(оглядова довідка за матеріалами преси, Інтернету та

неопублікованими документами за 2015–2016 рр.)

Без шанобливого ставлення до свого минулого, до власного національного коріння немає майбутнього. Революція Гідності та агресія з боку сусідньої держави оголили для українців багато складних та болісних питань, одне з яких – мовне.

В контексті історичного минулого наша мова зазнавала гонінь протягом століть. Проте вона не зникла, не розчинилася в мороці небуття, адже цей напрочуд складний і живий організм пристосований до виживання й відновлення в найнесприятливіших умовах.

Слід нагадати, що українська мова належить до давньописемних, а в унікальних текстах, що дійшли до наших днів, відтворено думки носіїв мови й довершеність її форми. Навіть у найтемніші роки реакції, заборон і переслідувань ці тексти фіксували невпинний поступ мовотворення. Зосібна, публікація невеликої за обсягом книжечки «Кобзар» Т. Г. Шевченка 1840 року спровокувала неочікуване запитання «а почему не по-русски?», засвідчивши народження нової якості великої мови, здатної передавати красу мовомислення українців. Сотні заборон у царській Росії (лише їх перелік склав окремий том!) не знищили української мови, бо народ ніколи не відвертався від батьківської мови, оцінював її як одне з найвищих надбань.

Розвиток та збагачення української мови відбувалося і в роки заблокованого її функціонування. Українськомовні оригінальні й перекладні художні й наукові тексти, попри ідеологічні утиски й різноманітні обмеження радянської цензури не лише щодо змісту, а й уживання багатьох слів (особливо небезпечною, а тому часто «редагованою» була лексика, яка відроджувала в думках вільнолюбне історичне минуле українців чи відносила до непокірної Галичини), усе-таки переконливо демонструють невпинний саморозвиток української мови, її потужність як форми передання найскладнішого змісту [1; 2].

Теперішня мовна ситуація в Україні є результатом тривалої війни проти нашої мови, ідентичності та української державності, розпочатої ще за радянських часів, після 1654 року, та яка продовжується нині у формі мовно-культурної експансії. Ми ж вкотре маємо захищати рідну мову, принаймні, намагатися говорити та писати українською, а відтак доводити своє право бути господарями на рідній землі [3].

    Неприпустимо, щоб у час нашої самостійної державності українську мову в Україні – маркер і передумову національної самоідентифікації, збере-ження й зміцнення держави – чиновні зверхники своєю неувагою перетворили на нову імітацію, звертаючись до неї лише в короткі миті революційних промов, вважає директор Інституту української мови НАН України, доктор філологічних наук П. Ю. Гриценко [2].

Говорячи про стан української мови в суспільстві та проблеми розширення сфери її побутування, він зауважує, що українці мають дуже складну, якщо не сказати драматичну ситуацію – виховано покоління, яке прямо або приховано, зовні граючись у нейтралітет, визнає пріоритетність російської мови. Чимало й тих, хто насправді байдужий до вживання української мови. Тобто, кількість людей, які об’єктивно вболівають за її стан, далеко не така значна, як деякі собі уявляють. Водночас давно існує активна «п’ята колона», яка за будь-яку ціну хоче довести, спираючись на псевдонаукові побудови, що українська мова – це лише проект націоналістів. А насправді ж мови такої немає, а є нібито одна російська мова, яка «пошла из Киева, Русь – Киевская Русь». На його погляд, розпочавши новий етап жорстокого упокорення України, кремлівські вожді саме питання витіснення української мови зробили однією з підвалин політичного тиску та виправданням агресії. Вони правильно розуміють, що, знищивши, відібравши мову в нації, можна святкувати перемогу над нею, оскільки все решта не має такої опорної й захисної сили, яку має мова для кожної людини і нації загалом [4].

    21 лютого світ відзначав Міжнародний день рідної мови. Цю дату було запропоновано ЮНЕСКО в 1999 році, щоб нагадувати про право на збереження і розвиток усіх мов на землі, і сприймається вона як день захисту мов, що опинилися перед загрозою утисків, переслідування або й знищення. В Україні, де 77,8% громадян – українці, а українську мову під час перепису 2001 року назвали рідною лише 67,5% населення, цю – державну за Конституцією і шановану на словах – мову протягом усіх років незалежності зневажають. А сьогодні про неї подекуди навіть уникають згадувати – відтоді, як у лютому 2014-го російська пропаганда звинуватила саме мову в провокуванні захоплення Криму [5].

