нам потрібно об’єднуватися. Ми не можемо конкурувати, адже у нас є спільні цілі і ми повинні працювати разом. Якщо відкриється більше вільних просторів, ми отримаємо більше шансів на те, що у нас вийде зробити це швидше», – наголошує М. Дорохов.

«Теплиця» у Слов’янську – другий за часом заснування простір на Донбасі, що відкрився в травні 2015 року. Оскільки першим простором прифронтової України стала «Вільна Хата» з Краматорська, засновники «Теплиці» звернулися за допомогою в створенні простору до Львівської освітньої Фундації – організації, яка спочатку надавала підтримку краматорчанам.

     Раніше «люди чекали чогось раз на 5 років від виборів, працювали на дядю, на царя, якого вони ж і обрали. Замість того, щоб не смітити, зробити щось для дітей і себе особисто, вимагали від ЖЕКів чистоти», – зауважує координаторка «Теплиці» А. Авдіянц. Її особисте зрушення в сприйнятті світу почалося після того, як місто захопили сепаратисти, і на площі почали виводити «натовп бабусь і маргіналів». Після того, як українська армія звільнила Слов’янськ, у багатьох людей перевернулося все життя, а сама вона кинула аспірантуру та вирішила щось  змінити в рідному місті.

На думку А. Авдіянц, основна проблема, що призвела до конфлікту – це низький рівень мобільності населення. Люди з маленьких міст зазвичай виїжджали або в Донецьк, або на навчання до Харкова. На Донбасі не бачили іншої України, не знали прикладів іншого життя. У «Теплиці» це зрозуміли й почали працювати над тим, щоби дати молодим людям можливість розширити світогляд – організовувати інтеграційні поїздки. Спочатку їздили вивчати досвід неформальних просторів і громадських об’єднань Львова, незабаром почали їздити в Одесу та інші міста.

     Ще одна проблема, з якою необхідно боротися, зауважує координаторка, це занижена самооцінка міської молоді. Приблизний спектр їхніх стереотипів стосовно себе: я не гідний більшого, не можу поїхати в інше місто, побачити яке там життя, не можу вступити в інший університет, окрім як в Слов’янський педагогічний. Та завдяки проектам «Теплиці», місцева молодь стала активнішою, почала не тільки подорожувати Україною,  а й вступати до вишів Києва та Львова.

Гордістю члени команди «Теплиці» вважають те, що їхня аудиторія навчилася проявляти ініціативу. Наприклад, одна з місцевих волонтерок, надихнувшись прикладом Львова, змогла домовитися з чиновниками та реалізувати проект «Поезія стін» в Слов’янську.

Як і для всіх просторів на Донбасі, тут гостро стоїть питання фінансування. Отже, активісти намагаються придумати, як можна заробляти на деяких своїх проектах.

Теорія про те, що люди в Слов’янську апріорі не готові платити за культурно-освітній продукт, не підтвердилася. В кінці лютого до «Теплиці» звернувся аматорський театр, який запропонував брати плату за вхід на виставу. Були сумніви, чи будуть люди віддавати гроші за культурний продукт, адже вони звикли, що все має бути безкоштовно. Але в результаті прийшла нормальна кількість людей, які без проблем платили за вхід.

   Окрім дорогого ремонту двоповерхового купецького будинку, який в користування креативній команді виділила міська влада, «Теплиця» має вельми амбітні плани – вивчати малий і середній бізнес в інших містах. Зокрема мріють зробити свою бізнес-школу, де існувало б менторство й тренер допомагав би доопрацьовувати ідею, втілювати її та супроводжувати проект на початковій стадії.

Засновники платформи «Лампова» не раз бували в Слов’янську й Краматорську, які після звільнення одразу потрапили в авангард громадського активізму Донбасу. Надихнувшись місцевими ініціативами, вирішили заснувати відкритий простір в рідному Покровську. Ідею виношували близько року, а сама платформа відкрилася в травні 2016-го.

Вибір назви А. Рудич і Ю. Родіонова, координаторки платформи, пояснюють тим, що Покровськ – шахтарське місто, а лампова – це місце, де шахтарі отримують коногонки – спеціальні шахтарські світильники. Автори проекту провели аналогію: «Лампова» – це місце, яке дасть людям світло, щоб вони могли вийти з темряви.