Результатом недооцінки ролі й сутності української мови в нашому суспільстві став руйнівний для незалежної України Закон «Про засади дер-жавної мовної політики», який набув чинності 10 серпня 2013 року.

    Агресивне антиукраїнське спрямування так званого закону трьох Ка: Кремля–Ківалова–Колесніченка є очевидним. Адже текст закону – взірець неприхованого маніпулювання. Наприклад: «Телерадіоорганізації України можуть на власний розсуд вести мовлення державною мовою, регіональними мовами або мовами меншин, мовами міжнародного спілкування та іншими мовами» (ст. 24). І так майже в кожній галузі суспільних відносин, які регулює закон, трапляються ці «або». З таким самим успіхом законодавець міг написати просто «будь-якою мовою», а сам закон назвати законом про відмову від будь-якої державної політики, – коментують документ у громадському всеукраїнському об’єднанні «Рух захисту української мови».

Питанням захисту рідної мови опікуються в багатьох країнах, закріплюючи на законодавчому рівні статус державної мови і норми її використання. Особливо гостро це питання постало у країнах, що відносно недавно здобули незалежність і прагнуть позбутися колоніальної спадщини. Але так само приділяють увагу мовному питанню і в країнах, де державність триває століття. 

Так, після здобуття незалежності перед Латвією, Литвою та Естонією постала проблема подолання русифікації, що її зазнали ці країни під час радянської окупації. Це завдання втілилося у законодавстві балтійських країн.

    Зокрема, в Естонії перший закон про мову, ухвалений у 1989 році, мав перехідний характер. Він ставив за мету тимчасово закріпити принцип естонсько-російського білінгвізму, що на той момент було важливим кроком для підвищення статусу естонської мови. Закон закріпив право клієнтів і споживачів сфери послуг обирати мову обслуговування, що на практиці змушувало одномовних російськомовних жителів вивчати естонську. А вже 1995 року було ухвалено новий закон про мову, в якому естонську мову визнано єдиною державною, а всі інші мови вважають іноземними. Також ухвалили закон про громадянство, згідно з яким значна частина представників нетитульної нації отримала статус негромадян. При цьому їм надали право «натуралізуватися», тобто скласти іспит з естонської.

    Мовна політика країни мала завдання відродити Естонію як державу естонців. Але в основу формування нації поклали не етнічний принцип, а лінгвістичний. Тобто представником титульної нації може бути кожен, хто володіє державною мовою на належному рівні. У підсумку саме завдяки мовному законодавству було сформовано естонську еліту, відбувся перехід влади від російськомовної меншини до титульної нації.

Схожі процеси відбувались і в Латвії – законодавець не залишив жодної сфери діяльності, де можна було б узагалі обійтися без знання латиської мови. Навіть іноземні експерти, які нині працюють у цій країні, повинні володіти державною мовою або самотужки забезпечувати переклад.

Цікаво, що документ також визначає орган, що здійснює нагляд за дотриманням цього закону – Центр державної мови, який перебуває під наглядом Міністерства юстиції Латвії.

     У Литві так само, як і в Латвії, діє спеціальний орган, на який покладено контроль за виконанням закону «Про державну мову» – Інспекція з державної мови.

Польська Республіка, хоч і була позбавлена самостійності у зовнішній політиці під час перебування в соціалістичному «таборі», не втрачала незалежності, а польська ідентичність не підлягала сумніву. До того ж це одна з найбільш моноетнічних країн Європи – 96,74% населення, згідно з переписом 2012 року, ідентифікували себе як поляки. І тим не менше, тут існує закон «Про польську мову», який проголошує захист польської мови та її популяризацію у світі. Звісно ж, польську проголошено єдиною державною мовою. Закон визначає повноваження Ради польської мови, яка не менше ніж двічі на рік звітує Сейму та Сенату про стан захисту мови.

     Здавалося б, французам не варто хвилюватися про рідну мову – мову світової літератури та науки. Втім, і в цій країні діє закон про використання французької мови. Серед іншого в ньому зазначено, що використання французької мови є обов’язковим для позначень, оголошень, презентацій, інструкцій до товарів, письмової, усної чи аудіовізуальної реклами. Всі написи й оголошення, розміщені на вулицях та в громадському транспорті, також мають бути французькою.

А що ж у нас? Попри те, що ще в 2014 році Верховна Рада проголосувала за скасування сумнозвісного «закону Колесніченка–Ківалова», він досі успішно діє. А якщо ми порівняємо його з відповідним законодавством країн Балтії, то дійдемо невтішного висновку: на законодавчому рівні у нас взагалі відсутня стратегія формування політичної нації на ґрунті української мови. І поки цей закон не скасовано, годі й сподіватися, що ми рухаємося тим шляхом, який пройшли країни Східної Європи. Крім того, наша країна ризикує повернутися до колоніального статусу, що, звісно, викликає хвилі обурення та протестні настрої в суспільстві [6].

9 листопада, в День української писемності та мови, у Києві проходило культурно-мистецьке свято, організоване Міністерством культури України в партнерстві з Українським інститутом книги та Музеєм книги і друкарства за участі провідних артистів, письменників, музикантів.

    Серед іншого, під час цього заходу було презентовано декілька важливих громадських проектів із захисту української мови. Так, присутні дізналися про громадянський рух «Відсіч», який був організатором кампанії «Помста за розкол країни» – в її рамках активісти агітували не голосувати за тих депутатів, котрі підтримали «мовний закон Ківалова-Колесніченка», а також ознайомилися з проектами: «І так поймут» – громадська ініціатива захисту прав україномовних споживачів товарів та послуг на доступ до інформації рідною мовою титульної нації;  «Переходь на українську» – громадської організації «Не будь байдужим», автором методичного посібника, який допомагає мешканцям нашої країни опановувати офіційну мову на безкоштовних курсах. Слово також мали активісти об’єднання «Дріжджі» та представник Руху захисту української мови [7].

У часи, коли наша країна потерпає не тільки від російської військової агресії на Донбасі, а й від потужної інформаційно-пропагандистської окупації з боку ворожо налаштованого сусіда з імперськими амбіціями, важко переоцінити важливість просвітницьких акцій, покликаних пробуджувати свідомість простих українців, сприяти просвіті та зменшувати руйнівний для нації вплив таких собі манкуртів. 

Напевне, з цією метою під час святкування Дня української писемності та мови в Музеї книги та друкарства, в історичній будівлі якого понад 300 років діяла монастирська друкарня, зорганізували  майстер-класи для всіх охочих, де можна було навчитися каліграфії, опанувати мистецтво книжкової графіки, виготовити папір чи оздобити обкладинку, використовуючи техніку мармурування у наших імпровізованих майстернях. А шукачі пригод і скарбів, любителі найскладніших загадок змогли  взяти участь у тематичних квестах та іграх.

    Тимчасом у Національному заповіднику «Софія Київська» розповідали всім охочим про унікальні неофіційні написи, залишені в стародавні часи на стінах Софійського собору, які є підтвердженням того, що вже за Володимира Великого та Ярослава Мудрого писемність набула значного поширення.

У День вшанування пам’яті Преподобного Нестора Літописця у столиці відбулася вже сьома за ліком щорічна науково-практична конференція «Українська писемність та мова в манускриптах і друкарстві» за участі науковців Музею книги і друкарства України, Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника, Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, Національного музею історії України, Музею історії міста Києва, НІКЗ «Чигирин», представників Міністерства культури та ін. Її учасники заслухали доповіді щодо проекту нової української абетки, виготовлення рукописних книжок у Києво-Печерському монастирі, лаврські книги у політико-правовій історії Гетьманату середини XVIII ст., про друкарню Віленського братства Єв’є, проблеми лінгвоциду української мови в Канаді, видання творів І. Франка у фондовій колекції Музею книги і друкарства України, про книгодрукування як основу економічної діяльності цер-ковних братств в Україні у XVII ст. тощо [8]. 

Отже, в специфічному середовищі мовників, книжників та музейників дуже добре розуміють важливість вивищення української мови шляхом популяризації досягнень наших предків у цивілізаційному розвитку людства. 

    Сьогодні мовну ситуацію в Україні позначено домінуванням російської мови в основних сферах суспільного життя. Такими є підсумки аналітичного огляду «Становище української мови в Україні в 2016 році», оприлюдненого рухом «Простір свободи». Документ базується на даних державної статистики, соціології та моніторингових досліджень, здійснених волонтерами в усіх регіонах України [9].