    Першу подію організували в червні 2016 року. Запросили відомих гостей: журналістку «Громадського» А. Станко, Л. Ганжу з команди «Доступу до правди», О. Бурмагіна з «Платформи прав людини». Провели виставку «Стоп цензурі! Громадяни за Вільні країни». Прийшло близько 30–35 людей. Для маленького міста це було щось абсолютно нове.

Спочатку свою діяльність команда спрямовувала на програми для дітей, але незабаром «Лампова» остаточно визначилась із молодіжним напрямом. Рішення пояснюють просто – місцевій молоді нема куди піти, крім як на лавочку з пивом. У місті немає кінотеатру або навіть клубу. При цьому молодих людей в місті побільшало – з тимчасово окупованих територій в Покровськ переїхав Донецький національний технічний університет, прихопивши з собою кілька тисяч студентів.

      Спершу містяни з підозрою ставилися до креативщиків. Називали сектою, обговорювали, чиї бізнес-інтереси вони представляють і відверто не розуміли «навіщо воно їм треба». Втім, з часом ці розмови вщухли.

За твердженням організаторів відкритого простору, єдиний захід, який зазвичай відбувався в місті – це щорічний концерт на День шахтаря, а сам Покровськ – територія піцерій, шашличних і кальян-барів. Активісти ж розбавили бляклі фарби одноманітного життя міста.

Так, за неповний рік роботи «Лампова» організувала кілька великих заходів, якими особливо пишається. Спочатку це був забіг за мир. А згодом – щорічний забіг у пам’ять В. Казаріна, місцевого загиблого воїна АТО, який був активним учасником команди, перш ніж пішов на фронт. Попри дощ, в забігу взяли участь близько сотні людей. Раніше знакові заходи тут ініціювала міськрада, тож для всіх було справжньою несподіванкою, що до акції люди приєдналися з власного бажання, а не так, як зазвичай відбувалося.

Крім цього, в «Ламповій» регулярно влаштовують різні тренінги, наприклад, «МедіаЛаб Донбас» для журналістів.

За словами А. Рудич і Ю. Родіонової, креативщики спілкуються з людьми, намагаючись налагодити відвертий діалог, і, що примітно, знаходять відгук. Утім, говорити на гострі політичні теми багатьом набридло. Не підтримують тут і «показушний» бік патріотизму. Тому виникла ідея провести акцію «Патріотизм без вишиванки». Натомість треба щось показувати конкретними справами, доводити своїм власним прикладом небайдужість. Приміром, активісти зайнялися прибиранням території недалеко від місця розташування «Лампової» і цим показали, як люди можуть самоорганізуватися.

Також серед реалізованих починань – відкриття урбаністичного простору «Точка». Його фішка – перший в місті літній кінотеатр, а ще – невелика кав’ярня. Планують проводити і різні виставки.

    «Ламповій» активно допомагають волонтери. В різний час тут встигли попрацювати і охоронець з гіпермаркету, і колишня директорка школи, і поліцейські, і переселенці з Донбасу та Криму. Втім, найбільше команда «Лампової» цінує ініціативність городян. Одного разу до них прийшла покровчанка, жінка за 60, яка більш як десять років мешкала в Аргентині, з пропозицією викладати тут іспанську. Цей випадок був якраз тим, заради чого існує вільний простір.

 У команді платформи Druzi з  Костянтинівки – шестеро осіб, причому двоє з них ще школярі. Кожен член команди вклав у проект частинку себе, але фактично ідея його започаткування належить 13-річній Соні. Вона стала ініціатором реконструкції місцевого парку «Хімік», а незабаром познайомилася з іншими ініціативними мешканцями Костянтинівки, з якими почала організовувати перші нетипові для міста акції. Кажуть, що поява подібного простору в місті не була несподіванкою, адже запит серед городян вже існував.

     Відправною точкою для «Друзів» став танцювальний майстер-клас у відновленому парку «Хімік», метою якого було – перевірити реакцію людей на подібні ініціативи. Попри дощ і побоювання організаторів, до події долучилося близько 200 осіб, а це значна цифра для Костянтинівки.

Поки що «Друзі» – це вільний простір, куди можна прийти з близькими, щоб пограти в настільні ігри, подивитися кіно, послухати чиюсь лекцію або просто випити чашку чаю. Аудиторія – переважно старшокласники та студенти. Але команда вже має глобальні плани. Серед них: запуск соціально відповідального бізнесу, відкриття IT-лабораторії, розвиток спортивної інфраструктури та проведення різних фестивалів.