За даними огляду, російська мова переважає в телеефірі, друкованих виданнях, сфері послуг та українському сегменті Інтернету. Під тиском цих чинників русифікації значна частина громадян, які вважають українську мову рідною, не спілкується нею на роботі чи навіть удома. Така ситуація, на думку авторів дослідження, становить загрозу для мовної ідентичності українців. Водночас на окупованих територіях Криму, Донеччини та Луганщини здійснюється стрімка примусова русифікація, українську мову на цих територіях витіснено з усіх сфер суспільного життя.

   Серед позитивних моментів, можна відзначити домінування української мови в освіті та кінопрокаті. До прикладу, сумарна кількість фільмів, дубльованих або озвучених українською мовою, продовжує зростати й сягнула в 2016 році 88 %. Частка фільмів з російським звуком, навпаки, знизилася і становить цьогоріч менше 4 %, решта фільмів – демонструються мовою оригіналу (переважно англійською) з українськими субтитрами.

    Завдяки ухваленому в країні закону про обов’язкову частку українських пісень на радіо, значно зросла присутність україномовної музики в радіоефірі. Так, 8 листопада було запроваджено квоти щодо частки пісень державною мовою на радіо – впродовж першого року вона має становити 25 %, із другого – 30 %, із третього – 35 %, та не менш як 60% звучання її загалом у передачах. Радійники вже узгодили з Національною радою з питань телебачення та радіомовлення план дій, підписавши відповідний меморандум [10].

    За браком відповідної державної мовної політики негативні тенденції стали домінуючими на ринку друкованих ЗМІ та у царині вітчизняного книговидання. Сьогодні частка газет, що видаються українською мовою, становить лише 34 %. Менше 9 % журналів публікується українською мовою. Частка від загального тиражу книг – 64 %. На книжковому ринку України переважають російськомовні видання.

Більше того, за даними Української асоціації книговидавців та книго-розповсюджувачів, більшість книжок, що їх реалізують в Україні, надруковано в Росії. Засилля в українському інформаційно-культурному просторі іншомовної продукції призвело не лише до різкого скорочення українського мовного простору, але й призводить до руйнації способу мислення і дефор-мації ментальності громадян України, прищеплення їм чужих стереотипів, навіювання їм почуття упослідженості та меншовартості. Внаслідок цього відбувається як ерозія ідентичності української нації, так і духовне нищення людського резерву, з якого формується українська еліта.

    Співвідношення української і російської мов в інформаційно-культурній сфері не відповідає реальному поділові населення за етнічною ознакою і порушує права його україномовної частини. При цьому нехтується факт психологічної готовності значної частини російськомовних українців до зміни мовної ситуації на користь державної мови. Цей факт періодично засвідчують соціолінгвістичні опитування.

Мовно-культурна експансія Росії, яка супроводжується потоками ненависті й зневаги до української мови, а отже української державності, робить все для того, аби виплекати з українського громадянина російськомовного українофоба.

Автори огляду відзначають, що основним негативним чинником, який стимулює витіснення української мови з найважливіших суспільних сфер, є чинний мовний закон. Особливо за умов функціональної нерівноправності двох мов, успадкованої від періоду колоніальної залежності України від Росії. Для приведення правового поля у відповідність із Конституцією і європейською практикою необхідно прийняти нове мовне законодавство, підсумовують аналітики [11; 12].

Мова є сьогодні прагматичною категорією національної безпеки. Нам слід чітко усвідомити: коли людина починає бути носієм іншої культури, вона замовляє собі іншу державу на тій території, де проживає. Украй важливо, розуміти, що ті кошти, які було вкладено у підтримку російської мови в окупованому Криму, мали величезний прагматичний зиск для Росії. Бо «зросійщене» суспільство багато в чому стало вимагати держави – носія цієї культури. Тож аби в Україні не було війни, має бути українська культура [13].

В тому, що мова є об’єднуючим фактором, переконаний поет і громадський діяч із Маріуполя А. Бутенко, голова громадської організації «Центр творчих ініціатив «Єдність». Представник українського Сходу разом з іншими поетами Н. Умриш та В. Федоровим представили у червні 2016 року в Києві збірку віршів «Ти в серці моїм єдина». До книжки увійшли 12 поезій авторів із Донеччини. Власне, мрія активістів з Маріуполя – створити потужний осередок українства в приморському місті.

   Спільнота «Центру творчих ініціатив «Єдність» хоче, щоб майбутній центр української культури мав своє окреме приміщення, де влаштовували б вистави, читання та інші цікаві події. В цьому вони отримали підтримку з боку міського голови Маріуполя В. Бойченка. Серед інших ініціатив – створення в місті українського театру. Та, головне, в Маріуполі на часі всебічна популяризація української культури. На різних рівнях. Поки що тут не вистачає української літератури, немає жодного видавництва, яке друкувало би книжки українською. У кіоску неможливо знайти газету українською мовою. Саме тому активісти порушили питання про створення в місті української газети. За кілька кілометрів йдуть бої, а для формування свідомості містян не робиться нічого, – зауважує А. Бутенко. І хоча справжніх патріотів в східному регіоні багато, але для поширення української культури необхідні умови. В Маріуполі живуть українці, греки, росіяни, вірмени, грузини й представники багатьох інших національностей. Це місто належить представникам різних культур, але насамперед всі ми є громадянами України. Тож треба бути обізнаними в історії, культурі, традиціях нашої держави. А для цього необхідні речі, що об’єднують. Таким об’єднавчим фактором є українська мова, яка в регіоні, на жаль, вживається рідко [14].

У несподіваний спосіб вирішили позбавитися фундаменту «русского мира» наші бійці, які читають казки українською мовою в рамках проекту Казки.UA. Ініціатор – офіцер 57-ї Окремої мотопіхотної бригади, командир штурмового спецпідрозділу «Шалена зграя» К. Абдурзаков, чеченець за національністю, який живе в Україні впродовж 20 років. Визволяючи Україну від окупантів він зрозумів, що треба всіма можливими способами звільняти не тільки українську землю, але й українську мову, яку понад сто років гнітили: у сьогоднішньому стані війни російська мова – це перше, через що ворог поширює свою брехню на армію своїх рабів.

     Впродовж півроку воїни озвучували і записували тексти казок. Паралельно писали програму-додаток для спрощеного доступу до них дітей. І тепер, слухаючи казки, маленькі українці зможуть прочитати текст, прикрасити героїв тієї чи іншої історії і навіть скласти пазли картинок із сюжетів казок. Першим релізом додатку Казки.UA вже можна користуватися з мобільних пристроїв на базі Android та IOS, а додаток – звантажити в PlayMarket й AppStore. Також К. Абдурзаков запустив соціальний проект «Татковi казки», де воїни ЗСУ з різних підрозділів зачитують уривки казок своїм дітям [15].

Примітно, що в анексованому Криму, в Сімферополі, в 2016 році до Міжнародного дня рідної мови було відкрито експозицію, присвячену творчості Лесі Українки, Остапа Вишні, С. Руданського, Я. Галана та інших письменників, що жили і працювали на півострові. Виставку організував Український культурний центр Криму. Ініціатором створення проекту та одним із засновників Центру є Л. Кузьмін, якого в 2015-му за участь у мітингу щодо роковин Шевченка окупанти притягли до адміністративної відповідальності. За його словами, за рік, що минув, затримання та виклики на допити стали для членів УКЦ буденною справою. Утім, незважаючи на це, активісти провели 24 публічні заходи, серед яких лекції з історії, декламації віршів, покладання квітів до пам’ятників у визначні дати та творчі конкурси. До УКЦ входить близько 15-ти осіб з різних сфер діяльності, яким завжди була цікава українська мова та культура. Як зауважує кримський подвижник, їхній осередок існує не заради офіційного плану заходів, а радше задля підтримки душевного спокою усіх тих, кому близька тема української приналежності, понад те, у теперішніх умовах це – чи не єдина форма спілкування україномовної спільноти у Криму [16].

На жаль, інформаційна політика нашої держави стосовно безперешкодного доступу до українських ЗМІ для жителів не тільки анексованого Криму або підконтрольних так званим «ДНР» і «ЛНР» територій, але й підконтрольних нашій державі територій Донбасу надто «пробуксовує». Дотепер не забезпечено технічні можливості мовлення українських електронних ЗМІ на цій території, попри те, що такі можливості є. Не налагоджено систематичну доставку друкованих чи інших інформаційних матеріалів. Хоча внаслідок окупації Криму й частини Донеччини й Луганщини відносна частка етнічних українців і україно-мовного населення на контрольованій Україною території істотно зросла, але це практично не вплинуло на мовну ситуацію в загальнонаціональному теле- й радіоефірі, книговиданні чи сфері послуг.

    Що стосується окупованих територій, то тут здійснюється політика цілеспрямованого і жорсткого переведення всіх сфер суспільного життя на російську мову, сприяючи подальшому витісненню української мови з усіх сфер суспільного життя [17].

А втім, за даними соціологічного опитування, 82% неокупованого Донбасу не відчуває утисків щодо російськомовного населення. З них 54% категорично заперечили утиски російської мови, 11% – відповіли, що бачать обмеження прав російськомовних. Важливо, що 75% жителів неокупованого й деокупованого Донбасу висловилися за збереження регіону у складі України. Тому, саме зараз на часі активніше проводити в країні прогресивні реформи, аби підвищити її економічну конкурентоспроможність, посилити національну культурну, а отже мовну складову інформаційної політики держави – задля національного єднання. І зробити це треба так, щоб кожний українець не лише за етнічним походженням, а за фактом громадянства України міг би пишатися своєю батьківщиною, розмовляючи її співучою мовою вільно й беззастережно. Якщо ж ми не скористаємося з цієї ситуації зараз, можемо знов втратити віки самостійності [18].

   Варто порівняти стан функціонування української мови в УРСР, який так обурював радянських очільників, із сучасним. Адже з того часу минуло понад 50 років, з яких 27 років українська узаконена як державна мова своєї країни. Можна констатувати, однак, що якби одіозні Суслов, Шелепін і К˚ на чолі з винародовленим українцем Брежнєвим дожили до нашого часу, то були б вельми задоволені – їхні зусилля з деукраїнізації УРСР не минули марно. В незалежній Україні українською розмовляють менше, ніж в 1960-х роках, а в деяких мегаполісах її вживання наближається до точки неповернення. Українських вивісок на магазинах та інших написів навіть у міському просторі Києва все менше – їх витісняють російськомовні й англомовні написи. Ну а «місто російської слави» Севастополь нині повністю зачищене від слідів української мови і будь-яких знаків, які б нагадували про його перебування у складі України.

    Відомо, що мовну політику держави визначає її керівна еліта. Відтак провина за такий стан функціонування державної мови лежить на всіх чотирьох президентах України. Жоден з них не оцінив належно роль української мови у формуванні української нації і держави, кожен знехтував потребою реального, а не декларативного утвердження її державотворчої функції. Адже недостатньо оголосити українську державною, необхідно було ввести механізми реалізації її статусу, що передбачало передусім створення у владних структурах спеціального органу з мовної політики, наділеного функціями контролю за виконанням мовного законодавства, як це з перших років незалежності запровадили балтійські держави, що й дало їм можливість успішно подолати наслідки радянської русифікації й утвердити свої мови як основу національних держав європейського типу.

    Ю. Андрухович в одному з останніх есе згадує свої враження від змін у мовній атмосфері Києва, які він спостерігав тричі: вперше – в часи масових рухів за незалежність 1989–1991 років, вдруге – під час Помаранчевої революції і втретє – під час Євромайдану і початку війни з Росією. У ці періоди, зазначає письменник, української мови в столиці ставало більше, кияни відчували потребу підкреслювати свою українськість, в тому числі – через мову. Проте пізніше, із загальним суспільним розчаруванням, українська втрачала свої позиції, а панівне російськомовне тло відновлювалось.

    У цьогорічному третьому числі журналу «Право України» український юрист, письменник і політик С. Головатий оприлюднив історію затвердження Концепції державної мовної політики, підготовку якої він ініціював у період свого перебування на посаді Міністра юстиції. Загальні засади Концепції визначали, що «загроза українській мові є тотальною загрозою національній безпеці України, загрозою самому існуванню української нації і української держави». Автори документу виходили з того, що «Україна – унітарна держава, в межах якої немає регіонів компактного проживання осіб, що належать виключно до якоїсь однієї етнічної меншини і становлять переважну більшість населення України. Тому державний статус української мови несумісний з пропагандою чи іншою практичною діяльністю, спрямованою на запровадження другої державної мови, будь-яких форм регіональної мовної автономії або проголошення діалектів української мови окремими мовами».